6.1

— Обов'язково, тільки з Лізою зустрінусь і з рештою привітаюсь.

Турбота Іллюші була приємна. Від неї ставало тепло на душі. Я навіть почувати себе стала краще.

— Веди. Показуй та розповідай, що ви тут без нас зробили. І, до речі, чому ти один ходиш?

Озирнувшись, я нікого поряд не побачила.

Втручатися у нашу зустріч Микита не став. Він залишив нас самих, коли зрозумів, що з Іллюшею ніякого лиха не сталося.

— Я на берег йшов тебе виглядати, — засопів хлопчик і почервонів кінчиками вух. — Мені дідусь не дозволяв, а я все одно втік.

Розмовляючи, ми наблизилися до селища. Мені б нагадати Іллі про безпеку, але я тільки поплескала його по відрослому волоссю. Ще буде час повчити розуму.

Як же у селищі все перетворилося за півтора місяця!

Найвидатнішою будовою був будинок. Біля однієї зі стін стояли ліси, як на будівництві. Зруб уже був вигнаний на всю висоту. Навіть дах закінчували накривати. У центрі височіла глиняна труба від печі. Всі щілини між круглими колодами були законопачені сумішшю глини з дрібнорубленою травою.

Ліворуч від будинку, якомога далі від джерела, стояв туалет, збитий із привезених з собою дощок.

За будинком поставили зроблену з колод лазню. Навіс над місцем, де раніше стояв вуличний стіл, теж був накритий очеретами. Як розповідав Ілля, сам стіл через холод і сніг, що вже зривалися, занесли до будинку. Надворі тільки могли посмажити шашлик, а так готували вже в будинку.

Зі слів дитини виходило, що ми запізнилися на три дні, як заробила в будинку піч.

Я не встигла зайти в будинок, як зустріла Лізу, що виходила звідти. Декілька секунд ми дивилися одна на одну, жадібно обмацуючи поглядами, намагаючись зазирнути в душу і дізнатися, що змінилося за час розлуки, а потім кинулися назустріч.

— Поліно! Повернулася!

— Лізо! Дитино, ну куди я від вас подінусь?!

Дівчина теж розплакалася, як Ілля. Вона міцно притискалася до мене. Виплеснувши всю тугу, відсторонилася і з полегшенням усміхнулася.

— Нарешті, ти вдома. Не йди більше. Без тебе все не так.

Вдивляючись у блискучі, припухлі очі Єлизавети, я зрозуміла, що вона наплакала їх не тільки що.

— Лізо, щось трапилося? Напої мене чимось гарячим і там поговоримо.

У думках я вже засудила Геннадія та Олексія, а на ділі винною у сльозах моєї дитини виявилася зовсім інша людина.