4. Максим Піддубний vs Максим Дзюба

Ростислав справді думав, що йому почулося, що це жарт такий невдалий. Хоча це його родзинка, жартувати в поганий момент, раптом Максим перебрав собі таку звичку. Варто було б щось сказати, якось відреагувати.

• Ти, що таке зараз сказав? Ти сказав відпустка? В тебе ще ніколи не було відпустки за дев'ять років. Яку чортівню ти вже придумав?
• От тут ти правду кажеш. Придумав і завдяки тобі. Ти з самого початку сказав розв'язку нашої проблеми, а я, дурень, не прислухався.
• Я? Стоп, я нічого такого не говорив. Я б пам'ятав, якби мій язик вимовив таку дурню. Бо я чомусь впевнений, що це буде не менш дурним, як шаленим. І слово «відпустка» в твоєму виконанні звучить якось загрозливо. Ти не береш відпусток! Ніколи! — Подумки Ростик уже себе сварив, за слова, яких навіть не пам'ятав, за необдумані висловлення, які дали життя новому плану для Максима. Переживав за нього, як ніколи.
• Ти дивишся на мене, як на божевільного, Гак.
• А хіба ти себе так не поводиш?! Плани, дуже поспішні і зовсім не сплановані! Ти влізаєш в це лайно, яке захоплює, як сипучі піски, друже. Двоє людей мертвих, а це ще не кінець. Той, хто вбив Андріану, зробить все, щоб його не знайшли. І ні перед чим не зупиниться. Я боюсь за тебе, Максе.

Слова Ростика були правдою, а таким серйозним бачив його вперше. Можливо, дії Максима і були необдуманими, поспішними, трохи шаленими, або і не трохи, але він знав, що так правильно, щось вело його. Як пояснити це другу? Передчуття, доля? Краще хай вважає мільйонером відчайдухом з шаленими ідеями. Колись він зрозуміє, колись сам Максим сподівається зрозуміти.

• Діло говориш. І не буду заперечувати, що я захопився. Та й божевілля присутнє в моїх діях, але... Але я не відступлю. І хоч мені страшно, я не буду заперечувати цього, але я дійду до кінця. Знайду виродка, що вбиває людей, ніби це мухи, і спить спокійно. Засаджу його, а тоді я буду спати спокійно і совість моя буде чистою, — Максим злегка усміхнувся, зняв з плечей чорний піджак, що почав тиснути і не давав дихати, підійшов до улюбленого місця в офісі — панорамних вікон. — На твоє нещастя, я знаю тебе і те, що ти мене не покинеш, щоб я там не витворяв. Такий вже ти хороший друг.
• Жартуєш? — Гак теж підійшов до вікна, ставши поруч з Максимом. Вони дивились на висотки, рухомі цятки там внизу, чисте небо і сонце, яке знову безжально пекло. — То, який в тебе план?
• Ввести свою людину, як ти і казав. Щоб персонал довірився, відкрився, такого ж, як і вони.
• І ти знайшов таку людину? Когось з містечка візьмеш?
• Так, знайшов. І ні, не з містечка.
• Я ж маю тепер запитати, «хто ця людина»? І чому я відчуваю, що відповідь мені не сподобається?
• Не сподобається, бо ця людина я.

Шок, це якось слабо описано стан Ростислава. Було більше нерозуміння, аніж несхвалення. Та все ж сісти здавалось кращим вибором, ніж стоячи вислухати деталі. Максим навіть зрадів мовчанню колеги, цей момент треба було використати негайно.

• Я знаю, що на перший погляд, це не до виконання.
• Так! Ти ж це ти! Максим Піддубний, власник ресторану. Усіх ресторанів, чорт побери! Максе, усі знають, як ти виглядаєш! Чи ти думаєш, що ти раптом так змінився, що твої ж працівники тебе не впізнають? Це ж тупо, Максе!
• Дякую, хочеш кажи, що я трохи того, але ж точно не тупий. Звичайно, що я не можу прийти ось так і казати, що я Петрик П'яточкін. Гак, ти чого?! Мені треба змінити вигляд. Які ж дива тепер роблять візажисти, чи, як їх там звати. І мені треба трішки голівудської магії.
• Таке цілком реально. І ким ти будеш?
• Звичайним офіціантом. Щось там ще пам'ятаю, не дарма ж два роки мотався по різних забігайлівках.
• Максе, блін, тільки таке міг придумати.
• Знайди того, хто зробить мені нові документи. І фею, що перетворить мене на звичайного смертного.
• З тобою ніколи не нудно, друже. А твоя спина? Як ти відпрацюєш цілий день на ногах, коли знову почне боліти?
• Не все так погано. Я зможу. Та й таблетки є, візьму з собою.
• Ти, звичайно, знаєш мою думку про це все, але я зроблю все, що треба. Все, про що попросиш.

Олена Олегівна приносила папери, бувало приносила повідомлення чи повідомляла про планові дзвінки, зустрічі. Хоч жіночка вона була немолода, та все ж жіноча образа у всі роки однакова. Вона не була просто секретаркою, розумним порадником, яка знала минуло начальника, другом. Бувало повчала, як мама.

• Олено Олегівно, затримайтесь, будь ласка. Ми не хотіли вас образити. Справа правда була нагальною. Вибачте нам. Ви ж знаєте, як ми вас любимо і поважаємо, — Олена, в білому брючному костюмі, виглядала на директрису: строгу, безкомпромісну і яка зараз дасть на горіхи хлопчику років двадцяти дев'яти. Навіть такий дорослий хлопець почувався ніяково під таким пильним поглядом. Вона підходила щораз ближче до столу з кам'яним виразом обличчя.
• Що ви, два бовдури, знову придумали? Проблем на свою голову шукаєте? Максиме, вам мало фото, яке облетіло мережу, де ваш багатенький зад садять в поліцейську машину?
• Коли ви так говорите, то звучить поганенько. То ви на нас не ображені?
• Максиме! Андріану вбили! Приватного детектива вбили! Закономірність вловлюєш, хлопче? Знаючи характер Ростислава, то він тебе відмовляв. Але ж ти впертий, бо ж це ти на чолі бізнесу. Тому кажи, що ви задумали?
• Вам не в секретарках сидіти, Олено Олегівно.