РОЗДІЛ 17 В ГОСТЯХ У СУЛТАНА

Щойно татарське військо зникло за обрієм з одного боку, з іншого поспішав Сірко зі своїми людьми. Вони мчали що є духу без відпочинку, озброєні до зубів, намагаючись встигнути на допомогу. І яким же було здивування вовчого полковника, коли Довбуш заявив, що ворог відступив! А коли він ще й почув, що чималий вклад у цю тактичну перемогу вніс Микола та його підлеглі, то в нього взагалі мову відібрало. Одночасно Сірка пройняла гордість за новобранців, але він також усвідомлював всю серйозність ситуації.

— Татари відступили, але це не означає, що не повернуться. Знаючи про нас тут, вони, якщо вирішать прийти знову, то матимуть набагато більше війська та зброї, — мовив Сірко, дивлячись кудись у далечінь.

— Так і буде! Людей у нас вистачає, зброї також, місцина гарна — не втримати таку позицію насправді дуже важко, сама природа на нашому боці. Пропоную організувати тут фортецю, — спокійно, але дуже серйозно сказав Довбуш.

— У цьому є сенс, — сказав Сірко, випускаючи клуби диму крізь люльку. — Богун сказав, як переможемо, надіслати листа султану із пропозицією співпраці. Хмельницький планує особисто завітати до Стамбулу одразу після того, як його оберуть гетьманом, а цей лист буде, так би мовити, першою ластівкою, щоб подивитися на реакцію.

— Справді? А чому одразу із Січі не надіслав когось? Я все розумію, але такі питання простим полковникам вирішувати важко. Не наш це рівень, — здивовано запитав Довбуш.

— Хе-хе, ти цілком правий, друже. Та наш поважний пан кошовий вважає, що найкращим посланцем для цієї місії буде змій Горинич. Богун вважає його надзвичайно швидким, а справа ж термінова. Лише він здатний у найкоротший термін вирішити це питання, — із єхидною посмішкою мовив Сірко, випускаючи клуби диму.

— То Богун із Хмельницьким вирішили його залякати? Хе-хе, хоч би боком не вилізло.

— Та куди там! Нам гірше вже не буде, сам же розумієш ситуацію.

— Еееех, — зітхнув Довбуш.

— Почекайте, панове! А самого Горинича хтось запитав? Це не звичайний козак, який буде виконувати накази… Він вважає себе благородним звіром і може просто відмовитися від таких подорожей. Та й контролювати його дуже важко, — обурено зазначив Микола.

— Саме для цього ви тут, молодий полковнику, — поклавши руку на плече Миколі, посміхнувся Сірко.

— По суті, пан Сірко правий. Якщо це ваш благородний звір, значить, і ваша мета зробити так, щоб прямий наказ кошового було виконано, — додав Довбуш.

— Ох, ви ж і хитруни з паном кошовим! А де ж лист? — зітхнув Микола.

— А я не зрозумів! Де ви були, коли на Січі розповідали, як навіть диявола надурити? Невже прогулювали? — жваво та з посмішкою запитав Сірко й простягнув йому листа.

— Ееех, — зітхнув Микола, забравши листа, після чого попрямував на пошуки Горинича.

Як виявилося, той уже прилетів до села і розганяв людей Сірка, не бажаючи слухати, що вони свої та прийшли на допомогу.

— Ану, пішли геть звідси! Чого тупцюєте тут! — гарчала одна з голів.

— Нормальні люди у таку пору вже миють ноги та лягають спати, а вони тут гамір такий розвели! Уууух, як блисну зараз одного та другого! — гарчала інша голова максимально люто.

— Спалю!

— Спопелю!

— Згною всіх до єдиного й оком не моргну!

— Та ти ж взагалі не людина! Чого розкричався! — вигукнув Святослав.

— Від кого від кого, а від тебе я такого не очікував, — нахиливши голову прямо перед Святославом, Горинич видихнув велетенський клубок диму, що покрив землю. Це налякало навіть Святослава. Погляд змія паралізував характерника, а той відчув, як горить із середини, хоча змій ще нічого не зробив.

— Я перепрошую! Шановний добродію, чи не могли б ви відлучитися від погроз на кілька хвилинок? — із посмішкою вигукнув Микола, прямуючи до Горинича.

— Га? Це ти, отамане?

— Ну, для тебе час, звісно ж, є.

— А от з тобою ми закінчимо згодом, — сказавши це, Горинич кинув тяжкий погляд на Святослава.

— І ви тут не шуміть! Я он аж із міста прилетів, щоб вас заспокоїти! Розкричалися тут, — сказав Горинич решті й потупцював слідом за Миколою.

Доки решта козаків розступилися перед ним, повідкривавши роти (дехто навіть випустив зброю з рук від здивування), не розуміючи, як такий могутній звір, що погрожував козацькому війську, підкоряється одному Миколі.

— Пане Горинич! Для вас є дуже відповідальне завдання! Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви, де знаходиться Стамбул? — із посмішкою запитав Микола.

— Та побійся Бога, отамане! Мало того, що я стільки не з'їм, так ще й столиця Османської імперії явно під гарною охороною!

— Зовсім ні, ви, шановний, мене не зовсім зрозуміли. Я домовився із султаном, він приготував для вас, пане Горинич, гору смаколиків. А ось квиточок! Його треба вручити султану, і він дасть вам найкращі солодощі Стамбулу.

— Так чого ж ви мовчали, пане отамане?!

— Отакий подарунок!

— І це все для мене…

— Дай я тебе поцілую! — сказавши це, Горинич облизав Миколу з ніг до голови своїм миршавим язиком.