РОЗДІЛ 14 МОРАНА

Навесні, десь у середині березня, Микола повертався із чергового завдання. Цього разу без Горинича чи Зореслави, навіть без коня. Він хотів перевірити свою витривалість, тому вчинив саме так.

Щоб скоротити шлях, він вирішив попрямувати через ліс, адже місцевість він чудово знає, хоч і йшов цією дорогою вдруге — така вже особливість будь-якого характерника. Окрім того, козак прекрасно відчував кожну тваринку та навіть рослинку, лісових духів і різних цікавих істот, та й надіявся познайомитися ще з кимось, окрім перелесників чи Горинича.

А приблизно із центру лісу линула надзвичайно потужна енергетика, тому, тримаючи руку на шаблі, але посміхаючись, хлопець попрямував по сліду цієї енергії. Та з кожним кроком йому ставало все холодніше й холодніше. Він відчував, як пальці на ногах тремтять кожен окремо, а пальців на руках він уже практично не відчував. Лише його вміння характерника рятувало від переохолодження: він розганяв кров по тілу, щоб зігрітися, а також на кілька секунд повністю покривав своє тіло вогнем, який не лише зігрівав його, а й повністю висушував одяг, який наступної ж миті обростав бурульками.

Характерник міг би набагато довше підтримувати такий стан, чи взагалі просто підняти температуру свого тіла до такого рівня, що навіть одяг нагрівався, але це могло б виявити його місце розташування раніше часу. А що за могутнє створіння буквально змінює навколишнє середовище, взагалі не докладаючи сили, — невідомо. Згодом почалася ще й завірюха: лапатий сніг моментально покрив велетенську площу, а потім почався вітер, який разом зі снігом сік не гірше шаблі. Цей вітер вперемішку зі снігом навіть розсік Миколі одяг. Щоправда, характерник був готовий до подібного, тому в той же момент накинув на себе плаща із товстої шкіри, поверх якого було плетіння, що чимось нагадувало кольчугу. Хоч у ньому й важче рухатися, та все ж тепер навіть цей вітер йому не страшний.

Козак просто прямував уперед напролом, незважаючи ні на що. Пройшовши метрів двісті, він помітив, що вітер повністю зник, та й потеплішало трохи. Щоправда, Миколі здалося, ніби він пройшов кілометрів три, точно не менше.

Він вийшов на галявину й помітив дівчину в білосніжній сукні із надзвичайно красивим мереживом у вигляді сніжинок. Її шкіра була блідою, а губи навіть трішки сині, можливо, від переохолодження. Волосся ж злегка кучеряве, десь по плечі, чорне як та сажа. На її плечах висіла накидка червоного кольору, щоправда, швидше для краси, адже, мало того що на вид шовкова, так ще й дівчина не втулялась у неї й не надягла повністю, а просто накинула на плечі. Вона глянула на Миколу своїми чорними, як земля, очима, а в цей момент повіяв вітер: сніжинки на її сукні, немов живі, почали рухатись, а червона накидка заблищала, як сніг на сонці.

— Чого тобі, людино? — запитала досить холодно та грубо дівчина. Звернення «людино» свідчило про те, що людиною вона себе не вважає.
— Та от вирішив поглянути, хто ж такий могутній гуляє цим лісом.
— Могутній? — запитала дівчина, в її словах чулася байдужість та холод.
— Не кожен характерник, відьма чи мольфар здатен так сильно змінювати погоду. А ви, шановна пані, як бачу, навіть зусиль до цього не прикладаєте.
— Бо ви люди… — холодно кинула дівчина.
— Теж вірно! А ви? Лісовий дух якийсь, чи просто древнє божество? — досить жваво запитав Микола.
— Та яка різниця… це не має великого значення.
— Зрозумів вас! Якщо моя компанія вас не зацікавила, тоді прошу вибачення. Я, мабуть, краще піду, — дуже ввічливо та підбираючи кожне слово, мовив Микола, адже відчув усю її могутність. Хоча та навіть не демонструвала своїх навичок, і все те, що відбувалося навколо, явно ставалося лише через те, що вона сумувала, і ці емоції так сильно в моменті змінювали погоду. Тому краще не злити її, бо, напевне, навіть Горинич не впорався б із нею.

Якщо порівнювати за кількістю енергії Миколу та Зореславу, то літавиця, мабуть, разів у п’ять могутніша за характерника, а оця дівчина могутніша за Зореславу разів у сто.

— Сам прийшов і сам пішов, як же важко зрозуміти цих людей… — пробурмотала собі під ніс дівчина, але Микола почув її слова й усе ж вирішив ризикнути.
— У мене немає злих намірів, та й, судячи з вашої енергетики, навряд чи ви боїтеся когось. Але я відчув, що ви сумуєте, тому вирішив підійти до вас і, можливо, якось розрадити хоча б добрим словом. Але якщо моя компанія вам неприємна, то краще не буду вас турбувати.
— Он воно що… — так само холодно мовила дівчина й затихла. — Я не проти поговорити, але ти можеш померти, якщо будеш дуже довго знаходитися біля мене. Я Морана — богиня зими й темряви. Можеш звертатися до мене на «ти» або ж просто на ім’я, мені так буде приємніше. Не хочу задумуватися про те, наскільки я стара.
— Та не прибідняйся! Виглядаєш ти доволі молодо, більше двадцяти років я б тобі не дав. А за холод не переймайся. Я можу зробити ось так, — у цей момент тіло козака почервоніло й почало парувати. Невідомо, наскільки виросла температура його тіла, та склалося таке враження, що якщо такого Миколу вкинути у ставок із крижаною водою, то за хвилину-дві весь ставок перетвориться на велетенський казан з юшкою, вода просто закипить. — А звати мене, до речі, Микола. Я козак-характерник із Запорізької Січі.
— Гмм… то наші онуки скоро наблизяться до рівня дітей… — із більшою цікавістю пробурмотала дівчина.
— Діти? Онуки? Ти про що? — здивовано запитав Микола, нічого не розуміючи.
— Якщо дуже коротко, то є боги, як от я. У нас, звісно ж, своя ієрархія та зона відповідальності. А є різні духи, яких ми вважаємо своїми дітьми, хоча в них також є своя ієрархія. До прикладу, лісовий, водяний чи польовий за ієрархією вищі, ніж мавки, русалки чи перелесники. А людей ми, боги, вважаємо своїми онуками. Та, як бачу, деякі люди наближаються своїми можливостями до духів. Це цікаво.
— Так і до богів недалеко, ахахахах, — розсміявся Микола, перевіряючи реакцію Морани.
— Немає нічого неможливого, — холодно відповіла богиня, чи то ігноруючи провокацію, чи то не надавши значення словам характерника.
— То якоюсь мірою ти моя бабуся? Хе-хе. У такому випадку, на правах онука, дозволь пригостити тебе! Не знаю, чи тобі як богині сподобається, але чим багаті, тим і раді, як то кажуть, хе-хе, — посміхаючись, хлопець дістав свою скатертину, і вмить на ній з'явилася миска із сухими сливами та горіхами й горщик меду.
— Навіть не пам’ятаю, коли я їла хоч щось… Можливо, років сто тому. А що це?
— Сливи та горішки, ну і мед. Звісно ж, сливи не щойно з дерева, але теж дуже смачні. Сама розумієш… зимою немає нічого свіжого.
— Я не спеціально… Природі треба відпочивати, й це моє завдання — дбайливо вкривати сніговою ковдрою рослинки, щоб ті відпочили. Та й людям даю можливість перепочити, адже загнулися б на своїх полях. Головне, спочатку радіють, танцюють і веселяться, а потім роблять опудало і проганяють мене. Дурні люди… Я так турбуюся про них, а вони невдячні, — незадоволено буркнула дівчина.
— Та я ж нічого проти не маю. Навіть не думав тебе хоч у чомусь звинувачувати. Навпаки, ж дуже добре, що даєш можливість перепочити, бо дійсно загнулися б. А люди просто дуже працьовиті й не люблять багато відпочивати, тому й дають знаки, мовляв, «ми хочемо працювати», — намагався згладити гострі кути характерник, хоча дійсно ніяких злих намірів у словах не мав. — Навпаки, ж, подивися, яку смакоту завдяки зимі можна скуштувати. Не було б зими, то сушених слив не існувало б!
— Гмм… ну добре-добре, — сказала Морана, розглядаючи їжу, після чого все ж наважилася спробувати. — Смачно! Дуже смачно! Ану, оце жовтеньке спробую, — сказавши це, богиня тикнула пальцем у мед, а потім облизала його. — А це просто божественно. Ану, якщо поєднати, — Морана взяла горіх і чорнослив, вмочила їх у мед і поклала до рота, — який цікавий смак. Ніколи б не подумала, що людська їжа може бути такою смачною.
— Дуже радий, що тобі сподобалось, — сказав козак, а сам подумки: «Слава Богу, що Гориничу не давав подібного пробувати, бо пів України тільки б на нього й працювала, щоб мед йому давати та горіхи з сухофруктами».
— Ну раз ти мене так смачно нагодував, то хочеш, прокатаю тебе на моїй колісниці й покажу свій крижаний замок? Думаю, тобі сподобається, — сказала богиня із посмішкою на обличчі.
— Ооо! Посміхнулася! Ну, богині гріх відмовити, а то анафемі придасиш.
— Анафемі? Це що взагалі? — здивовано запитала Морана.
— Та не зважай! То так, жарт заради жарту, — сказав хлопець і посміхнувся. Після чого богиня щосили свиснула, ніби вітер у найлютішу завірюху, й одразу ж перед ними закружляв сніг, немов у танці, а в ньому з’явилася трійка оленів, запряжених у крижану колісницю. Морана стала на колісницю й подала руку Миколі.
— Карету подано!
— Ха-хах, — засміявся Микола й став на колісницю. Після чого олені почали бігти так швидко, що відірвалися від землі й злетіли високо в небо. Краєвид був просто прекрасний: десь там низько-низько вітер хитав деревами, бігали тваринки, а он із димарів хатинок високими стовпами виходив дим й розвівався на вітрі. На упряжці оленів висіли маленькі дзвіночки, що рухалися, здавалося б, самі по собі, виграючи веселу мелодію. Морана навіть дістала маленьку сопілочку й почала висвистувати на ній мелодію, що прекрасно поєднувалася із дзвіночками, створюючи неймовірну симфонію і святковий настрій. Микола слухав, затамувавши подих.
— Ну от, ми й на місці! — мовила богиня, а олені приземлилися біля гігантського крижаного замку. Перед ворітьми, якого стояло два сніговики.
— Пані Морана повернулася!
— Ураааа! — сніговики підбігли до богині й кинулися в обійми.
— А це хто із вами? — запитав один із сніговиків.
— Це козак-характерник Микола. Він трішки погостює у нас, — відповіла Морана.
— Раді вітати вас у крижаному королівстві, пане характернику, — синхронно мовили обоє сніговиків.
— Дякую, що так тепло зустрічаєте, хоч ви й крижані створіння, — кинув Микола, намагаючись пожартувати.
— Так. Інколи здається, що тепла у нас більше, ніж у деяких людях, — додав один із сніговиків, посміхнувшись. На що Микола посміхнувся й попрямував за Мораною крізь велетенські крижані ворота із масивних бурульок, що розступилися самі по собі перед богинею.