РОЗДІЛ 15 ПОЛКОВНИК ДОВБУШ

Сказано — зроблено. Для злагодження новобранців та набуття Миколою навичок полководця його полк відправили на допомогу полковнику Довбушу.

Це досвідчений воєначальник, який неодноразово приймав надзвичайно грамотні рішення та виходив переможцем із дуже складних ситуацій. На цей час Довбуш із своїм полком зводить фортифікаційні споруди на півдні України, оскільки до Коша надійшла інформація від кобзарів, що приблизно в тому районі скоро проходитиме татарське військо з метою пограбування місцевого населення.

Тому Миколу та його полк надіслали насамперед для злагодження війська: щоб новобранці вчилися працювати разом, розподілили між собою різні функції та навчилися швидко виконувати накази свого воєначальника. Та й сам Микола чомусь навчиться в Довбуша. Адже до цього хлопці виконували окремі завдання й діяли переважно поодинці або невеликими групами. Хоч вони й могутні, без злагодженої роботи та координації дій їм буде дуже важко.

Горинич вимагав, щоб Микола взяв його із собою, почавши вередувати, як мала дитина. Він стверджував, що отаман обіцяв йому безмежні запаси їжі, а на Січі годують не дуже добре. Тому Микола змушений був просити в кошового дозволу взяти Горинича, аргументуючи тим, що той є невід’ємною бойовою одиницею його полку, а отже, йому також необхідно пройти злагодження та навчитися розрізняти своїх і чужих.

Горинич продовжував називати Миколу отаманом — йому було байдуже, полковник він чи гетьман. Змій вважав, що ім’я Миколи — Отаман.

Крім того, якщо виникне якась проблема, то завдяки швидкості польоту Горинич зможе за найкоротший час сповістити Січ про ситуацію. Не варто забувати й те, що він — надзвичайно потужна бойова одиниця, і ні одна гармата не зрівняється з його подихом.

Богун хоч і не горів бажанням відпускати Горинича далеко, та все ж, зваживши на витрати, які несе Січ через утримання змія, а також на ту думку, що ця велетенська дитина не буде вередувати й хоч на кілька тижнів у Січі настане тиша, погодився відпустити Горинича.

Однак перелесників із собою взяти не вдалося: їх раніше відправили на допомогу іншому полку. Хоч вони й не хотіли туди йти, Микола надав їм переконливі аргументи, й вони вирушили. Вже наступного разу вони приєднаються до полку Миколи, адже є невід’ємною частиною його війська. До того ж іншим командирам із ними важко впоратися — вони часто нехтують наказами.

Зореслава ж вирушила на святкування дня народження своєї подруги-відьми, тому цього разу з Миколою не пішла. Вона засмутилася, що він не пішов із нею святкувати, а йде невідомо куди воювати. На її думку, це зовсім нелогічно й геть невесело, але перечити Миколі вона не стала.

Радість змія важко було передати. Він стверджував Миколі, що зробив усе можливе, аби полетіти разом із ним, тому Микола має цінувати його турботу. З одного боку, він просто стояв біля свого будиночка (завбільшки з чотири курені) і вередував. Та якщо задуматися — змій справді зробив усе, щоб не лише Богун, а й уся Січ видихнула з полегшенням.

— Сідай! Полетимо! — просичав Горинич.
— Я дуже ціную твою пропозицію, і мені приємно, що ти мені довіряєш, але це було б неввічливо по відношенню до моїх побратимів, які їхатимуть кіньми по землі.
— На те ти й отаман, щоб летіти в небі!
— Не дурій, отамане…
— Ееех… погане передчуття в мене.
— Передчуття погане? Щось сталося? — запитав Микола.
— У животі бурчить.
— Та ну тебе! — буркнув Микола і пішов готуватися в дорогу.

Так і вирушили: попереду Микола на своєму коні (який поглядав у небо із максимально задоволеною мордою, адже господар обрав його, а не дурну зміюку), Святослав і Тарас, а позаду — їхні побратими. Угорі кружляв Горинич і бурчав, щоб козаки не повзли, як комахи, і рухалися швидше. Інколи навіть залітав до крайніх у колоні й крилами наганяв вітру, так що ті аж підлітали разом із кіньми. Він стверджував, що допомагає козакам.

Хлопцям не дуже подобався такий компаньйон, але ніхто не насмілився перечити такій могутній істоті. Микола ж сварив змія й просив летіти попереду на кілька десятків кілометрів, кажучи: «Розвідуй місцевість».

Змій чітко виконував вказівку й звітував кожні десять–п’ятнадцять хвилин про точну кількість польових мишей, зайців чи перекотиполя. Навіть Тарас не зміг зрозуміти: чи справді могутній змій Горинич такий наївний, чи він поводиться як дитина виключно, щоб познущатися з козаків.

Та як би там не було, він і рибу смажену зі ставка хлопцям на обід дістав (точно так, як навчав його Микола), і семеро кабанів звідкись у зубах притягнув. Та ще й сам усе не з’їв, а запрошував, щоб і хлопці їли. Один із козаків стверджував, що не голодний, тоді Горинич пригрозив, що з’їсть його, якщо той зараз же не поїсть. Тому всі намагалися показати не лише вдячність, а й те, що їм дуже смачно.

Вночі Горинич умовляв усіх спати, адже він сам чатуватиме й охоронятиме їх. Та все ж Микола не став так ризикувати й виставив охоронців, які змінювали один одного опівночі.

Щоправда, ближче до опівночі Горинич і сам заснув. Але вранці він змусив козаків, які охороняли всіх від опівночі до ранку, залізти йому на спину й поспати, адже вони дуже втомилися, і було б справедливо, щоб вони тепер відпочили.

Звісно, вони боялися таких польотів, та ще більше боялися змія, тому слухняно залізли йому на спину й лігли. Хоч лежати на лусці Горинича, який летів, було й не дуже комфортно, але це явно краще, ніж скакати верхи після того, як півночі не спали.