3

Олена відскочила від криниці так різко, що мало не перечепилася через старе відро.

Вона стояла посеред саду й дивилася на темний отвір. Серце билося так сильно, що віддавало у скронях.

Сестра.

У неї була сестра.

Принаймні так вона щойно почула.

Олена знала про неї лише з одного випадково підслуханого маминого телефонного дзвінка багато років тому. Тоді їй було одинадцять. Мати говорила з кимось на кухні й плакала. Олена почула фразу: «Ми ж домовлялися більше не згадувати».

Коли вона запитала, про що йдеться, мати відповіла, що то дорослі справи.

Пізніше Олена вирішила, що йдеться про якусь родинну сварку.

Тепер вона не була такою впевненою.

— Ти ще прийдеш? — долинуло знизу.

Олена позадкувала.

— Ні.

— А шкода. Я так довго чекала.

Голос був лагідний. Майже веселий.
— Хто ти? — запитала Олена, сама не розуміючи, навіщо продовжує розмову.

— Твоя сестра.

— У мене немає сестри.

— Тепер немає.

Після цих слів вода тихо хлюпнула.

Олена розвернулася й побігла до хати.

Вона зачинила двері на засув, перевірила вікна й лише тоді дозволила собі сісти.

На столі лежав синій зошит.

Олена відкрила його й почала перегортати сторінки. Тепер вона читала уважно, шукаючи будь-яку згадку про сестру.

Записи були дивними. Деякі сторінки містили лише дати, інші — короткі речення, наче мати занотовувала правила, які боялася забути.

«Перший голос завжди говорить правду, але не всю».

«Другий може плакати. Не вір сльозам».

«Третій називає тебе так, як ніхто живий уже не називає».

На полях хтось намалював сім маленьких кіл. Шість були зафарбовані чорним. Сьоме залишалося порожнім.

Під малюнком стояв напис:

«Не всі, хто залишився там, хочуть повернутися».

Олена перегорнула сторінку.

Там був запис, зроблений іншим почерком. Літери були нерівні, наче їх писала людина, яка давно не тримала олівця.

«Якщо вона прийде, не віддавай їй своє ім'я».

Олена відклала зошит.

— Що за дурня…

У двері постукали.

Вона здригнулася.

— Оленко, це я. Марія.

Олена відчинила.

Сусідка стояла на порозі з невеликою каструлею.

— Борщу принесла. Ти ж, мабуть, нічого не варила.

— Дякую.

Марія зайшла, поставила каструлю на стіл і відразу помітила розгорнутий зошит.

— Ти знову читала?

— Тітко Маріє, скажіть мені, будь ласка, що сталося з моєю сестрою.

Сусідка завмерла.

— З якою сестрою?

— Не треба. Я чула її сьогодні. Біля криниці.

Марія повільно сіла на стілець.

— Господи… То вже й до тебе дійшло.

— Хто вона?
— Хто ти? — запитала Олена, сама не розуміючи, навіщо продовжує розмову.

— Твоя сестра.

— У мене немає сестри.

— Тепер немає.

Після цих слів вода тихо хлюпнула.

Олена розвернулася й побігла до хати.

Вона зачинила двері на засув, перевірила вікна й лише тоді дозволила собі сісти.

На столі лежав синій зошит.

Олена відкрила його й почала перегортати сторінки. Тепер вона читала уважно, шукаючи будь-яку згадку про сестру.

Записи були дивними. Деякі сторінки містили лише дати, інші — короткі речення, наче мати занотовувала правила, які боялася забути.

«Перший голос завжди говорить правду, але не всю».

«Другий може плакати. Не вір сльозам».

«Третій називає тебе так, як ніхто живий уже не називає».

На полях хтось намалював сім маленьких кіл. Шість були зафарбовані чорним. Сьоме залишалося порожнім.

Під малюнком стояв напис:

«Не всі, хто залишився там, хочуть повернутися».

Олена перегорнула сторінку.

Там був запис, зроблений іншим почерком. Літери були нерівні, наче їх писала людина, яка давно не тримала олівця.

«Якщо вона прийде, не віддавай їй своє ім'я».

Олена відклала зошит.

— Що за дурня…

У двері постукали.

Вона здригнулася.

— Оленко, це я. Марія.

Олена відчинила.

Сусідка стояла на порозі з невеликою каструлею.

— Борщу принесла. Ти ж, мабуть, нічого не варила.

— Дякую.

Марія зайшла, поставила каструлю на стіл і відразу помітила розгорнутий зошит.

— Ти знову читала?

— Тітко Маріє, скажіть мені, будь ласка, що сталося з моєю сестрою.

Сусідка завмерла.

— З якою сестрою?

— Не треба. Я чула її сьогодні. Біля криниці.

Марія повільно сіла на стілець.

— Господи… То вже й до тебе дійшло.

— Хто вона?

— Ти мала народитися другою.

Олена мовчала.

— Твоя мама чекала двійню. Першою народилася дівчинка. Жива, здорова. А друга дитина не подала ознак життя. Так усім сказали.

— Усім?

— Твій батько тоді ще був живий. Він сам носив дитину до церкви. А мама після пологів довго не вставала.

— А що було насправді?

Марія потерла долонями коліна.

— Твоя сестра померла. Але мама чула її плач.

— Де?

— У криниці.

Олена відчула, як у неї стискається горло.

— Ви хочете сказати, що мама…?

— Ні. Вона нічого туди не кидала, якщо ти про це. Дитину поховали. Я сама була на тому похороні. Але після нього твоя мама почала ходити до криниці. Спочатку щодня, потім раз на рік. Приносила воду, ставила біля каменя маленьку мисочку з молоком.

— Для чого?

— Казала, що сестра просить пити.

Олена заплющила очі.

— Чому мені ніхто не сказав?

Марія знизала плечима.

— Бо ти була дитиною. А потім виросла. А потім поїхала. А твоя мама… вона боялася, що ти теж почнеш чути.

— І що тепер?

Сусідка довго не відповідала.

— Тепер, мабуть, вона вирішила, що час настав.

— Хто вирішив?

Марія подивилася на вікно.

— Та, що в криниці.

Увечері Олена знову відкрила зошит.

На останній сторінці був запис, якого вона раніше не помітила:

«Криниця не забирає мертвих. Вона забирає те, що живі не змогли відпустити».