~•~ 1. Потяг у минуле

~•~Листопад 2020 р.~•~

Коли вона сідала у потяг, то наче відчувала, що має щось трапитися...
На дворі була пізня осінь. Жовте листя вкривало все навкруги: алеї; лавочки у парку; авто, котрі довго стояли на вулиці...
- "Небо затягнуло темними хмарами. Мабуть, скоро почнеться злива" - подумала вона.
Зручно вмостившись біля вікна у своєму вагоні, вона роздивлялася осінній пейзаж в сутінках, накрапав дощ.
Аврора не знала, що її чекає вдома, адже її не було там пів року.
Коли вона їхала в Польщу на роботу, то навіть уявити не могла, що за шість місяців побуває у 5 різних європейських країнах. Вона любила подорожувати. Її захоплював духу авантюризму, вона обожнювала фотографувати, особливо собори в готичному стилі. Щось було в готиці таке загадкове, містичне й таємниче, і це її вабило найбільше.
Ця, висока струнка брюнетка з веснянками на обличчі - любила читати книги.

На дворі вже смеркало, дощ тарабанив по вікні, в вагоні було тепло та затишно. Аврора дістала свою улюблену книгу "Триста поезій" Ліни Костенко і почала її читати.

Не пройшло й півтори години, як потяг зупинився на черговій станції - це була Братислава.
Високий брюнет з карими очима спортивної статури відчинив двері купе. Перше, що впало йому в очі, коли він зайшов - симпатична брюнетка, що сиділа в куточку біля вікна і читала книгу. Вона була одягнена в білий пухнастий светр і чорні джинси, а білі кросівки на високій платформі доповнювали образ.

Поспішаючи на потяг, Аврора загубила одне коліщатко від своєї валізи і навіть не помітила цього. Від цієї біганини вона трохи втомилася. Але зараз вона була спокійна, адже вона читала книгу в своєму вагоні і вже могла не хвилюватися, що не встигне на останній потяг. Вона задрімала.

Раптом Аврора почула шум купейних дверей, що відкриваються і прокинулася. Коли вона підняла голову, побачила карі очі, які проникливо на неї дивилися:
- Добрий ве-е-ечір! - зашарівшись сказала Аврора. Симпатичний чорнявий хлопець усміхнувся: 

- Добрий вечір! Вибачте, що потурбував - це мій вагон і тут моє місце номер 77.
- Та нічого, все гаразд. - відповіла дівчина і одразу подумала: - Добре, що не іноземець, хоч буде про що поговорити. - а поговорити Аврора любила.
Маркіян усміхнувся і подумки підкреслив для себе:

- А вона не лише красива, а ще й сором'язлива. Які красиві веснянки. Цікаво, чи є у неї ямочки на щоках, коли вона усміхається?, - а вголос сказав:

 - До речі, мене звати Маркіян. А тебе? - поклавши дорожню сумку на верхню полицю, він сів навпроти дівчини.
- А, так-так, перепрошую. Мене звати Аврора! - відповіла вона і посміхнулася.
- У неї таки є ямочки, щей такі красиві. - подумки відмітив Маркіян і сказав: - Приємно познайомитися!
- Взаємно! - сказала дівчина, а подумала: - Щей такий ввічливий.

Потяг рушив...
Маркіян дістав книгу з рюкзака і почав читати, час від часу підіймаючи очі і кидаючи погляд на дівчину, що сиділа навпроти.
Схилившись над книгою, Аврора дрімала. Минулої ночі вона зовсім не виспалася, адже вони з подружками влаштували прощальну вечірку і протеревенили, аж до ранку.
Де-кого вона знала багато років, а з де-ким недавно познайомилася. Але їй однаково сумно було прощатися з усіма дівчатами. Вони стали для неї за півтора місяця, що вони прожили під одним дахом - рідними.
Але таке життя, люди приходять, люди йдуть. А їй пора вже було повертатися додому, не тому, що так було потрібно, а тому, що вона за кимось дуже сильно сумувала.

Та вони з дівчатами обов'язково ще зустрінуться, якщо Аврорі не вліплять депорт на кордоні.
Це була її перша поїздка закордон і в такі, не зовсім, спокійні часи. Проклятий Коронавірус, вбиває людей по всьому світу, а на Сході України вже 6 років - триває війна. Вона навіть уявити не могла, що поїхавши в Польщу на заробітки, опиниться в самому Відні та зустріне зовсім випадково людину, з якою не бачилася 8 років. Не даремно ж говорять: "Світ тісний!"
Їй надзвичайно сподобалося в Європі, там зовсім інший рівень життя, більш привітні і толерантні люди, а також усе необхідне для людського комфорту... Якби не особисті обставини, то вона б взагалі не повернулася в Україну. А обставин було купа: по-перше - її вдома чекала дуже важлива для неї людина; по-друге - вона вже прострочила документи і зараз страшенно хвилювалася, щоб їй не поставили депорт; по-третє - вона повинна була вирішити фінансові проблеми, які назбиралися за останні два роки перед від'їздом... Аврора підняла очі на Маркіяна, який мирно дрімав над книгою "Доки світло не згасне" Макса Кідрука. Вона подумала: - "Цікаво про що ця книга?"

Хлопець навпроти був одягнений в бордовий джемпер, рвані світлі джинси і бордові кроси Nike. Це виглядало дуже органічно, все підходило ідеально. В нього було злегка кучеряве темне волосся і легка щетина. - Можливо раніше у нього була борода? - подумала дівчина, а його профіль нагадував грецьку статую? Пильно розглядаючи його, Аврора помітила на його правій руці тату у формі одного крила. Воно брало свій початок з долоні і проростало вгору по зовнішній стороні його великого пальця.
- "Цікаво, чому саме одне крило?" - подумала дівчина, детально роздивляючись тату на руці Маркіяна.
Хлопець заворушився і відкрив очі, їхні погляди зустрілися...