РОЗДІЛ 5 ЛІТАВИЦЯ ЗОРЕСЛАВА

У тому ж дусі минули й тренування зі стрільби. Спочатку було дуже важко, всі жалілися про те, які ж важкі ці тренування, і що люди не здатні таке витримати, на що козаки лише віджартовувалися, мовляв, значить, на Січі немає жодної людини, адже це лише базова підготовка, і далі будуть ще важчі тренування, особливо у тих, хто обере шлях воїна, а не, наприклад, ремісника. Ці тренування потрібні лише для того, щоб вони не померли у перші хвилини бою в разі нападу ворогів і змогли захистити себе та своїх близьких.

Вже скоро для Миколи та більшості замотивованих новобранців ці тренування стали рутиною. Із кожним разом у них виходило все краще й краще: вони могли бігти далі із тяжчими мішками, досить вправно стріляли (хоча більшість до того, як потрапила на Січ, навіть не тримала зброї в руках), та й із шаблею більшість уже досить добре вправлялася. Тепер новобранці були більш згуртовані, адаптувалися під час бою один під одного, комбінували атаки та прикривали один одного, але все одно, хоч би як намагалися, ударити Блискавку в них не виходило. Щоправда, тепер Блискавка використовував одразу дві шаблі та бив набагато сильніше. Одним ударом він перебивав дерев’яні шаблі новобранців і трощив їм кістки.

Тож роботи в Остапа та інших знахарів щодня було надзвичайно багато. Можна було б подумати, що це аж занадто жорстоко, але у реальному бою ворог саме так себе й поводить. Тому, щоб загартувати справжній дух воїнів та захисників, Блискавка обрав такий шлях. Він дає їм відчути, що таке біль, уже зараз, щоб потім для них це не було новинкою, і вони інстинктивно уникали ворожої зброї, на підсвідомому рівні розуміючи, що як мінімум буде надзвичайно боляче. Тим паче, Остап разом із мольфаром дідом Степаном усе одно вилікують усіх, і на наступний день вони будуть свіженькі.

Ближче до вечора Блискавка вперше за довгий час повів новобранців за межі Січі на прогулянку узбережжям величної річки Дніпро, що зберігала в собі як відому історію, так і таємниці, які, можливо, ніхто ніколи не дізнається. Разом із ними пішли Валун та Сліпий — козак, що навчав новобранців стріляти. Зі ста метрів він потрапляв ворові в око пострілом із рушниці, а прозвали його так, бо на полі бою він нищив ворогів пострілом у око, причому зазвичай у ліве. Якщо Сліпий виходив на поле бою — чекай по ту сторону барикад тисячі однооких трупів.

Сьогодні вони вирішили влаштувати новобранцям свято: посмажити рибки та м’яса й помилуватися прекрасними краєвидами та шумом вечірнього Дніпра.

Погода прекрасно підходила для такого заходу. Легкий вечірній вітерець надавав свіжості, віючи приємною прохолодою в обличчя козакам, а відблиски сонця на хвилях Дніпра чарували своєю красою.

Обравши підходяще місце, чоловіки почали готуватися до відпочинку. Хтось розпалював вогнище, хтось закидав сітки у воду, щоб швиденько упіймати рибу, хтось розставляв столи та лави, які вони привезли на возі, а хтось дістав музичні інструменти й почав грати.

Варто зазначити, що серед них було багатенько добрих музик. Вони підлаштовувалися один під одного на ходу: той у барабан гепає, той на сопілці грає, інший на кобзі бренькає, третій у долоні плескає, а четвертий підсвистує — і все це разом перетворюється на веселу запальну мелодію, від якої хочеться забути про все і танцювати.

А за столами вже овочі для салатів нарізають, уже й куліш кипить, і пахощі від смаженого м’яса на всю галявину долинають, та й он уже сітки витягують із рибою. Хоч улов не такий уже й великий, та столи пустувати не будуть.

Як от до столу, ніби так і треба, підійшла молода дівчина з неземною красою. Її довге волосся аж світилося у вечірніх сутінках, мов сяйво місяця; ніби воно вбирало сяйво зірок та місяця тисячами років, а зараз засяяло.

Її обличчя — ніжне та миле, але одночасно загадкове; як заглянеш у її зелені, немов смарагди, очі, то так і заминеш в очікуванні того, що вони повідають тобі усі таємниці світу. Її ідеальна шкіра без жодного прищика чи подряпинки здавалася дуже гладенькою і ніжною й водночас мерехтіла світлом так, що здавалося, ніби самі боги благословили її та послали до козаків.

Одягнена вона була в темну сукню, розшиту срібною вишивкою у вигляді квітів, що здавалися живими: вони рухалися й випромінювали надзвичайно приємні пахощі, що заворожували оточення.

Оскільки козаки дуже заклопотані приготуванням їжі й розслабилися від приємної музики та компанії, то не помітили, як ця дівиця граційно спустилася з небес, мов зірочка, і, приземлившись, безстрашно попрямувала в бік чоловіків.

— Панове! Я хочу сказати тост! Давайте вип’ємо за приємну компанію, за радість і дружбу, і взагалі, щоб усе у нас було добре! — вигукнула дівчина дзвінким голосом і хильнула чарчину, заїдаючи шматком м’яса.

— А ти хто взагалі така? — загомоніли козаки.

— Я?.. Та я повз проходила, а у вас тут музика грає, пахне смачно, то й подумала приєднатися. Та й взагалі, що ми оце про мене та про мене? Давайте краще про вас поговоримо. А то я ж одна, а вас багато, і за ніч усе не переслухаю, — сказала дівчина дуже мило посміхаючись. У цей момент із квітів на її сукні почали виділятися такі пахощі, що козаки, які стояли поруч, заклякли на місці. Вони все бачили, чули й відчували, та поворухнутись не могли. Дівчина ж підійшла до одного з них і, посміхаючись, провела вказівним пальцем йому по обличчю.

— Та це ж клята літавиця! Геть знахабніла, чи що? Ану, пішла геть звідси, нечисте прокляте! З нами Бог! Згинь, нечиста! — вигукнув хтось із хлопців.