РОЗДІЛ 13 МОЛОДИЙ СІРКО ТА ВУРДАЛАКИ

До Запорізької Січі звернувся один із братів-шляхтичів, що володіли невеликим селом Неморож у Звенигородському повіті, із проханням розібратися з невідомими істотами, які щоночі вилазять із могил та псують врожай і нападають на селян.

Шляхтич Андрій Жмурко дуже переймався безпекою своїх підданих, адже врожай можна виростити й наступного року, а людей уже не повернути.

Розв'язувати цю проблему Запорозька Січ доручила юному характернику Іванові Сірку. Він лише недавно став характерником, але був одним із найкращих серед новобранців — мовчазний та холоднокровний. Його суворий погляд свердлив ворогів наскрізь, а потоки енергії, що плили його тілом, були практично такі ж, як у досвідчених характерників.

Хоч досвіду в нього було небагато, та рішення він приймав дуже швидко і не боявся брати на себе відповідальність — одним словом, зразковий характерник. Іван вмів обертатися на вовка, мав вовчий слух, нюх та зір, і в цілому був дуже близький із вовками. Часто звертався до них по допомогу, а ті з радістю допомагали. Хоча він і сам міг не їсти, а вовків завжди годував — отой у них тісний зв’язок.

Оскільки справа була максимально термінова, Сірко лишив коня на Січі й, обернувшись вовком, чимдуж помчав у вказаному напрямку. Він біг два дні й дві ночі без упину, не зупиняючись, щоб поїсти чи попити, адже на кону були життя людей, і кожна секунда, витрачена на відпочинок, могла стати вирішальною для чергового селянина.

Діставшись під ранок до села Неморож, Сірко, біжучи на запах, добіг до маєтку шляхтича. Сам аромат він порівнював із запахом листа, який дуже виразно пахнув переляканою людиною та смаженим м’ясом. Він забіг всередину, оминувши охорону так, ніби їх не існувало взагалі. Замкнені ворота чи двері до маєтку теж не стали перешкодою — він пройшов крізь них мов привид і попрямував прямо у вигляді вовка до великої зали, де шляхтичеві звітували охоронці та селяни, які самі стали на захист своїх домівок.

Жмурко озброїв кожного, чим міг, і люди всю ніч ходили селом, намагаючись прогнати невідомих істот, які вривалися в домівки й пожирали людей. Звісно, багато зброї в них не було, адже селяни займалися землеробством та тваринництвом, тому в руках у людей були переважно лопати, вила, граблі чи навіть просто загострені палиці.

Жмурко наказав усім старим, жінкам та дітям збиратися в його маєтку, біля якого виставив охорону. Також він замовив у звенигородського коваля виготовити хоч якусь зброю для їхніх потреб. На велику кількість рушниць, на жаль, не було грошей, та й велике питання, чи зміг би він швидко навчити селян стріляти. На високоякісні шаблі потрібен час, якого просто не було. Тому вирішили, що коваль виготовлятиме гострі предмети конічної форми, а тесля надійно зафіксує їх у добрані палиці з різних боків. Звісно, це не найкраща зброя, але це швидко й дешево; окрім того, вона не потребує майстерності для володіння. Нею можна пробивати плоть, завдавати рваних ран і навіть трощити ребра живим мерцям відносно легко. Щоб завдати шкоди товщим кісткам, звісно, треба прикласти більше зусиль, що не в кожного виходило, та все ж така зброя була кращою за нічого.

Ця зброя призначалася для тих, хто вночі ходив селом і намагався прогнати тварюк. А маєток, де знаходилися старі люди, жінки та діти, оточили охоронці з рушницями та дерев’яними кийками. Хоча «оточили» — це дуже голосно сказано, адже рушниць було лише чотири.

Оскільки чудовиська щоранку поверталися до могил, шляхтич наказав засипати їх камінням і викликав священника, який освячував могили разом із місцевим священиком. Місцевий освячував від ранку і до пізнього вечора безкоштовно, а от інший, єдиний, який погодився взагалі йти на те кладовище, брав за це гарні гроші. Та ціллю шляхтича були людські життя, які значно дорожчі за якесь там золото.

Ще одним рішенням було копання ровів та розставлення пасток по периметру кладовища, хоча насправді зробити це було надзвичайно важко, адже кладовище було велетенським — тут поховані ще скіфські царі та прості скіфи. Це кладовище — історія тутешнього краю, адже йому майже тисяча років, і, відповідно, могил тут мільйони: від скіфських часів і до сьогодення. Обійти його за кілька днів було нереально, а тут ще й рити рови чи ставити пастки. Та у селян не лишалося вибору: одні працювали вдень, інші вночі, і кожен допомагав, чим міг, щоб врятувати свої домівки. Багато жінок удень приходили, щоб допомагати з пастками чи навіть копанням, інші допомагали готувати їжу, хтось носив їжу до кладовища, а хтось просто молився Богу. Кожен робив те, що міг.

Також шляхтич організував доставку поранених до звенигородських лікарів і оплачував їхнє лікування. Він неодноразово звертався до інших поміщиків по допомогу, але ті пропонували хіба що забрати людей під своє керівництво і ніколи їх не повернути. А коли йшла розмова про зброю чи ліки, то більшість відмовчувалася або обіцяла й нічого не робила.

Тому він і звернувся до Січі, щоб розв'язати цю проблему, адже чудовиська не зупиняться на його селі, а підуть далі. Правда, щоранку вони повертаються назад до могил і вилазять лише з настанням ночі, тому швидко просуватися в них не вийде, адже в селі купа запасів. Та й Жмурко дуже оперативно відреагував і організував якийсь опір, через що тварюкам важче було робити шкоду й просуватися далі.

У залі люди звітували, де бачили тварюк, кого поранено, а кого, на жаль, убили. Та щойно Сірко забіг до кімнати, усі звернули на нього увагу. Хтось закричав, а хтось вхопився за зброю; хтось почав проклинати, а одна із жінок жбурнула в нього глечиком із святою водою.