Глава 3: ШЛЯХ ДО «ПАМʼЯТІ»

Київ зустрів його іншим світом. Після холодної, стерильної ефективності Парижа, де кожен піксель був підрахований «Енігмою», українська столиця здавалася галасливим, непередбачуваним лабіринтом. Контроль «ГлобусКойна» тут був слабшим, замінений старими, неефективними мережами та готівковими розрахунками. Це було схоже на цифрове Середньовіччя: більше свободи, але й більше бруду та небезпеки.

Ерік вийшов із залізничного термінала, прикривши обличчя капюшоном. Його фальшивий ID, даний Амірою, горів у кишені. На Подолі, де старі будинки з крихкого цементу химерно поєднувалися з недобудованими хай-тек вежами, він відчував себе менш впевнено, ніж серед голограм. Тут не було центральних сканерів, які можна обійти; тут була людська пильність.

Він зупинився біля старої стіни, заліпленої шарами паперових оголошень – архаїка, незрозуміла для людей його часу.

— Ви Ерік? —

Голос був тихий, дитячий. Ерік різко обернувся. Перед ним стояв хлопчик років дванадцяти, вдягнений у поношену, але чисту куртку. Його очі були занадто дорослими для його обличчя.

— У мене для вас відео, — сказав хлопчик, простягаючи старий, подряпаний телефон, який не мав жодного мережевого підключення, але був заряджений.

Ерік взяв його. На екранчику з’явилась Амíра. Вона сиділа у затемненій кімнаті, її обличчя було напружене, але рішуче.

— Еріку… — її голос був трохи спотворений, але він його впізнав. — Знайди її. Печатка… це дівчинка на ім'я Ліна, чотирнадцять років. Вона не знає, ким є. Вона – ключ. І не довіряй нікому… крім того, хто приніс це відео. Я заклала його сюди, знаючи, що мене зловлять. Часу мало.

Відео обірвалося. Телефон став порожнім.

Ерік дивився на хлопчика. — Ти знаєш, де вона?

— Я знаю, де знають, — поправив хлопчик. — Тут її називають «Привид». Ніхто не знає її справжнього імені. Я Макс. Я — її кур’єр.

— Кур’єр?

— Вона не користується мережею. Навіть слабкою. Її пам'ять — її захист. Я передаю її повідомлення. Ходімо.

І вони рушили вперед. Ерік вперше зрозумів, що боротьба за світові дані тепер перетворилася на гонку за порятунок однієї дитини в хаотичному підпіллі.

ГЛАВА 9: СХОВИЩЕ ПРИВИДА

Макс провів Еріка через мережу вузьких, темних дворів, де повітря було насичене запахом іржі і старої їжі. Вони зайшли у під’їзд, стіни якого були обписані графіті, що зображували зашифровані символи – місцева підпільна «Мережа Предків».

— Ми тут, — прошепотів Макс, зупиняючись біля дверей, що виглядали як звичайні технічні двері у підвал.

— Хто ще тут? — запитав Ерік, тримаючи руку на кишені, де лежав «Нокс-ключ» Алії.

— Тільки ті, хто захищає Ліну, — відповів Макс. — І вони вам не довіряють.

У підвалі, що пахнув сирістю та електронікою, сиділа невелика група людей. Вони виглядали, як звичайні мешканці: старий із паяльником, жінка, яка в’язала, і двоє хлопців, які грали в якусь аркадну гру на старому моніторі. Це була «сім'я» Ліни.

— Ми чекали на тебе, — сказав старий, відклавши паяльник. — Ми знаємо про Печатки. І про «Енігму».

— Звідки?

— Ліна. Вона пам’ятає. Вона — живий архів. Але її пам'ять її вбиває. Кожного разу, коли вона «згадує» занадто багато, вона втрачає свідомість. Нам потрібна твоя допомога. Щоб розшифрувати її, а не знищити.

Ерік підійшов до кутка, де на старому матраці лежала дівчинка. Ліна. Її очі були заплющені, обличчя бліде.

— Що ти пам’ятаєш, Ліно? — тихо запитав Ерік.

— Я бачу… — прошепотіла вона, не розплющуючи очей. — Я бачу... багато світла... і трильйони транзакцій... але не грошей. Це обмін енергією. Вони хочуть це використати...

Раптом кімната освітлилася червоним. На старому моніторі з’явилося повідомлення: "Порушення периметра. Енігма. Сховище ідентифіковано."

— Вони тут, — крикнув Макс. — Вони знайшли нас!