РОЗДІЛ 8 НОВИЙ ОТАМАН

Звісно, ніхто ні на яку вечерю не встиг. Відстань була набагато більшою, щоб встигнути. У дорозі козаки провели ще приблизно добу, оскільки із завантаженими возами швидко їхати не вийшло.
Сірко дозволив Миколі лягти на віз і відпочити, замість того щоб їхати верхи. Не можна сказати, що це було комфортно, та все ж краще, ніж верхи, та й через велетенську втому Микола практично одразу заснув і прокинувся вже, коли вони прибули на Січ. У той момент якийсь жартівник скинув хлопця з возу з криками: «Будинок горить! Мерщій гасити!»
Той аж підскочив, а йому дірявого казана в руки – й штовхнули кудись у натовп. Поки хлопець оговтався і зрозумів, що взагалі відбувається, жартівник зник, а решта почали запитувати в хлопця, нащо йому той дірявий казан, на що він просто не мав відповіді.

Та згодом оголосили про зібрання на козацьку раду, де будуть обговорюватися важливі питання. Через годину – на центральній площі, яку ще кличуть майданом. Тому всі почали збиратися саме там, під церквою Пресвятої Богородиці, найбільшої та найпомітнішої споруди на Січі. Козаки – народ набожний і вважають, що їх оберігає Покрова особисто, а їхнє життя тісно переплетене з молитвою та глибокою вірою в Бога. Тому й найважливіші питання завжди вирішувалися біля храму, щоб і Мати-Богородиця чула, а якщо щось погане вирішать, то обов’язково подасть їм знак, що повернули не туди.
Звісно, є серед козаків і ті, хто не дуже молиться і надіється на свої сили, а божу поміч розцінює як приємний бонус; а є такі, що й у інше щось вірять. Але ніхто нікому не перечить, і всі відносяться один до одного з повагою.

Зібравшись, козаки сформували півколо, а кошовий виступив перед усіма й заговорив:
— Браття, на порядку денному сьогодні два питання, про які хочу з вами поговорити. По-перше, є звістка від Хмельницького із Чигирина. За його словами, вже за кілька днів із фортеці Біла Церква ляхи відправлять колону зі зброєю та провізією до Полтави. Хочуть вони там ладу більше навести, бо повстання там чомусь відбуваються. І чого б оце?
— Аххахахахах! — зареготали козаки, розуміючи всю іронію, адже сам кошовий приклав руку до багатьох повстань по всій Україні. Десь кобзарі народ підбурюють, а десь від Січі козаки виступають і щось захоплюють, чи зброї трішки селянам підкидають, щоб ті пана на шмаття порубали. У Речі Посполитій не було достатньо сил, щоб придушувати всі повстання, тому лівобережною Україною, хоч так би мовити, за документами вона і керувала, а от по факту тут час від часу вибухали повстання з метою звільнення від польського гніту. Окрім того, на ці території зазіхала Московія, але й татари теж не спали й могли здійснювати набіги. Тому для контролю цієї території там потрібно було тримати значну армію.
— І я от не розумію, що сталося. Ну так от! Раз вони підготували зброю для Полтави — українського міста, — то Хмельницький пропонує нам, українцям, прийняти цей подарунок і забрати все собі.
— Хахахахах!
— Ото Богун молодець! Придумати ж таке!
— А подає як! Не дарма він кошовий!
— Пане Кошовий, то це ви із Хмельницьким зібралися Білу Церкву взяти?
— Амбіційно!
— Давно пора!
— Ми з вами!
— Тихше, браття! Поки я пропоную лише забрати зброю. За попередньою інформацією, там чималенько так гармат, пороху, та й рушниць ніби має бути чимало. Вони нам не завадять, а от полтавчани подякують, коли будуть насаджувати на вила кляту шляхту.
— Ахахха!
— Ееех, уже не так амбіційно.
— Теж непогано! Нам воно не завадить!
— А якщо це пастка? Я розумію, що це Хмельницький, у якого ніби проукраїнські погляди, й він багато робить для України та збирається зробити ще більше, але зараз такий час, що важко комусь довіритися.
— Тому я й питаю вас, браття! Що робити будемо? Кобзарі підтверджують слова Хмельницького. Тобто колона точно буде, і така відправляється вже не перший раз: то до Києва, то до Чернігова, то ось у Полтаву. Про те, чи це не пастка і чи не потрапимо ми в засідку, судити важко.
Зі свого боку, Хмельницький пообіцяв допомогу у вигляді двох сотень своїх прибічників. Каже, що це всі, хто є і готові померти за Україну. Але самотужки таке рішення я прийняти не можу. Останнє слово, звісно ж, за вами, браття. Якщо вирішимо погодитися, то треба вирушати вже сьогодні ближче до вечора, а якщо відмовимося, то за словами Хмельницького, він спробує самотужки зі своїми прибічниками провести цю військову операцію.
— А біс із ним! Давайте спробуємо!
— Засідки вони на нас ще збираються якісь влаштовувати… Не дай Бог, побачу там хоч одного ляха — то всіх виріжу!
— Телепню, колона то чия? Там же не один буде точно.
— Ну, тоді нехай прощаються з рідними й пишуть заповіт, якщо уміють, поки я не прийшов! — гомонів хтось у натовпі.
— Хахаха! — зареготала більшість.
— Ну, раз ви погоджуєтесь, то я надішлю птахом листа, що ми будемо, — мовив кошовий.
— Так і зробимо!
— Ану, де там мій кінь? Я вже поїхав!
— Хахаха!
— А тепер хочу розглянути інше питання, яке теж важливе, але вже для наших новобранців, які, звісно ж, не братимуть участь у нашому поході зараз, а залишаться відновлюватися на Січі, адже недавно повернулися з походу. Та це не те, що я хотів би вам повідомити. Отамана Мартинюка я стратив особисто за зраду. Він сам зізнався, новобранці стверджували, й полонені татари також твердять, що між ним та їх беєм була таємна змова. Він багато що встиг розповісти про Січ та наші плани, і виявляється, що це не перша військова операція, в яку він втручався і намагався зашкодити козакам.
Шановні! Якщо серед вас є подібні Мартинюку, ходіть і оглядайтеся! Особисто зарубаю оцією шаблею! — у цей момент Богун оголив свою шаблю й підняв угору, після чого та загорілася яскраво-червоним полум’ям.
— Ого… Навіть не подумаєш на нього.
— А такий дружелюбний був.
— А от тому й був.
— Годі, браття! Не для цього я підняв цю тему. Хлопцям потрібен новий отаман! Надійний і досвідчений. Той, з ким вони почуватимуть себе в безпеці й під чиїм проводом вміло воюватимуть. Я пропоную Василя Сокиру. Як на мене, здібний козак, що вміло показав себе в боях; я не раз чув про його подвиги, та й командування під час військових операцій не раз брав на себе, і ці операції завершувалися успішно. А ви що скажете? І що думає сам Сокира?
— Якщо треба, то звісно ж я не можу відмовити! — вигукнув Сокира.
— Пане Кошовий! У мене є інша пропозиція. Не хочу образити пана Сокиру, та ми із ним мало знайомі, й у нас уже був досить гіркий досвід. І водночас Микола врятував нам усім життя. Якби не він, то хто його знає, що було б. Йому ми можемо довірити себе та свої життя, із ним ми не боїмося смерті, адже будемо розуміти, що він зробить усе заради того, щоб зберегти життя кожного, і точно не покине нас, нікуди не втече. Тому за можливості прошу розглянути кандидатуру Миколи! Можливо, він ще не дуже досвідчений, але ми довіряємо один одному, і під його керівництвом діємо як єдиний механізм, — сказав Тарас.
— А про досвідченість я б посперечався. Бачив я наслідки вашої битви з татарами, й результати мене дуже вразили. Враховуючи те, як майстерно ви знищили ворогів і зуміли ще й полонених набрати, — це вражає. Звісно, не всі дії були правильними чи грамотними. Гармати кидати серед поля не варто було, але думаю, Микола може взяти це до уваги, й наступного разу таке більше не повториться. Я підтримую кандидатуру Миколи, — повільно та розважливо говорив Сірко.
— Що ж, якщо так ви будете почувати себе спокійніше і працювати злагодженіше, то не бачу проблем! Оголошую новим отаманом вашого загону Миколу!
— Браття, я дуже ціную вашу довіру та підтримку, але не зовсім впевнений, що готовий прийняти таку велетенську відповідальність. Адже кожне поранення хоч когось із вас я буду брати досить близько до серця й винитиму себе в цьому. Відповідати за своє життя я можу, але за життя ще й інших — доволі таки важко. Та й мені дуже хочеться спочатку стати характерником, а якщо я стану отаманом, то часу на тренування у мене не залишиться. Пробачте мені, якщо зможете.
— Клятий дурень! — вигукнув Святослав і що сили вдарив Миколу по щоці.
— За що?
— Ми тобі свої життя, значить, довіряємо, а ти злякався? Штанці ще не мокрі?
— А я просив їх довіряти? Хтось запитав, чого я хочу?
— Хіба ми щось погане запропонували?
— Святославе! Досить! Не треба примушувати! — вигукнув Тарас.
— Відвали! У тебе своя дипломатія, а у мене своя. Не доходить словами — то я йому донесу інформацію кулаками й таки ж достукаюся до його клятої довбешки! — тим часом решта козаків завмерла. Богун дав сигнал, щоб вони не втручалися до того моменту, поки життю когось із козаків не буде загрожувати небезпека.
— А ти спробуй! Я стояти не буду!
— Не зрозумій мене неправильно. Я також швидше за все відреагував би подібним чином, але хтось має обійняти цю посаду, і так уже склалося, що саме ти швидко зметикував, що робити, усіх заспокоїв і скерував. І знаєш, я б зараз не примушував тебе, якби не одне «але». На кляті гармати тобі було байдуже, а от про поранених і полеглих ти подумав і сказав їх вантажити на вози й доправляти до Січі. А особисто для мене це знак того, що ти не кинеш нас у біді, що тобі важливі люди, товариші, побратими, а на залізяки плювати ти хотів. Тільки з таким отаманом я та й мої прихильники готові йти в похід.
У цей момент на очах Богуна виступила скупа чоловіча сльоза. Він пригадав, як очолював повстання. Коли ще не був кошовим, та й до Січі діла не мав, але його дратувало свавілля польської шляхти; він ненавидів їх лютою ненавистю і прагнув скинути гніт влади Речі Посполитої й побудувати вільну українську державу, розмовляти українською і співати пісень, щоб панів клятих не було, і щоб навіть повітря було просякнуте свободою.
Тому він підбурював людей на повстання: із якими то панам маєтки палили, то запрягали пана замість вола і, лупцюючи його нагайкою, примушували поле орати та українською розмовляти. Згодом дійшло до того, що почали нападати на колони зі зброєю та боєприпасами, які поляки спрямовували для підтримки східного фронту.
Зброю вони забирали й готувалися з нею здійснити переворот та звільнення хоч би невеличкої частини української землі. Але під час штурму однієї з таких колон вони потрапили в засідку й були вимушені відступити, та відступати було нікуди, адже позаду було болото.
Козаки запанікували. Що ж робити? Певне, тут усі й поляжуть, і не бачити Україні вільної землі. Але Богун не розгубився. Він наказав поставити кілька возів упоперек і, ховаючись за ними, стріляти, не підпускаючи поляків. Благо, чимало возів вони встигли захопити, а на возах і гармати, й рушниці були, та й боєприпаси.
Тому поляки не могли фізично близько підійти, адже їх просто ніхто не підпустив би, та й під таким щільним вогнем було б дурістю йти в атаку, а прихильники Богуна стріляли, як в останній раз, намагаючись вбити якомога більше ворогів.
Та й козаки, й поляки добре розуміли, що це все тимчасово, адже припаси мають властивість закінчуватися, тому це лише питання часу. Цей бій — це бій на виснаження, але перевага на стороні поляків, адже козакам нема куди відступати, а от зі сторони ворога й підкріплення може підійти. Тому якоюсь мірою оборона козаків — це лише розтягування часу перед програшем. Поляки не поспішали й, тримаючись на відстані, вели вогонь, просто чекаючи, доки козаки виснажаться. Припасів хоч і багато, але вони кінчаються; людей у козаків утричі менше, і це не рахуючи можливого підкріплення для поляків. І що ж робити? Може, простіше здатися, а там хай буде, що буде?
Та як би не так! Богун наказав скидати вози та провіант у болото, формуючи з них прохід. Тому більша частина вже почала формувати маршрут і потихеньку відступати таким чином, доки поляки навіть не розуміли, що коїться. Адже мало того що знаходилися на значній відстані й постійно вели стрільбу, так ще й вози перекривали огляд. Та козаки не збиралися на цьому зупинятися: із двох гармат, що вони поставили по боках від возів, вони вистрелили кудись у сторону поляків. Не було цілі вразити противника — головне, навести шуму, із чим вони успішно впоралися, хоч і ворогові трішки шкоди такою витівкою завдали. Після цього майже всі, хто стріляв, почали відступати по возах. Зачекавши ще трішки, Богун знову наказав двом козакам, що лишилися з ним, стріляти з гармати, що стояла між возами. Це ще більше дезорієнтувало ворога, а тим часом і сам полковник із тими двома відступили.
І доки поляки зрозуміли, що власне сталося, козаки встигли відійти на безпечну відстань, а ті, хто відступали першими, вже перетнули болото і чекали побратимів біля узлісся, в якому згодом усі разом і зникли. А поляки навіть по возах не могли піти, адже болото почало засмоктувати їх, тому та імпровізована дорога зникала на очах. Тож ні зброї, ні козаків їм уже не дістати.
Звісно, полковник втратив купу зброї, якою можна було б спробувати здійснити переворот, але чи вдалося б вийти живими з того бою — велетенське питання. Зброю ще можна здобути, а от людей уже не повернеш, тому він обрав життя побратимів, а не якісь там залізяки. І ці слова тепер так врізалися йому в душу, що він ледь стримував себе, щоб не заплакати як мала дитина. Микола нагадав йому його ж самого — такого ж молодого та гарячого у свої роки. Тому він розумів, що з нього має вийти добрий отаман.