РОЗДІЛ 10 КАТРУСЯ

Через кілька місяців, ближче до завершення осені, хлопцям повідомили, що їхні тренування завершені й базові навички характерників вони вже здобули. Тепер же вони будуть вдосконалюватися й набувати нового досвіду у бою.

Тепер їм даватимуть різні завдання, які вони мають виконувати. Зазвичай ці завдання пов’язані не зовсім із людським світом, але замовники й платять за них досить добре, а Січ, звісно ж, винагороджує своїх характерників за вдало виконане завдання щедрою платнею. Коштом цієї платні й Січ має на що жити, й самі характерники можуть дозволити собі значно більше.

Уже після завершення тренувань хлопці вивчили базові вміння, як-от контроль та вивільнення енергії, а також встигли відточити декілька особливих навичок, які самі придумали й довели майже до досконалості.

Святослав, наприклад, опанував аж два вміння: «бабах!» і «щит». За це вміння йому дали прізвисько Кулемет. Адже він розробив стратегію бою, одночасно і дуже видовищну, і дуже ефективну проти багатьох ворогів. На його грудях висіли три короткоствольні пістолі, а на поясі тепер було закріплено кілька невеликих сумок із кулями та порохом. Він хапав пістоль та здійснював прицільний постріл, потім підкидав його у повітря, а після хапав наступний, доки іншою рукою у повітрі перезаряджав перший. До цього моменту він уже робив постріл з третього пістоля, перший, перезаряджений, уже тримав у руці та здійснював наступний постріл тією ж рукою, доки іншою перезаряджав та робив постріл з другого пістоля. І так аж доки не скінчаться кулі. Усе це робилося з такою неймовірною швидкістю, що момент перезаряджання важко було помітити; здавалося, ніби в цих пістолях просто нескінченні кулі.

Але це не вся особливість цієї техніки. Завдяки тому, що Святослав покривав кожну кулю своєю духовною енергією, перемішаною з природньою, кулі могли з легкістю пробивати трьох противників поспіль, якщо вони стояли в шерензі, а в четвертому куля застрягала й вибухала, залишаючи в тілі противника діри такого розміру, що туди з легкістю пройшла б рука.

Але кулі та порох колись закінчуються, і ця техніка досить виснажує, адже потребує постійної концентрації — один неточний рух, і можна поцілити в себе чи взагалі викинути власну зброю.

Та й вороги не чекають, доки він їх перестріляє, тому Святослав змушений використовувати «щит». Він покриває своє тіло енергією, яка інтенсивно перемішується з природньою, потім поміщає у це поле дві шаблі. Якщо якийсь сторонній предмет наблизиться до цього поля на двадцять сантиметрів, воно автоматично перенесе одну з шабель і поставить її так, щоб та розрубала ціль. Таким чином, шаблі також покриваються змішаною енергією й здатні з легкістю розрубати навіть кулі, що летять у Святослава. Їхня швидкість забезпечує непоганий захист навіть під досить щільним вогнем, хоча, якщо куль забагато, то якась все ж може пройти. Тому повністю покладатися на них не можна.

А коли кулі у самого Святослава закінчуються, він бере у руки ще дві шаблі й іде рубати ворогів уже чотирма. Йому достатньо кинутися у ворожий натовп — і він рубатиме все наліво й направо. У цьому й мінус: потрібно бути дуже обережним. Добре, якщо розрубав ворога, а якщо союзника? Ті дві шаблі не розуміють, хто ворог, а хто друг; вони просто захищають господаря.

Поки що максимум хлопця — півгодини активного використання щита, після чого він відчуває сильну втому та виснаження, і йому треба відпочити годину для відновлення. Тому він досить розважливо ставиться до застосування своїх умінь, розподіляючи сили.

А Тарас — у нас дипломат. Йому взагалі не потрібно битися. Він стає перед натовпом і встановлює зоровий контакт, потім починає говорити, візуалізуючи свої слова у довгі хвилі з його духовної енергії, яка потрапляє у голову кожному в натовпі. І можна було б подумати, що ці часточки його енергії такі мізерні, що їх навіть відчути складно. Найбільш досвідчені воїни майже не відчувають їх, і не тому, що Тарас майстерно маскує її, а тому, що її так мало, що можна вважати, що її немає. Але Тарас добре відчуває її й за допомогою неї впливає на свідомість. Він може навіювати людям те, що йому потрібно, а вони щиро вважатимуть, що це їхній власний вибір. Він навіює свої думки через красномовні й витончені промови; навіть пани не завжди знають стільки словесних оборотів, як Тарас. Він здатен навіть змінити спогади. За це козаки почали називати його «Дурман» — так майстерно задурити голову ще треба вміти. Але все це діятиме доти, доки він підтримує вогник своєї енергії в головах інших. Підтримуватиметься він, доки Тарас говорить, а його слухають. Щойно його перестають слухати, вогник починає гаснути й згасає остаточно разом з усіма настановами за десять хвилин. Люди, звісно ж, практично нічого не пам’ятають, але голова починає боліти.

А от Микола нічого унікального не придумав, та й не було йому коли — адже нарешті прийшла Зореслава, і кожну вільну хвилину він проводив у її компанії, насолоджуючись часом, проведеним разом. Вони говорили про зорі, плани на майбутнє, про те, що подобаються одне одному, і що тепер не уявляють дня одне без одного.

Кожного разу Микола тікав уночі від берега Дніпра трохи далі в степ, де на нього чекала Зореслава, яка любила пограти у хованки. Ось причаїться десь під кущем — і шукай її хоч до ранку, а вона лише хіхікає. Та Микола просто відчував її й досить швидко знаходив. Дівчина демонстративно надувала щічки й удавала, що ображається, але ніколи довго не витримувала і кидалася в обійми до Миколи.

А він і не був проти таких ігор. Головне, що їм обом весело, адже завжди у винагороду він отримував поцілунки та обійми, про які так мріяв ще з часів, коли працював у пана. Тоді він думав, що народився на панському полі й там же його поховають, що не побачить світу й не пізнає кохання, а все, що він бачитиме, — лише поле, та й те не своє.