РОЗДІЛ № 3 СІЧ

Битися з Полудницею опівдні, коли її сили досягають піку, — дурний задум, і кобзар це прекрасно розумів. Тому єдине, що йому лишалося, — вкрасти хлопця та втекти якомога далі.

Хоча й перемога йому навряд чи була потрібна. Його первинною ціллю було врятувати Миколу, а вже потім думати про решту проблем. А як же сам хлопець? Старий закинув його собі на плече й сміливо крокував степом, несучи кобзу в іншій руці.

— Діду! Що сталося? Де ми? Хто ти? — стогнав від болю та перевтоми Микола, не розуміючи, що відбувається.
— Що сталося? Тебе, дурника, ледь не замучила до смерті полудниця. А ти ще й повівся, геть і слина потекла, дурнику. Вона б випила з тебе всі життєві соки й засушила б тебе, як ту тараньку. Я тебе врятував, маєш бути вдячним.
— Дякую… — майже пошепки пробурмотів Микола; сили покидали його.
— Ти сподобався мені! Таке, як ти, учинити — не кожен наважиться, твій вчинок гідний поваги. А знаєш, я думав лишити тебе десь тут, та передумав. Відведу тебе на Січ. Думаю, там знайдеться багато однодумців. Тобі має сподобатися.
— Січ? — хотів запитати хлопець, та дід навіть не слухав його.

Він підкинув кобзу вгору, та й вона ефектно прокрутилася у повітрі, а він у ту мить бренькнув по струнах — і вмить, як мандрівники, так і музичний інструмент просто зникли.

Кобзар та Микола з'явилися перед величною Січчю, що здіймалася над степом, ніби могутня фортеця, готова прихистити кожного, хто цього потребував. Запорізька Січ вражала своїм виглядом: високі дерев'яні стіни, зміцнені величезними брамами й вежами, створювали враження неприступності. Крізь вузькі бійниці визирали гострі погляди козаків, які стежили за всім, що відбувалося навколо.

Кобзар підійшов до брами й почав настукувати мелодію. Це був пароль, за яким усередині зрозуміють, що це точно свої. Вартовий із середини відкрив заслінку.
— Бажаю здоров'я, полковнику! — пролунав дзвінкий голос вартового.
— Навзаєм! — так само дзвінко відповів кобзар.
— Швидко сповістити кошового, що прибув полковник Грім, — наказав вартовий своєму помічнику, а сам відкрив ворота, щоб полковник зміг увійти.
— Я саме до нього й збирався. Дякую тобі! А це ось хлопчина захотів до нас приєднатися. Спалив маєток пана й побив до півсмерті його сина, а проста полудниця звалила його й ледь не вбила, ахах! — промовив дід і голосно зареготав, узявшись за живіт.
— Оце відважний чоловік! Нам такі потрібні!
— Ну що ж! Я, мабуть, віднесу спочатку його до знахаря, щоб підлатав трішки хлопчину, а потім уже відзвітую кошовому.
— Добре!

Дорогою до знахаря Микола помітив численні будівлі: прості, але міцні хатини, їх звали куренями; кузні, де горіли яскраві вогнища; комори із запасами; зброярню й інші споруди, які свідчили про невтомну працю мешканців Січі. Від кожного будинку, від кожної деталі віяло силою й волею до життя.

Козаки, які стояли на варті або працювали навколо, виглядали як справжні богатирі. Вони носили простий, але практичний одяг із грубого полотна: сорочки, які підперізували широкими поясами, та штани, що дозволяли легко рухатися. Жодних зайвих прикрас чи яскравих кольорів — лише те, що потрібно для бою й праці. Їхні м'язи, натреновані тяжкими вправами та постійними тренуваннями, виступали під тканиною, свідчачи про фізичну силу кожного з них.

Проходячи повз, Микола побачив «козацькі забави»: чоловіки стріляли із рушниць та пістолів у свічку, що горіла на відстані метрів двадцяти, й гасили її, при цьому не пошкоджуючи саму свічку. А той, хто промахувався, отримував десять ударів різкою по спині, «щоб не стріляв, як баба».

Із зав'язаними очима вони розрізали яблуко навпіл, яке стояло у побратима на голові; метали ножі з тридцяти метрів, і він обов'язково мав пролетіти рівно між двома паралельно прибитими рейками (відстань між якими сантиметрів зо п'ять), після чого ніж мав обов'язково влучити рівно в центр мішені. Якщо багато разів поспіль козак не міг влучити, то отримував покарання у вигляді «нічної медитації»: цілу ніч необхідно було сидіти й дивитися на свічку, що горить у темній кімнаті. Кажуть, це допомагає сконцентруватися. Іноді могли ще й примусити при цьому стояти колінами на гречці, щоб уже точно ні на що не відволікатися й потрапляти рівно в ціль.

Полковник Грім приніс Миколу до якоїсь хатини, яка із середини була обвішана усіляким зіллям, а вздовж стін стояли полиці з банками, в яких зберігалися різні настоянки та мазі.
— Вітаю вас, полковнику! — мовив доволі молодий хлопчина, що сидів за столом у центрі кімнати.
— І тобі доброго дня, Остапе! Прийшов до тебе за допомогою. Мене полудниця сильно попекла, а в цього хлопаки взагалі все плачевно, мабуть, тельбухи повідбивали.
— Нічого, і не таких на ноги ставили. Кладіть його прямо на стіл.
— Як скажеш! — мовив дід і акуратно поклав Миколу на стіл.

Після чого Остап оглянув рану на лиці полковника, промив її якимось розчином і наніс якусь мазь. Це мало знезаразити рану й прибрати біль. Потім хлопець дав дідові якусь настоянку й мазь у баночках, на кожній із яких була чітка інструкція, як саме, коли та скільки разів застосовувати ці ліки. Зі слів знахаря, вже за кілька днів від опіку лишиться лиш невеликий шрам, а через тиждень і того не стане. Полковник Грім подякував і попрямував до кошового, а Остап почав оглядати Миколу.

Виявилося, що нічого страшного з ним не сталося: кілька забоїв, сильне зневоднення й перелом руки.

Після тяжких боїв у козацьких походах Остап з іншими знахарями та мольфарами інколи у буквальному сенсі козаків по частинах збирають і до життя повертають. Неодноразово і він проводив тяжкі та виснажливі операції: акуратно діставав поломані ребра з-поміж внутрішніх органів та зшивав усе це, вправляючи кістки й пришиваючи відірвані кінцівки на місце. А тут усе так просто, що аж нудно. Звісно ж, у таких складних операціях він не єдиний рятівник.