2. Погане передчуття.

Слова Ростика крутились на повторі, а сам Максим, як вкопаний стояв на місці і не ворушився. Вони стукали в голові так сильно, аж до болю, як м'яч, який відбивається від стіни з шаленою швидкістю. І такий темп змушував мозок закипати, слова “Андріану вбили”, ніби тригер для бомби, що мить, і зірветься. Та найгіршим було усвідомлення правдивості новини. Смерть, вбивство близької йому людини. Жінки, яка була з ним завжди, опора, яка не ламалась, в одну мить зникла назавжди. Якесь мерзотне створіння забрало у Макса подругу, некровну сестру, а він нічого не зробив, щоб цього не допустити.

— Як? Коли? — Ледь чутно далися слова, голос звучав тихо, майже, як шепіт.

— До тебе дзвонили, але... Тоді знайшли мій номер, як розказали, то я одразу до тебе примчав.

— Як?! Гак, я ж запитав! Чого ти мені торочиш непотрібну інформацію?! Чк і коли?! — Ростислав не злився на друга і не відчував образи, до чогось подібного він себе готував усю дорогу. 

— В твоєму ресторані. Закололи ножем, в спину. Нічого більше не сказали.

Що відчував Піддубний? На якусь мить він не відчував нічого. Було лише враження, що він випав з цієї реальності, розчинився в просторі і часі, холодний піт покрив усе тіло, а дихати ставало важко. Макс знав, що відбувається, та й Ростик впізнав симптоми одразу.

Дев'ять років тому так склалось, що він мусив навчитися допомагати Максиму, коли у нього був напад. Він любив цього чувака, так по-братерськи. Піддубний відрізнявся від усіх багатеньких татових синочків, він ним, просто-напросто, не був. При першій зустрічі в університеті, Ростик, хлопчина зі звичайноі середньостатичної сім'ї, й гадки не мав, що чекає на першу пару із сином відомого бізнесмена. Чомусь хлопець не відрізнявся дорогими шмотками, аксесуарами за кілька тисяч зелених, та й пихи не було. Усе почалося з тих самих тридцяти хвилин під авдиторією, коли обидвоє чекали на згак, що все в їхньому житті зміниться.

— Максе, присядь. Дихай, чуєш, дихай. Вдих через ніс, видих через рот. Не спіши. Давай ще раз.

Бліде обличчя Максима помалу повертало здоровий рум'янець, хоча холодний піт ще й досі вкривав кожен міліметр шкіри.

— Дякую, Ростику. Ти занадто хороший друг, — гаряча і важка рука поплескала холодне плече, але цей жар дозволив відчути, що Максим ще живий.

— Та ти теж такий нічого.

— Я мушу туди поїхати. Негайно.

Один за одним логічні і важливі аргументи, чому не варто Максиму пертися в те трикляте містечко Золоте, пролітали в свідомості Ростика. Та озвучити їх якось не вдалось, можливо, трішки шалений, та швидше рішучий погляд друга зводив нанівець його намір. Коли дихання нарешті внормувалось, а Максим прийшов до тями, обидвоє пішли випити кави, вона мала отверезити обох. 
— Тобі не треба туди їхати. Співпраця з Лос Анджелесом тільки починається, тобто буде гаряча пора і твоя присутність обов'язкова. Крім того, слідчий сказав, що сьогодні-завтра сам до тебе навідається. І все дізнаєшся з перших вуст, — гарячий напій обпікав губи, та біль нагадував, що він живий, а це було так потрібно, щоб не здуріти. 
— Та чхав я на роботу! Ти, що ще не усвідомив, що Андріану вбили?! І все це через мене! 
— От не треба зараз себе винним робити! — Кулак Ростислава вдарив з усієї сили об стільницю. — Винний той, хто встромив ножа! А ми дізнаємося, хто цей виродок, за будь-яку ціну! 
— Тому я і збираюся особисто поїхати... 
— Ти хочеш, щоб тобі приписали перешкоджання в розслідуванні? Не гарячкуй. По голосу зрозумів, що слідчий не з приємних, і голову даю, що твій статус тільки його розізлить. 
— А мене це має турбувати? 
— Так! — Почуття якось нахлинули самі, Ростик і сам не очікував, що таке з ним може трапитися. — Хай би, що там, та цей полісмен може щось знайти, і буде ще нам потрібний. Якщо ти думаєш, що смерть Андріани для мене це лише ще одна сумна подія в цьому проклятому світі, то ти помиляєшся! Я знав цю людину дев'ять років. І хай ми не завжди ладнали, але все ж... я її знав. 
— Вибач, я егоїст, — Максим лише тепер зробив перший ковток чорного напою, він справді почувався егоїстом, ніби Андріана належала лише йому. — Та в одному ти правий: ми разом знайдемо того, хто вбив Анді. Щоб там не потрібно буде зробити. І він чи вона за це заплатить сповна. 
Друга половина дня пройшла в очікуванні дзвінка слідчого Стасина, та він явно не спішив до великої столиці. Максим увесь цей час то бісився від очікування, то меланхолійно закидав паперові кульки в смітник. Ростик встиг обід приготувати, заварити нову порцію кави і запастися горою терпіння, щоб поділитися з Максимом цим запасом. 
Ще одна паперова куля полетіла у бік смітника, та цього разу не влучила. Рука сіпнулася від несподіваного звуку дзвінка у двері. Якусь мить чоловіки не ворушились, переглядались один на одного, як діти, застукані над крадіжкою сусідських яблук. 
— Ти збираєшся відчиняти ті двері? — Ростик запитально вдивлявся на збентеженого друга і куточок губ поплив вгору. 
— Не смішно. Я нікого не чекаю, щоб знав. 
Ноги здавались важкими, щось жодного бажання не було йти до тих дверей і приймати нежданих гостей. Якби міг, то Максим уповільнив би час, та він відчував на собі погляд Ростика, який здавалось штовхав його вперед. Раз клац, два клац, три клац і захист знято. На порозі за секунду з'явився кремезний сивочолий чоловік, в недорогому, але хорошому чорному костюмі в ледь помітну клітинку. Один лише вигляд міг налякати, єдина асоціація, яка вималювалась при зустрічі цього чоловіка, це образ Дольфа Лундгрена. Таке ж квадратне обличчя і стрижка копія, та в очах було щось таке бойове. 
— Добрий день. Мене звати Микола Стасин, я розслідую вбивство Андріани Гателяк. Чи може ми, пане Піддубний, поговорити? — Максиму, ніби, років десять і стало так страшно чогось. Тільки от він був певен, що не він один так почувався в присутності цього мужчини. 
— Так, звичайно. Проходьте, будь ласка. 
Дольф Лудгрен, точніше його українська версія, поважно ступила в розкішні апартаменти. Слідчий не зміг приховати зневаги і виразу обличчя, який був більш красномовним будь-яких слів, що він думає про таких, як Піддубний. Та Максим призвичаївся до такого, таке презирство вже перестало чіпати за живе, швидше навіювало гірку посмішку. До квартири зайшла і молоденька дівчина у формі, яка ховала погляд у дубову підлогу і старалася не віддалятися від Стасина. 
— Вітаю. Ростислав Гак, ми зранку говорили по телефону. Ви ж розкажете нам, що там сталося? — Мабуть, Ростик побачив на обличчі слідчого мовчазну відповідь на своє питання, яка явно була негативною, бо чемно ступив убік і пропустив його у бік шикарного сірого дивана. 
— Чудово, що ви тут. Поговорю одразу з вами обома. 
— Що там трапилося? Як вбили Андріану? — Слідчий Стасин не спішив відповідати, він почав битву поглядами і без сумніву не програв би. Але чоловік був розумний і добре розумів, як працює цей зігнилий бюрократичний світ. Піддубний отримає бажану інформацію так чи інакше, тому вже краще поліцейський сам буде контролювати, що знає мажор. 
— Сьогодні зранку, о годині сьомій, кухарка Світлана Роман та прибиральниця Таня  Волошин прийшли на роботу, тобто у ваш ресторан. Вони зайшли з чорного входу, як завжди. Коли Тетяна пішла в зал, то побачила Андріану Гателяк, що лежала долілиць на столі, а зі спини виступав ніж. Померла вона в проміжку від першої до третьої години ночі. 
— Ви сказали ночі? Що вона там робила вночі? — А голові ж вертілася думка, що його вечірній дзвінок міг врятувати їй життя, якби тільки він був наполегливішим. 
— Це я у вас хотів запитати, — молода поліцейська відкрила невеликий чорний записник і почала щось нотувати. — Чому пані Гателяк поїхала у містечко? 
— Тут я відповім, якщо можна, — Ростислав підняв руку, як вчать ще в молодших класах, бо в присутності Стасина саме такою дитиною посувався. — Справи ресторану у містечку не дуже хороші. Андріана займалася такими непевними одиницями. Вона аналізувала усі дані і приймала рішення, чи закривати філію, чи ввести зміни для покращення роботи і врятувати її. 
— Ясненько, — Стасин нахмурив брови, але нічого не сказав, лише продовжив низку запитань. — Це ви її туди відправили? 
— Ані я, ані Ростик. Андріана залишила мені повідомлення, що збирається у відрядження. 
— А попередні рази теж сама вирішувала про приїзд у Золоте? 
— То ви знаєте, що вона частенько бувала у вашому містечку? — Ростик нервував, але сам не вмів описати причини. Можливо, бо лише зараз бачить, наскільки ці поїздки Анді підозрілі. 
— Ні, я жодного разу не просив її туди їхати. Повторюю, такі непевні філії були її частиною роботи, тому нічого дивного в цьому не вбачав. Я навіть не знав, що вона там так часто виїжджала. Ростик сказав тиждень тому. 
— А для вас, Ростиславе, не було дивним такі часті відрядження? — Голос Стасина став тихішим і водночас, якби заламався, з ноткою підтексту. 
— Ні. Лише зараз я бачу, що не помічав очевидного. 
— Розкажіть про стосунки з вбитою. Обидвоє. 
— Ми з Андріаною дружимо з дитинства. Ми друзі, найкращі. Були. Коли я почав займатися бізнесом, то покликав її у свою команду, а вона, як завжди, погодилась. І підтримувала мене усі ці роки. 
— Лише друзі, пане Піддубний? Якось важко повірити в таке. 
— Не ви перший, хто так вважає. Але саме така правда — ми були лише друзями, — холодні сині очі слідчого вивчали кожен рух на обличчі співбесідника, та сам він вперто не говорив, лише запитував. 
— А ви, пане Гак, які стосунки були між вами з Гателяк? — І знову цей тон, те заломлення голосу, що зі звичайного непомітно переходить на шепіт, виділяючи важливість запитання.  
— По правді, то ми не дуже любились. Усі вам скажуть, що ми часто сварились, сперечались і могли не по-дитячому підколоти один одного. Сподіваюсь, ви не підозрюєте нас? 
— Така робота. Я мушу усе перевірити. Скажіть, пане Піддубний, ви, як найкращий друг Андріани Гателяк, маєте знати, чи зустрічалась вона з кимось? Можливо, мала якісь особливі стосунки? 
— Особливі стосунки? Що це, в біса, означає?! 
— Дайте відповідь на запитання, будь ласка. 
— Ні, я нічого такого не знаю. 
— А вороги? Якісь конфлікти, нерозділене кохання на роботі, не сходились думки з партнерами? 
— Це бізнес, пане Стасине, тут довкола вороги. Але я б точно знав, якби було щось серйозне. І Анді ніколи не схвалювала службові романи. 
— Он як! Якісь знайомі в Золотому, можливо? 
— Я не знаю, — Макс знову відчував приплив паніки, безконтрольність ситуації тільки посилювала напад. 
— Я теж нічого такого не чув. 
— А ви знали, що жертва мала брата? Наскільки я знаю, то в неї лише сестра Василина, — Микола уже рушив у напрямку дверей, розмова почала його дратувати, нічого корисного не дізнався, а треба було встати ще й в таку рань і проїхати стільки кілометрів, щоб добратися до столиці. 
— Не було і нема у неї ніякого брата. Це вона до мене так зверталась, — Максим теж мав твердий намір вивідати те, що мучило від самого ранку. — Ви знайшли помаранчевий записник в її речах? 
— Ні, — відповідь зайняла хвилину, та таке запитання утвердило Стасина в тому, що Максим щось приховує. — Цей записник важливий? Чому? 
— Перед ти, як поїхати у відрядження, я бачив, як вона туди щось записувала. От і питаю. 
— Звичайно. До речі, як на найкращого друга, Максиме, ви небагато знаєте про свою подругу дитинства. До зустрічі. 
Помічниця слідчого Стасина чемно кивнуло головою на прощання і мовчки побігла за начальником. Максим же намагався зрозуміти, що конкретно хотів довідатися поліцейський. Та й старий собака озвучив те, що Макс і сам зрозумів. 
— Знаєш, розмова з цим українським Лундгреном без адвоката була надзвичайно тупим рішенням. Не дарма він мені не сподобався, як ще зранку розмовляли, — Максим підняв паперову кулю, що незворушно лежала неподалік, і влучно закинув у смітник. 
— Я поганий друг, Гак. Я нічого не знаю про життя Анді. Як я можу допомогти знайти її вбивцю, якщо поняття не маю, з ким вона спілкувалася, як жила, зо робила після роботи? І тобі я нікудишній друг. Ви стільки для мене зробили, а я... 
— Ти тут нюні розпускаєш? Та ну, Максе, не треба. 
— У мене імперія, як ти кажеш, та за нею я загубив нормальні стосунки з друзями. Я ж не знаю, чи ти з кимось зустрічаєшся. 
— Ні, я холостяк. Тепер уже знаєш. 
— Добре, досить тут плакатись, як дівчина, треба вбивцю шукати.