РОЗДІЛ 1 КРОК ДО СВОБОДИ

На дворі 1645 рік. Не найкращі часи в Україні, хоча коли вони були хорошими… Важко людям живеться тут. Посеред білого дня Микола біг у сторону панського маєтку. А чого він не на полі в пана? А його дістало це все. Він кожнісінького дня вимушений тяжко працювати на панському полі, замість того щоб до дівки якоїсь сходити чи хоча б працювати на своїй землі.

І хто такий йому той пан? Хіба родич? Та ніби ні… Може, кум? Та не дай Боже… То може, хоч друг? З таким відношенням — швидше найзапекліший ворог… Так, а з якого дива Микола має працювати в нього, якщо грошей йому за це не платять, лише лають, насміхаються та ще й бити можуть.

Звісно ж, хлопець теж не промах: і якщо кажуть щось образливе, то він ображає ще сильніше; якщо лізуть битися, то неодмінно отримають у відповідь — і байдуже, чи то панський синочок-нероба, що знущається із кріпаків, чи вартові, чи сам пан.

За цю його рису хлопця особливо не любили. Як зі сторони пана, так і зі сторони людей, адже до всіх, хто спілкувався з Миколою, у результаті ставилися ще гірше, ніж до самого хлопця: відбирали їжу і могли навіть спалити будинок. Люди боялися, тому трималися осторонь. Багато хто вважав його дурнем, адже: «Нехай і тяжко працювати, та все ж дають їжу, можуть навіть кілька вихідних на рік дати."

А якщо поводити себе як Микола, то спалять хату, поб’ють і змусять працювати навіть у свято без їжі». Хлопцеві це все набридло остаточно. Він хоч і працював, та всередині кипів. Як це так, що купка якихось нікчем буде вирішувати, як жити тисячам людей? Хіба ж так правильно?

Тому він був ніби переповнена порохом бочка, біля якої варто лише іскорці пролетіти — і вона вибухне. Цією іскрою став синочок пана, що ударив палицею по спині хлопця зі словами:

— Ану, краще працюй, шмат свинячого лайна!

— Лайно побачити хочеш? А що? В дзеркало вранці не дивився? — буркнув Микола і з грізним лицем підвівся. Він просто кипів; по його очах можна було зрозуміти, що зараз буде бійка. Він готовий був повбивати всіх навколо, якщо йому скажуть ще хоч слово.

— Ти що собі дозволяєш, нікчемо? — сказавши це, кривдник замахнувся, щоб з усієї сили вперіщити палицею хлопця, але Микола не став чекати удару. Різким рухом він поцілив кулаком прямо в ніс панському синові, після чого вхопився за палицю дуже міцно, а противника штовхнув на землю, так що той упав.

— Зараз я навчу тебе манерам і вдячності, свиното! Я тут працюю до сьомого поту, а ти ще командувати будеш? Та ти маєш на колінах повзати та людям ноги цілувати, шмаркачу! Як же ж ви мене дратуєте! Поодягалися в золотий одяг, бенкети влаштовують, а люди тяжко працюють у полі за дарма! — кажучи це, Микола лупцював свого кривдника палицею, куди потрапляв, і так, що аж кров заблищала. Але хлопець не зупинявся і продовжував. Він пригадав йому всі образи й виміщав свою накопичену злість палицею; кожен удар був усе сильнішим, тому панич уже практично не розумів, де він знаходиться і що відбувається: у голові дзвеніло, а в очах потемніло. Та Миколі було якось байдуже.

— Миколо, зупинись! Нам же гірше буде! — вигукнула якась жіночка.

— Боягузи! Мені соромно, що ми з вами живемо в одному селі та працюємо на одному полі! Вам будуть житло палити, а ви в ноги кланятиметесь? Ну то вперед! Ця наволоч тими ногами по вас пройде і в кращому випадку лише витре об вас ноги, а може й купу накласти прямо на голову. Та я не такий! — Хлопець чудово розумів, що люди бояться за свої життя, за життя близьких; вони налякані та затуркані, хочуть просто спокою, тому бояться висловлювати свої думки. Принаймні, саме на це він надіявся десь у глибині душі.

— Порушник! Голову з плеч! — вигукнув один із охоронців панича, що бігли в сторону Миколи. Панич сам наказав їм піти подалі, бо хотів бути «ближчим до народу». От народ у вигляді Миколи й скористався такою можливістю.

— Оооо… посіпаки! — вигукнув хтось із натовпу і що-сили метнув грудку землі в їхній бік. Охоронців тут по-особливому не любили. Якщо пан хоча б чужий, то охорону набрав із простих сільських людей міцної статури. Тепер вони вже не якісь там селюки, а особиста варта пана. Сторожові пси, яким дали крихту влади та півкістки; адже хоч і мало, та їм платили, а вони й раді вислужитися, тому лупцювали своїх односельців з діла і без діла, не зважаючи на те, родичі це чи друзі. Тепер вони вищі за них. Тепер вони вже не сільське бидло. А пан лиш посміхався, спостерігаючи за тим, як колись найкращі друзі лупцюють один одного до півсмерті.

Що сказав би пан, якби побачив, що роблять тепер із його сином? А чорт його знає! Можливо, скоро і пан відчує людську злість. Та зараз його немає вдома. Відлучився з дуже важливих справ — на банкет до іншого пана.

Охоронці кинулися за ним, і хлопець, оминаючи людей, вискочив збоку й ускочив у посадку дерев, що росла біля поля, тепер намагаючись ховатися серед дерев.

Йому було байдуже, чи спіймають і вб’ють його, та він просто не міг більше терпіти такої наруги, тому прямував до маєтку пана, щоб спалити його до тла. Точно так само, як його посіпаки палили людські будинки. Нехай та наволоч тепер відчує людський гнів — може, і в обличчі одного лише Миколи, але це нічого не змінює. Хлопець обов’язково зробить усе, щоб відплатити панові за все.