Усе почалося з того, що мені підсунули не ту валізу.

Усе почалося з того, що мені підсунули не ту валізу.

Я стояла посеред своєї затишної вітальні, пахло лавандою та свіжоспеченими снікердудлями, а на моєму улюбленому перському килимі лежав брудний шкіряний мішок, з якого підозріло тхнуло сирим м'ясом і болотяною магією.

Взагалі-то, офіційно я — викладачка вищих манер та ельфійської граматики. Я вчу юних перевертнів не вити на повний місяць під час уроків історії, а маленьких ельфів — висякатися в шовкову хустинку, а не в чиюсь ментальну ауру. У Нижньому Трензелі мене знають як витончену панянку в сукні у квіточку, яка носить окуляри та лагідно посміхається навіть тоді, коли їй наступають на ноги в магічному метро. Я — саме втілення педагогічної лагідності.

Але у моєї бездоганної біографії є один крихітний нюанс, про який не згадують на батьківських зборах. Мій тато — Альберт Хвацький. Той самий колишній король злодіїв і голова Гільдії, який тримав у страху весь магічний криміналітет від людського королівства до Дикого Лісу. Зараз він, звісно, відійшов від справ, але виховання дав мені специфічне. Своє рідство я не афішую з цілком логічних причин: по-перше, державна служба безпеки досі здригається від одного згадування нашого прізвища, а по-друге — спробуйте завоювати авторитет у семирічних гномів, якщо вони знають, що ваш татусь може за ніч вивезти їхній сімейний банк разом із фундаментами.

В мене було складне дитинство. Якщо ви думаєте, що вирости в родині ельфійського кримінального авторитета та дипломованої болотяної відьми — це романтично, то ви ніколи не пробували робити уроки, коли у вітальні Гільдія Злодіїв ділить квартальну касу, а на кухні мама варить зілля від прищів із використанням сушених тарганів.

Мій тато, Альберт Хвацький, був чистокровним вищим ельфом. Проте замість того, щоб грати на арфі в сяючих лісах та писати поеми про росу, він обрав більш практичний бізнес. Тато тримав у кулаці весь підпільний світ Нижнього Трензеля. Від природи йому дісталися бездоганні манери, горда постава, довге сріблясте волосся та вміння граціозно розкривати сейфи гномів звичайною дамською шпилькою за п'ятнадцять секунд. Тато грабував виключно під класичну музику і щиро вважав, що навіть під час збройного пограбування банку треба тримати лікті паралельно підлозі, а до касира звертатися виключно «вельмишановний пане».

Мама ж була повною його протилежністю — спадкова відьма з Дикого Лісу з копицею рудого непокірного волосся, важким поглядом і характером, від якого навіть у тролів починалася ведмежа хвороба.

Їхній шлюб вважали головним скандалом століття, але вони обожнювали одне одного. Тато приносив мамі вкрадені королівські діаманти, а мама підсипала в пиво його конкурентам зілля вічної гикавки.

Я народилася на стику цих двох світів — напівкровка.

Від мами мені не дісталося повноцінного відьомського дару. Я не вмію викликати бурю, не можу проклясти сусідську корову до третього коліна і не варю любовних напоїв. Моєї магії вистачило лише на одну, але дуже яскраву деталь — призов фамільяра.

У мої сім років, коли пристойні маленькі відьмочки закликали собі витончених чорних пантер або мудрих воронів, я випадково відкрила портал у демонічний вимір. Звідти з диким вереском вилетіло це. Костя. Демонічна сутність, яка з невідомих науці причин матеріалізувалася у формі чималого кота з крилами кажана та нервовим тиком. Мама тоді довго дивилася на цей шедевр магічної селекції, зітхнула і сказала: «Ну, яка відьма — такий і дракон».

Дитинство в такій родині вимагало специфічних навичок. Поки інші діти грали в класики, тато вчив мене з заплющеними очима визначати вагу смарагдів на дотик і розрізняти тридцять два види отрути в келиху за запахом. Мама ж наполягала, що кожна вихована дівчинка повинна знати, куди саме ткнути шпилькою для волосся, щоб заблокувати нервовий вузол розлюченого перевертня.

Всі були впевнені, що я стану ідеальною спадкоємицею батьківської кримінальної імперії. Але коли мені виповнилося вісімнадцять, я збунтувалася.

А знаєте чому? Через повну відсутність дисципліни у криміналітету.

Мені, з моїм ельфійським прагненням до порядку (від тата) і відьомським бажанням, щоб усе було за моїм словом (від мами), ставало просто млосно від того, як ведеться бандитський бізнес. Ці вічні запізнення на «стрілки», брудні нігті у вовкулак, невміння правильно користуватися ножем для риби на бандитських бенкетах! Коли я спробувала пояснити раді Гільдії, що підпалювати лавки конкурентів треба за розкладом і з письмовим повідомленням за три дні, вони просто поржали.

Я зрозуміла: реформувати кримінальний світ зсередини неможливо. Їх треба вчити змалечку.

Тому я забрала свої методички, окуляри та Костю і пішла працювати вчителькою манер та етики. Я вирішила, що якщо я не можу очолити цих дикунів, я вирощу нове, виховане покоління. Нехай краще маленькі перевертні вчаться правильно тримати поставу і витирати носи шовковими хустинками, ніж виють під моїми вікнами.

Тому я обрала тихе життя філолога. Проте, окрім методики викладання, я з заплющеними очима вмію збирати гном'ячий арбалет, знаю тридцять два способи безшумного зламування замків будь-якої складності й точно в курсі, куди саме треба штрикнути звичайною шпилькою для волосся, щоб миттєво заспокоїти розлюченого триметрового троля. Цього, знаєте, на курсах вчителів етики чомусь не вчать. А дарма. Але, як то кажуть, можна вивезти дівчинку з Гільдії Злодіїв, але Гільдію Злодіїв із дівчинки — ніколи.