РОЗДІЛ 16 ПЕРЕГОВОРИ

Побачивши злагоджену роботу козаків та надзвичайно грамотне командування Довбуша, Микола був у захваті. Навіть по завершенні бою ніхто нікуди не розійшовся, кожен виконував свою функцію. Одні максимально швидко по безпечному шляху рушили на пагорб, швидко зводячи видиму споруду з дерева, щось схожу на фортецю.

Козаки завчасно заготовили окремі частини, тому зараз просто вкладали деталі одну в одну й зв’язували мотузками. Таким чином, прямо на очах виросла фортеця.

Інші козаки витягували із води померлих татар і спеціально в хаотичному порядку викладали їх уздовж берега, щоб наступна група, яка наступатиме, побачила, що сталося з попередньою. Основна мета — залякати. Всю зброю татар та живих чи поранених коней, звісно ж, забрали собі. Але на подив Миколи, Довбуш наказав більшості козаків не займати висоту, а розділитися й залягти в різних частинах у високій траві.

Одна група залягла біля безпечного шляху до пагорба, інша — подалі, але на відстані пострілу від першої, щоб у разі чого оперативно вступити в бій. Третя група, перезарядивши катапульти, лишилася чекати в очереті, щоправда, пересунувши їх ближче до пагорба. Такі маніпуляції було проведено надзвичайно швидко завдяки унікальній розбірній конструкції. Микола не зовсім розумів, що відбувається, тож Довбуш наказав йому спостерігати й давати наказ стріляти лише тоді, коли стане дуже гучно.

Наступна група татар, мабуть, утричі більша за першу, дійсно прибула на це ж місце ще через годину. Перша група, швидше за все, була легкою розвідкою, а вже ця група везла великі вози з провіантом для будівництва фортеці, гарматами й тому подібним. Картина, яку вони побачили, шокувала їх: понівечені трупи їхніх побратимів хаотично лежали уздовж берега, при цьому жодного тіла вбитого ворога, зброї немає, живих коней також, а на пагорбі видніється фортифікаційна споруда.

Однак ніхто не нападає. Навколо суцільна тиша. Можливо, вороги злякалися та втекли? Але це дуже дивна поведінка для тих, хто повністю переміг цілий загін розвідки. Це точно пастка. Тому татари дістали гармату й, направивши її на споруду, здійснили постріл. Ядро рознесло її на щепки, і жодних слідів присутності живих людей просто фізично не було видно. Це ще більше здивувало татарського воєначальника, тому він наказав невеличкій частині оглянути підхід до пагорба на предмет пасток. Кілька татар, оглянувши поверхнево, помітили болото та декілька загострених кілків з різних боків пагорба, але козаків вони все ж не помітили — ті надійно сховалися трохи далі.

Така ситуація лишала багато запитань, на які татарський бей просто не мав відповіді. Все виглядає аж надто очевидним, та й пастки ті доволі легко обійти, якщо йти спокійно. На пагорбі нікого немає, хоча споруда все ж була. Перед ним стоїть чітке завдання зайняти позиції, але той факт, що майже всю розвідувальну групу розгромлено, не давав йому спокою. Тому він наказав трьом десяткам своїх людей обшукати все навколо пагорба максимально детально, іншим — оглянути очерет. Хоч він і розумів, що якби хтось ховався в очереті, то вже напав би, та деякі рани загиблих не давали йому спокою: вони виглядали не як вогнепальні поранення чи від списа або шаблі, а так, ніби якоюсь булавою чи каменюкою людям голови проломили. Навряд тут був загін надзвичайно швидких ворогів, що бився булавами. Тут щось інше.

Його роздуми обірвав вигук:
— Ану, пішли геть, кляті виродки! Це моя хата! — кричав кремезний чолов'яга, що стояв на пагорбі, тримаючи в руках велетенську бочку розміром, мабуть, із половину самого чолов'ка.
Інший, менший козак, підпалив гніт, що стирчав із бочки, після чого кремезний чолов'яга жбурнув бочку прямо у ворогів. Вона пролетіла метрів п’ятсот і влучила прямо в татар, після чого вибухнула. А чолов'яга дорікав собі, що не зміг кинути далі, мовляв, коли був молодим характерником, то з легкістю і на кілометр міг жбурнути. Одразу ж після цього Микола наказав стріляти з катапульти, а сам попрямував очеретом, хапаючи татар, що оглядали очерет. Він бив їх так, що вони втрачали свідомість, після чого він затягував їх глибше, не привертаючи зайвої уваги до себе.

Скализуб вистрибнув зі своїми козаками й відкрив вогонь по тих татарах, що були біля пагорба, після чого вони почали плавно рухатися до епіцентру вибуху. Слідом за ними піднялися й решта, заходячи із флангу. У цей самий момент по татарах відкрили вогонь козаки, що вискочили ззаду, також наближаючись невеликими групами з різних боків. Оглушені татари, яким вдалося вижити, не стали вести бій, а здалися в полон.

Як же вийшло, що ті двоє опинилися на пагорбі? Там, де звели споруду, була яма глибиною метрів три з драбиною. Тому ядро пролетіло наскрізь, розтрощивши будівлю, але взагалі не зачепило чоловіка. Тому він просто сидів і чекав із побратимом, доки споруду розгромлять або почнеться стрілянина. Саме це і було сигналом, що треба діяти. На жаль, великого улову не вдалося отримати, адже більшість татарських ресурсів зруйновано через вибух, та все ж щось вціліло. А Довбуш цього разу наказав заховати гармати та катапульти по периметру пагорба так, щоб із них можна було стріляти, але неозброєним оком їх не можна було вгледіти. Він наказав збудувати додаткові опори та укріплення для стрільби, схожі на ті, що біля сіл. Полонених відправив до найближчого села.

Так і звечоріло. Довбуш наказав максимально укріпляти позиції й, залучивши ще трохи людей, яких забрав від оборони одного з сіл, лишив їх під командуванням Скализуба, а сам попрямував разом із Миколою до села. По дорозі молодий полковник запропонував наробити муляжів гармат якомога більше й поставити їх на позиціях поряд із реальними — умовно на кожну реальну гармату десять муляжів. Таким чином, якщо декілька разів провести вогонь реальними гарматами та загострити увагу ворога на кількості, це значно стримає сміливі атаки в лоб, оскільки ворог думатиме, що буде повністю розстріляний. Така ідея сподобалася Довбушу, і він похвалив свого учня.