РОЗДІЛ 7 ПОЛКОВНИК СІРКО

Тим часом отаман Мартинюк уже звітував кошовому про те, що татари оточили й повністю розбили козацьке військо, і що йому чудом вдалося лишитися живим. Сам не знає, як так вийшло, адже татари ніби чекали на них, влаштувавши засідку.

Можливо, інформація про дії козаків дуже оперативно потрапила до рук ворога. Мабуть, серед своїх завівся зрадливий пацюк, якого неодмінно треба знайти найближчим часом, і отаман помститься йому особисто за кожного, хто поліг, адже вони для нього не просто підлеглі чи бойові побратими — вони йому як діти. А скільки хлопців зверталися до нього за порадою, а скільки батьком його називали! Хоч вони й провели дуже мало часу разом, але якось так зблизилися, що Мартинюк краще б поліг там разом із ними, а не отут стояв.

Кошовий був одночасно розгублений та дуже лютий. Як же так… Досить талановиті новобранці — і от так по-дурному загинули! Ще й зброї купа там лишилося, а вона зараз на вагу золота, враховуючи плани на найближче майбутнє.

Що ж робити? Може, послати ще один загін, щоб спробувати врятувати поранених, якщо такі лишилися? Але чи не потрапить цей загін у чергову засідку? Хто міг бути зрадником? Рішення було прийнято дуже швидко, тому більшість дізналася про похід Мартинюка вже після того, як він із новобранцями вирушив. Але ж і підозрюваних немає — практично всім із коша він довіряє як собі, а ті, кого знає гірше, навряд чи змогли б наважитися вчинити щось таке. Та й знову ж таки, часу було занадто мало…

Може, хто із самих новобранців був засланим шпигуном і при нагоді подав відповідний сигнал, чи послав звістку у свій спосіб? А біс його знає… Ситуація болюча та складна, і що робити далі — взагалі незрозуміло. У кошового аж голова розболілася від такого потоку думок, а ще ж і через кілька днів у похід на підтримку Хмельницькому вирушати. Кажуть, талановитий лідер він, а головне — проукраїнський. Козаки гомонять, що можна було б його наступним гетьманом поставити, а то теперішній взагалі не той курс тримає.

Від цього кошовий ще більше похнюпився. Аж раптом його роздуми обірвали крики одного з вартових, а десь із-за воріт почулася страшенна лайка й образи українською вперемішку з татарською.

— Пане кошовий! Там наші новобранці повернулися, але з ними й татари! Стверджують, що взяли їх у полон. Що накажете робити? — У цей момент на обличчі кошового з’явилася посмішка, яка різко змінилася на здивування й навіть шок. Тепер він повністю заплутався в тому, що тут коїться. Невже татари таким чином хочуть проникнути всередину Січі й спробувати напасти? Безсмертні, чи що? Зараз тут як мінімум тисяча характерників і тисяч сім козаків-бійців — це лише ті, що не на завданнях чи в походах. До вечора має повернутися ще тисяч десять, як мінімум. Вони ж розуміють, що живим звідси ніхто не вийде? Розуміють. Татари далеко не дурні, вони хитрі та дуже кмітливі й просто так життям ризикувати не будуть.

Невже купка новобранців дійсно зуміла не лише організуватися й лишитися живими, але ще й полонених набрати? Хотілося б вірити в це… А от отаман Мартинюк зблід, став білим мов стіна, і слова до купи навіть зв’язати зараз не здатний. Він хотів сказати, що йому погано, й втекти, але ні ноги, ні руки, ні язик його не слухали. Стояв він як вкопаний. А під ворітьми здійнявся такий галас, що чути його було на всю Січ.

Незадоволеними були як козаки, так і татари, і ті й ті звинувачували Мартинюка. Деякі навіть подружилися вже й домовилися по чарці випити за упокій отамана — і байдуже, що зовсім недавно збиралися повбивати один одного. Зараз усі незадоволені Мартинюком. Як то кажуть: ворог мого ворога — мій друг.

— Мартинюк! Виходь, собака дика!
— Бісовий зрадник Мартинюк!
— Мартинюк, хайін! — що татарською означає «зрадник»! Татари вирішили, що через нього вони потрапили в полон.
— Їрпиджі кьопек!
— Собаці собача смерть! Видайте нам Мартинюка!

— Панове! Прошу всіх заспокоїтись! — промовив кошовий дуже гучно, виходячи з воріт, а слідом за ним вийшло ще кілька характерників. Його голос ніби чарував — усі миттєво затихли й прикули увагу до того, хто говорив.

— Дозвольте пояснити ситуацію, — ввічливо звернувся до кошового Тарас, ступивши крок уперед.

— Саме для цього я тут! Уважно слухаю вас, хлопці! — холодно і доволі суворо мовив кошовий.

— Я не можу стверджувати точно, але на нашу думку, отаман Мартинюк покинув нас серед поля бою, наказавши брати штурмом татарський табір без жодного плану чи стратегії. Через це не мало хлопців загинуло. Та все ж ми взяли табір, переорганізувавшись. Після чого самі ж татари повідомили нам, що між Мартинюком та їхнім командуванням була домовленість, і на нас чекали. Це ми дізналися завдяки Самкові. Він трішки знає татарську, та й були татари, що розуміли українську, які стверджували те саме. Після чого ми виявили, що нас збираються оточити одразу з трьох напрямків, подивившись у підзорну трубу. Та все ж нам вдалося вийти практично без втрат, організувати доставку поранених та полеглих і набрати полонених, при цьому розбивши ворожі загони.
На цю мить полонені татари також незадоволені Мартинюком, стверджують, що через нього вони потрапили в полон і що домовленість була зовсім не такою.
Я особисто нічого стверджувати не можу і лише констатую факти. Звісно ж, і я, і мої побратими вважаємо Мартинюка зрадником, опираючись на факти, перелічені вище, і просимо справедливого суду! Звісно ж, із вашого дозволу!

— Та до біса цю дипломатію! Дайте мені того клятого виродка! Я його на шмаття голими руками розірву! — вигукнув Святослав.