РОЗДІЛ 6 ЗРАДНИК

Микола відбув своє покарання й навіть успішно склав іспити разом із рештою новобранців. Звісно ж, не все вийшло з першого разу, але тепер він уже не новобранець Микола, а козак із Війська Запорозького.

Знахаря з нього, навряд чи, вийшов би хорошого, та й коваль, мабуть, ніякий. Із грамотою Микола теж не знайомий, та й великого бажання навчатися їй він не мав. А от тренуватися й щоразу вдосконалювати свої навички в бою йому надзвичайно подобалося. Він отримував щире задоволення після кожного тренування. Особливо приємними були ті моменти, коли він просто інстинктивно ухилявся від атак противників: його тіло ніби саме розуміло, в яку позу краще стати, коли пригнутися, а коли відскочити. Більше йому не потрібно було задумуватися й аналізувати кожен рух ворога — тепер він відбивав ворожі атаки та завдавав ударів із такою легкістю, ніби був не серед запеклого бою на смерть, а ніби кружляв у веселому танці десь на банкеті.

Але при цьому для ворогів удари не були легкими: руки, ноги, голови летіли в різні боки там, де побувала шабля Миколи. Хоча варто зазначити, що не він один такий. Є і набагато вправніші хлопці: он Святослав навіть двома шаблями розмахує, і ще й під час бою встигає жонглювати ними, таким чином заплутуючи противника, який перемикає увагу на шаблі у повітрі й не очікує, що Святослав переріже йому горлянку кинджалом уже через мить, або просто вхопить шаблю й рубане по голові. Там уже — як ситуація підкаже.

Новоспечені козаки набиралися досвіду не лише на тренуваннях, а й у реальних боях під час сутичок із татарами чи поляками. Також вони вивчали військові стратегії й те, як швидко виконувати накази командира під час бою, перегруповуватися, прикривати один одного й підлаштовувати свої атаки так, щоб ворог поляг максимально швидко.

У війську панувала дисципліна, адже яким би могутнім воїном кожен не був поодинці, та без грамотної стратегії, організації та в цілому правильної поведінки в бою ворог з легкістю переможе кожного.

І ось на Січ прийшла звістка про чергове свавілля татар неподалік самої Січі. Звісно ж, командування не могло закрити на таке нахабство очі, тому був сформований загін під командуванням отамана Мартинюка із 500 людей, якому дали завдання вирішити це питання й відігнати татар. Кобзарі надали інформацію про приблизну кількість та місце розташування ворога. Тому козаки попрямували виганяти татар.

Приблизно день кіньми — і ось отаман Мартинюк вже спостерігає за табором татар у підзорну трубу. Було прийнято рішення нападати на світанку: вороги спатимуть, і швидко організуватися їм буде важко, а козаки скористаються нічною пітьмою, ефектом несподіванки та швидко розіб'ють ворога.

Так і зробили. О третій годині ранку, щойно почало сіріти, здійснили набіг на татарський табір. Та не так склалося, як гадалося. Таке враження, що татари чекали на них. Тому бій був дуже важким: до сотні поранених і півтори сотні вбитих. Було б ще більше, якби Тарас із своїми найближчими побратимами не почали бити з гармат здалеку, просто рівняючи із землею табір. У результаті загорілося все навколо, і вогонь дістався до кількох порохових бочок, що вибухнули й остаточно розгромили табір.

Чому отаман Мартинюк не вирішив так зробити одразу, а наказав атакувати табір з одними шаблями в руках? А рішення із гарматами не було його — Тарас сам вирішив так вчинити. Та де ж отаман? Хто його знає. Мартинюка не знайшли ні серед мертвих, ні серед поранених. Він просто зник, ніхто й не зрозумів, коли й як. Хлопці лишилися самі. Один із полонених татар, що так-сяк знав українську, заявив, що це пастка — на їхній напад чекали ще з полудня, а зараз сюди, швидше за все, прямує підкріплення, адже такий табір не був єдиний, і вибухи точно розбудили їх. Тому, мовляв, уже скоро вони всі помруть.

За цю інформацію полонений попросив свободи. Серед хлопців почалася паніка: їх покинули, і швидше за все, зараз усі помруть. Вони й під командуванням не дуже вдало атакували, а зараз — повністю розосереджені, значна частина поранена, а усвідомлення того, що хтось уже поляг тут і більше не повернеться до життя, дуже сильно демотивувало. Всі почали шуміти: хтось почав битися, хтось — втікати, хтось оплакував померлих і молився за їхню благополучність на тому світі, а хтось молився перед своєю смертю.

Та в якийсь момент пролунало три гучних постріли. Гомін трохи затих, а погляди тепер прикуті до Миколи, що виліз на бочку і стріляв угору.

— Шановне панство! Так, нас покинув Мартинюк! Ну й біс із ним! Зараз розділимо поранених на тих, хто здатний рухатися сам, і тих, у кого немає такої можливості! Непоранені — допомагайте пораненим! Мертвих вантажте на віз, на якому привезли гармати. Треба віддати честь і поховати їх гідно, а не покидати серед поля! Тут більше ніхто не помре! У нас є підзорна труба, а неподалік є пагорб. Зараз підемо й подивимося, звідки рухаються татари, і вирушимо у протилежний бік, після чого будемо намагатися дістатися Січі! Я не беру командування на себе, але пропоную зробити саме так! На мою думку, краще згрупуватися і діяти разом, ніж у паніці розбігтися, як сліпі кошенята, після чого нас все одно виріжуть, адже ми будемо розосереджені й налякані. Як вам план? — горлав Микола щосили, щоб його почули всі, щоб ніхто не перебив, щоб його слова увійшли не лише до вух, а й у серця кожного. Щоб усі згрупувалися й разом вийшли з цього пекла. А головне — щоб усі лишилися живими. Його слова про те, що він не бере на себе командування, звучали для тих, хто міг би не погоджуватися бути під його керівництвом — це запобігло б зайвим чварам, на які часу просто не було.

— А Микола діло каже! Давайте, справді, так і зробимо! — вигукнув хтось із натовпу.