РОЗДІЛ 11 ГОРИНИЧ

Ще один день у дорозі, і ближче до вечора хлопець прибув на невеликий хутір біля річки, де розташовувався маєток шляхтича Дорошенка. Знайти маєток було важко, та й люди неохоче показували дорогу. Миколу знову здивувало непогане ставлення до пана. Ніхто його не ображав і не проклинав, у людських голосах відчувалася повага, і хлопець відчував, що вони не брешуть. Це додавало йому мотивації.

Поблизу маєтку Ігор Дорошенко сам зустрів характерника. Він привітав його й потиснув руку, ніби давньому знайомому, і спілкувався з Миколою на рівних.
Та й одягнутий він був не дуже пафосно: сорочка з простої тканини, але добре пошита, і видно було, що шили її спеціально під нього, тому сиділа вона дуже добре. Хоча вона не була ні білосніжною, ні розшитою золотом, звичайна, без усяких вишивок, сіруватого кольору — просто щоб було зручно ходити й не шкода було забруднити. І штани, підперезані доволі дорогим шкіряним поясом із бляхою, на якій був вигравіюваний його родинний герб.

Але це не так вразило Миколу, як те, що ніхто не кидав на Дорошенка косих поглядів, ніхто не відвертав очей, і майже всі посміхалися. Сам же Ігор до багатьох звертався на «ви», хоча, фактично, це були його піддані, і він міг би звертатися як хотів — ніхто б не насмілився перечити.

Микола не був виключенням: тепер він — «шановний пан Микола» або «пан характерник», а не «бидло» чи «ей, ти, ану бігом сюди!». Тепер його поважали, і це йому дуже подобалось.

Пан частував його смачним м’ясом і вином із погребів, різними видами сирів, рибою з димком, приготованою на вогні, і грибами в томатному маринаді, які найбільше сподобались хлопцю. Такого навіть на Січі він не бачив, тим паче не куштував.

Згодом хлопця провели у покої з великим ліжком і м’якою периною. На полицях біля великого вікна лежало кілька книг, по кутах кімнати розвішане різне зілля, від якого пахощі линули на всю кімнату й створювали надзвичайно приємні аромати. Стеля була пофарбована в приємний оку блакитний колір, на якому розмістилися пишні білосніжні хмаринки, що додавало ще більшої казковості та приємних вражень. Отак лежав би й не вставав, просто дивлячись на намальовані хмаринки й удихаючи приємні пахощі зілля.

Раніше хлопець навіть не задумався б над тим, що стелю можна розфарбувати, чи що перина може бути такою м’якою, і ти ніби на хмаринці, адже все життя він спав або на підлозі, або на твердій лаві.
Він не усвідомлював, що їжа може бути такою різноманітною та смачною. І ніколи навіть уві сні не уявив би, що пан буде говорити з ним так, ніби вони рівні.

Та втома, ситий шлунок і надзвичайно комфортна постіль зробили своє. Хлопець практично одразу заснув, а вже вранці його покликали снідати, де частували не гірше, ніж вечерею. Тепер грибів, які йому сподобались, поставили більше і ближче до нього. За їжею Дорошенко розказав, де знаходиться Горинич, і запропонував виділити людей для допомоги.

Та Микола сказав, що не може ризикувати життями інших просто так, і постарається сам вирішити цю проблему. У першу чергу він спробує домовитися зі змієм, а якщо не вийде — битиметься, аж поки не переможе або не впаде без сил.

Ігорю не дуже сподобався такий підхід, адже він готував військо, щоб знищити кляту тварюку, і сподівався, що його очолить характерник. Спільними силами було б набагато простіше, але перечити не став — адже хто його знає, що вміє цей Микола? Характерники могутні та надзвичайно сильні, можливо, дійсно самотужки переможе Горинича, а вони лиш плутатимуться під ногами. Ну а як ні — то як мінімум, він сильно ослабить гада, а тоді вже Ігор із військом завдасть вирішального удару й прикінчить тварюку. Адже ніхто не має права тероризувати ні його володіння, ні його людей.

Та ці думки Дорошенко залишив при собі й, побажавши успіхів, вказав хлопцю напрямок, у якому він знайде Горинича. Той оселився на полі за хутором і зазвичай просто спав там, тому хлопець чимдуж помчав у той бік, поглядаючи вгору — адже десь там летіла Зореслава, спостерігаючи за ним.

Довго шукати не довелося — таку тушу важко не помітити. Тому хлопець ще за двісті метрів зіскочив із коня й щось пробурмотів йому на вухо, після чого кінь розвернувся й спокійним темпом пішов у бік хутора. Цього Миколу, як і інших характерників, навчили ще на Січі. Хлопець розумів, що керувати конем у бою проти такого великого противника буде важко, а якщо кінь не братиме участі, то лише заважатиме. Відповідно, юний характерник наказав йому чекати на безпечній відстані.

Прямуючи в бік чудовиська, Микола дуже голосно вигукнув:
— Доброго дня, шановний пане! Загоряєте?
— Та де там загоряти… холодно… — зітхнула одна з голів Горинича.
— Це тебе нам на вечерю послали? Чого так мало? Це що за неповага? От клятий Дорошенко! — невдоволено просичала інша голова.
— Так! Віддали мене вам на розтерзання. Одягнувся в найкраще, що в мене було, і прийшов до вас! — Голос хлопця звучав дуже дзвінко та голосно, не було схоже, що він дуже боїться Горинича. Можна було подумати, що він просто хороший актор і дуже майстерно приховує страх, але він не відчував нічого злого у Гориничі. Від деяких вовків жагою крові віяло набагато більше, та що там… від Катрусі віяло смертю, а від Горинича — бажанням поїсти та поспати.

Це трохи заспокоїло хлопця, та все ж пильності він не втрачав і тримав руку на шаблі, готовий у будь-який момент атакувати чи відбиватися. Тим паче, вони із Зореславою домовилися, що вона атакує його згори, і доки Горинич відволікатиметься на неї, Микола завдасть смертельного удару знизу. Поки що все було під контролем.