РОЗДІЛ 12 НОВОБРАНЦІ НА СІЧІ

Микола й сам не очікував, що змій так швидко й легко пристане на його пропозицію. Та й для Зореслави це було трішки дивним, але вона розуміла, що й сама досить легко потоваришувала із Миколою. Такий уже він чоловік — тягне до себе всіх, немов магніт.

Тому вони вже вдвох сіли на Горинича, і той полетів до маєтку Ігоря. Приземляючись, він досить голосно кричав:
— Дорошенко!
— Дорошенка сюди! — Ігор не розумів, що взагалі відбувається. Якась дівиця сиділа разом із характерником на спині Горинича. Чому той не вбив його? Чому Горинич не нападає? Питань було дуже багато, та окрім як вийти до змія, більше нічого не лишалося. Тому шляхтич зіскочив із коня й наказав війську не йти за ним, а сам попрямував до змія, який до того моменту вже приземлився й опустив голови, щоб хлопець та дівчина змогли комфортно зійти на землю.
— Шановний пане Ігорю! Завдання виконано! Змій Горинич більше не буде турбувати ваші володіння! — дзвінким голосом відзвітував Микола.
— Тааак… хлопець правду каже, — просичали голови разом.
— Радій, Дорошенко! — просичала одна з голів.
— Дякую вам, шановний пане характернику! — відповів збентежений Ігор.

Він зблід від страху та нерозуміння ситуації, і йому до останнього здавалося, що зараз і Микола, і Горинич нападуть на нього.
— Ну що ж, нам уже час, тому вимушені відкланятися.
— Ото ж бо й воно. А я думав вас запросити на вечерю. Заодно і з вашою супутницею познайомилися б тісніше, — відповів Ігор із ввічливості. Великого бажання лишати гостей у нього не було через страх, але йому цікаво було вивідати інформацію про доволі симпатичну молоду дівчину, що взагалі не боялася Горинича. «Швидше за все, відьма чи нечисть якась, — думав він. — Певне, допомагала приборкати кляту тварюку, що тероризувала мої землі. Але чому вона нічого не просить? Та й мовчазна досить. Дивно це якось».

— Саме через Зореславу і мусимо швидше вирушити. Їй якраз по дорозі, та й вона згодна поїхати на моєму коні, доки я летітиму із Гориничем. Коня жаль кидати, а вельми шановному панові змієві треба вказувати маршрут, щоб не звернув кудись не туди.
— Гррр, — загарчав змій, та літавиця поклала руку на одну з голів, подаючи знак, що не час зараз для сварок.
— Зрозумів вас. Тоді прошу зачекати лише кілька хвилин. Я просто не можу відпустити вас голодними. Зараз вам принесуть трохи смаколиків, щоб ви в дорозі перекусили хоч якось, раз не можете лишитися надовго, — посміхаючись, мовив шляхтич.

Після цих слів один із його людей побіг до маєтку, зрозумівши наказ Ігоря з півслова.
І справді, уже через десять хвилин той чоловік повернувся з кошиком, перев'язаним красивим вишиваним рушником. У кошику були глечики з тими самими грибами, що сподобалися характернику, запечена риба та овочі, свіжий, ще навіть теплий хліб і варення з ягід, що росли біля панського маєтку.

Хлопець подякував за частування, а потім дуже голосно свиснув. Після цього примчав його кінь, який підійшов і покірно сів біля Миколи. Хлопець нахилився і щось прошепотів йому на вухо, після чого взяв Зореславу за руку й, підвівши її до коня, показово допоміг сісти. Щойно літавиця опинилася в сідлі, кінь підвівся. По ньому було видно, що він дуже незадоволений тим, що господар посадив на нього когось іншого. Він не хотів везти Зореславу, і якби характерник не попросив його про це, кінь скинув би дівчину й відмовлявся б йти, аж поки Микола не сяде на нього. Та все ж він пересилив себе й дуже нехотя піднявся й почав крокувати до Горинича. Хлопець погладив коня, після чого стрибнув на спину Горинича, а той здійнявся в повітря, поки Зореслава їхала верхи.

Щойно вони відійшли на достатню відстань, літавиця своєю магією підняла коня в повітря аж до Горинича й вирівнялася з його головами.
— А міг би й лишитися. Сам розповідав про м'які перини та пахощі в кімнатах, — незадоволено буркнула дівчина.
— Думаю, не зараз той момент. Вибач, будь ласка, але ти маєш зрозуміти, чому я так вчинив. Та й той шляхтич, хоч і видавався дуже милим, але дуже боявся і був сильно стурбований, тому я не хотів створити ще більше непорозумінь.
— Ото ж бо й воно що… Ну що ж, добре.
— Агов! А цього я зараз з'їм чи потім? — прогарчав Горинич, дивлячись на коня.

Кінь і так був не на жарт переляканий, але все одно перебирав ногами в повітрі, думаючи, що біжить землею.
— На жаль, їсти його не можна. Це мій кінь. Але я обіцяю, що дам тобі можливість наїстися конини стільки, скільки ти зможеш, але це буде трохи згодом. Потерпи, будь ласка, пане Гориничу.
— Ну добре-добре, — незадоволено буркнула одна з голів.
— Оооо… а може, я тобою перекушу? — вигукнула інша голова, повернувшись до Миколи.
— Можеш, але якщо так зробиш, то це означатиме, що ти відмовляєшся від тієї людянини чи конини, яку Січ тобі даватиме.
— Вмієш ти вмовити!
— Ахаха, а Зореславою чому поласувати не хочеш?
— Агов! Я тут взагалі-то!
— А ти чому людятину не їси? Я — могутній і благородний змій Горинич! Для мене непристойно їсти своїх родичів чи собі подібних!
— Та за кого ти взагалі мене маєш? Клята людино!
— Пфе… І що ти тільки в ньому знайшла? З'їли б його — та й тільки й діла.
— Та він же тобі на один зуб, а обіцяє смачно годувати. Тому не бурчи, — з посмішкою мовила дівчина Гориничу.
— О. Завітаймо до Сашка. Подивимося, як він там. Заодно й вибачимося ще раз за клопіт.
— Не знаю, хто цей Сашко, але перспектива з'їсти його мені вже подобається. Ану, показуй, де він живе! — просичав змій.
— Дітей? Дружину? Має? Щоб уже ж як їсти, то їсти! — з ентузіазмом почав говорити змій, видивляючись у хатинки, над якими вони пролітали.
— А тобі лише б поїсти…
— Ти обіцяв, отамане! От і виконуй, а то здається мені, що ти брешеш! — перебиваючи, почала одна з голів.
— А й дійсно: тебе не їж, коня не їж, Сашка не їж, а кого тоді взагалі?
— От якби не Зореслава, взагалі б тобі не повірив.
— Ну все-все. Годі!
— І дійсно, вже смеркає. Можемо зупинитися в Сашка, а вранці вже на Січ, щоб серед ночі не зчиняти там зайвої паніки та непорозумінь, — додала Зореслава.
— Літавицю треба отаманом ставити!
— Тааак! Літавиця — молодець!
— А людина — геть не молодець!
— Кхххахахах! — просичали всі голови.