2

Розділ II. Те, що кличе знизу

Олена поставила чашку на стіл і підійшла до вікна.

За склом темнів мамин сад. Старі яблуні стояли голі, під ногами в них лежало мокре листя. Груша біля криниці ледь помітно хиталася від вітру.

Нікого.

Олена відсунула фіранку й придивилася до подвір'я.

— Мамо? — тихо покликала вона.

Відповіді не було.

Вона сама не зрозуміла, навіщо це зробила. Мабуть, хотіла перевірити, чи не почулося їй. Або ж сподівалася, що почулося.

— Оленко…

Голос долинув знову. Тепер виразніше. Він ішов від криниці.

Олена відступила від вікна.

Мамин голос вона пам'ятала добре. Трохи хрипкий, особливо вранці, з м'якою вимовою, коли та зверталася до неї «доню». Жоден запис не міг би відтворити його так точно.

— Та що ж ти стоїш? — прошепотіла вона сама до себе. — Це ж просто вітер.

Вона зачинила вікно, засмикнула фіранку й повернулася до столу.

Зошит лежав там, де вона його залишила.

Олена розгорнула його знову. Під попередженням про криницю було кілька сторінок, списаних маминим почерком. Записи починалися з дат, але далі йшли уривками, наче мати занотовувала щось поспіхом.

«Не можна відповідати, коли кличуть з води».

«Якщо голос просить витягти відро — не витягай».

«Вони пам'ятають те, чого ми самі не хочемо пам'ятати».

На наступній сторінці було написано:

«Голос не завжди належить тому, кого ти впізнаєш».

Олена закрила зошит.

— Прекрасно. Мамин щоденник, сільські забобони й нервовий зрив. Усе, що потрібно для спокійного вечора.

Вона пішла перевірити замок на дверях.

Наступного ранку Олена зустріла сусідку, тітку Марію, біля хвіртки.

Та саме несла відро з яблуками й мала такий вигляд, ніби вже встигла побувати на трьох похоронах і двох весіллях, хоча день тільки починався.

— О, Оленко! А я думала, ти вже вчора поїхала.

— Ще ні. Треба речі розібрати.

— Правильно. Хата велика, роботи багато. Тільки ти, дитино, до Гнатюкової криниці не ходи.

Олена ледь усміхнулася.

— А ви теж читали мамин зошит?

Тітка Марія перестала перебирати яблука.

— Який зошит?

— Та нічого. Мама залишила мені кілька записів. Про криницю.

Сусідка подивилася на неї уважніше.

— І що написала?

— Щоб не ходила після заходу сонця.

— То вона правильно написала.

— А вдень можна?

— Вдень вода як вода.

— А вночі?

Марія зітхнула й поставила відро на землю.

— Вночі вона слухає.

Олена хотіла засміятися, але сусідка не усміхалася.

— Тітко Маріє, ви серйозно?

— Ти ж доросла жінка. Сама вирішуй, у що вірити. Тільки не відповідай, якщо почуєш маму.

— Я вже чула.

Марія зблідла.

— Коли?

— Учора ввечері.

— І що сказала?

— Покликала мене.

— Ти відповіла?

Олена промовчала.

Сусідка схопила її за руку.

— Оленко, ти ж не відповіла?

— Я тільки запитала: «Мамо?»

Марія відпустила її руку й відвернулася.

— Господи милостивий…

— Що?

— Нічого. Слухай мене уважно. До криниці не ходи. І якщо знову почуєш голос — не розмовляй. Навіть якщо він плакатиме. Навіть якщо проситиме допомоги.

— А що там таке?

— Не знаю.

— Як це — не знаєте? Ви ж усе село цими історіями лякаєте.

— Я знаю тільки те, що моя баба казала. А вона знала більше, ніж я хотіла б.

Марія підняла відро й рушила до своєї хвіртки.

— І ще одне, Оленко.

— Що?

— Твоя мама щовесни ходила до тієї криниці.

Олена насупилася.

— Навіщо?

— Не знаю. Але завжди приносила звідти воду. Казала, що треба віддати борг.

— Який борг?

Марія вже стояла біля хвіртки.

— Оце, доню, тобі краще в неї самої спитати.

І зачинила хвіртку.

Удень Олена вирішила піти до криниці.

Звичайно, не тому, що сусідка її налякала. Просто хотіла побачити, що там такого особливого. Можливо, знайде старі речі, які можна буде викинути або продати разом із хатою.

Криниця стояла за садом, біля похиленої огорожі. Камені навколо неї поросли мохом, а на одному з них хтось колись вирізав хрест. Поруч лежало старе відро, перевернуте догори дном.

Олена підійшла ближче.

Вода була темна. Відбиття неба здавалося майже чорним.

Вона нахилилася й зазирнула всередину.

На дні щось блиснуло.

— Монета? — пробурмотіла вона.

Олена дістала телефон, увімкнула ліхтарик і посвітила вниз. Вода була глибокою, але чистою. На самому дні лежав круглий предмет, схожий на стару тарілку.

А поруч…

Вона примружилася.

Здавалося, там було чиєсь обличчя.

Олена різко випросталася.

— Та ну вас усіх…

Вона зробила крок назад, але в ту ж мить почула тихий звук.

Наче хтось ударив долонею по воді.

Потім ще раз.

І втретє.

— Оленко…

Вона завмерла.

Цього разу голос був зовсім інший. Молодий, жіночий, трохи схвильований.

— Оленко, ти виросла…

Олена повільно нахилилася до криниці.

— Хто там?

Знизу долинув тихий сміх.

— А ти мене не впізнаєш?

Олена відчула, як холонуть пальці.

Цей голос вона ніколи не чула.

Але знала. Десь на підсвідомому рівні.

То була її старша сестра.

Та, про яку в родині ніколи не говорили.

Та, яка померла ще до народження Олени.