РОЗДІЛ 2 ПОЛУДНИЦЯ ТА ДІДУГАН

Тим часом бик мчав, куди очі бачили, на шаленій швидкості, а бідолашного Миколу остаточно покинули сили, й він просто впав на землю серед безлюдного поля за селом. Останнє, що він бачив, — це куряву, яка здійнялася за биком, та синє небо, на якому яскраво світилося сонце.
Сил у нього не вистачало ні на що: не те щоб підвестися, а навіть поворухнутися він не міг. Тому очі йому заплющилися, і свідомість покинула його.

Так він і пролежав невідомо скільки, а ближче до полудня почувся приємний та ніжний дівочий голос — ніби шепіт вітру в полі, що ніжно гойдає колосся. Він заворожував і манив. Його можна було слухати вічно.

Дівчина з довгим білим волоссям, пританцьовуючи, збирала польові квіти й вплітала їх у свій вінок, що прикрашав її голову. Як от вона наступила Миколі на живіт, відступила, роззирнулася, а потім що сили ударила його ногою.

— Агов! Шановний! Ти чого квіти топчеш!? Ану вставай! Розлігся він тут! — вигукнула дівка.

— Ааа… яяя… що?.. Ти хто? — починаючи приходити до тями й тримаючись за голову, почав бурмотати під ніс Микола.

У голові просто гуділо, а все тіло нестерпно боліло. Він відчував кожен синець чи рану, ніби весь цей час його продовжували бити, та й зараз лупцюють кийками.

— Шановний не шановний! Немає чого серед поля валятися. Ти або працюй, а як втомився — то йди додому та відпочинь, — посміхаючись, казала дівчина.

В її голосі чулася зневага та зверхність, але ж вона так красиво посміхалася, а цей голос… слухати його можна до смерті.

— Немає у мене більше дому… — важко зітхнувши, відповів хлопець, розглядаючи дівчину.

Вона була одягнена в довгу, легку білу сукню, ніби зроблену з туману, що невагомо обгортала її тіло. Сукня була оздоблена мереживами та вишивкою, яка підкреслювала її красу. Вона виглядала так, ніби створена для того, щоб танцювати під літнім сонцем.

На голові в неї красувався пишний вінок із польових квітів. Кожна квітка у вінку мала яскраві кольори, які контрастували з її білою сукнею та волоссям.

Довге хвилясте волосся, осяяне білим світлом, спадало їй до самої талії. Воно виглядало, мов зроблене з чистого сяйва, і мерехтіло при кожному русі.

І від неї самої линуло яскраве сяйво — а може, у хлопця просто помутніння в очах.

— Справді? Як прикро! Ну нічого, нічого, я допоможу тобі. Але спочатку маєш відгадати загадку! Якщо все вірно скажеш — буде тобі будинок, а я стану твоєю.

— Яку ще загадку? — Микола повільно спробував піднятися, відчуваючи, як кожен м'яз болить.

Він дивився на дівчину, намагаючись зрозуміти, хто вона. Її очі були яскраві, мов полуденне сонце, сповнені владою, примхами та якимось невдоволенням. Її голос, хоч і звучав суворо, мав мелодійний відтінок, а запах свіжих квітів, що доносився від неї, діяв на Миколу заспокійливо.

— Простеньку!

Я і в небі, та й у воді,
Унизу я і в горі.
Мене бачать всі, але не візьмуть ніяк.
Не сховаєшся на дереві, не сховаєшся в норі —
Буду я з тобою при будь-якій порі.

— У мене зараз голова тріскає, — застогнав хлопець.

— Не хочеш, щоб я була твоєю? — посміхнувшись, дівчина відкинула волосся, що почало розвіватися на вітрі.

На сонці воно блищало, мов золото. Хотілося просто пригорнутися до нього і вдихати пахощі квітів, що линули від нього.

У цей час повітря стало дуже гарячим, а сонце засвітило так, що могло з легкістю обпекти шкіру. Та хлопець навіть не зрозумів цього — він ніби заворожено любувався дівчиною.

— Ти ж моє сонечко… — прошепотів Микола.

У цю мить ніби лезом ножа спеку, мов відрізало, а по тілі хлопця пробігли мурашки. Його навіть трохи почало трясти від того, як різко йому стало холодно. А в повітрі почулося брязкіт кобзи.

— Він навіть відгадав твою загадку! — почувся голос старця десь за спиною дівчини.

— Ти мене бачиш? Похвально! — на обличчі дівчини з'явилася перекривлена посмішка.

Обернувшись, вона побачила старця в простій полотняній сорочці та штанах. Він тримав кобзу в руках, а від нього віяло спокоєм та рішучістю. Кобзар був впевнений, що все буде саме так, як він захоче.

— А чого б мені полудницю в полудень та й не побачити!?

— Справді? Зараз бачиш — та більше не побачиш! — вигукнула дівчина, після чого підняла руки.

У цю мить сонце почало палити так, що навіть одяг кобзаря загорівся. Кобзар швидко зреагував на сліпучі промені, що стрімко летіли до нього. Він швидко перебрав пальцями по струнах кобзи, від чого в повітрі зібралися густі хмари, що почали перешкоджати сонячному промінню. Полудниця здивувалася такому нахабству зі сторони діда.

Та старий не збирався чекати. Він бринькнув струною — і вмить зник, а вже за секунду за спиною дівчини з'явилася тінь. То дід уже замахнувся своєю кобзою, щоб завдати удару дівчині по голові. Та вона зреагувала й відскочила вперед.