Розділ 6 (33) Як складно знайти золоту середину

Дорога назад додому очікувано була складною.

Судно сильно просіло під вагою вантажу. Ми вже постаралися набрати солі з хорошим запасом, та й ведмідь нам дістався вагою не менше, ніж три центнери.

Дорогою в помічених раніше місцях ми копали корисні чагарники та навіть невеликі деревця. Відмінною знахідкою я вважала ожину. Хоча для ягід було пізно, але колючі довгі батоги й характерне різне листя я впізнала. Дбайливо викопала з грудкою землі та принесла на тримаран.

По дорозі назад на веслах були тільки чоловіки. Я або ловила вітрилом вітер, або керувала мотором, або займалася шкірою ведмедя. Причому, робила я це з якоюсь розлюченістю. Напевно, зганяла на ній весь свій переляк.

Двигун ми заводили дуже рідко, заощаджуючи бензин. Це траплялося в ті дні, коли вітер дмухав у чоло, і фізичних сил двох людей, щоб проштовхнути важку махину вперед, просто не вистачало.

Дорогою назад ми багато говорили про плани на майбутнє, але жодного разу не обговорювали, як будуватимемо взаємини в сім'ї. Ця тема була настільки делікатною, що ми з Микитою навіть перестали надавати один одному знаки уваги, не кажучи про поцілунки.

Як складно знайти золоту середину у трикутнику стосунків!

Взаємодопомога, турбота про комфорт ближнього, наскільки це було можливо в похідних умовах, бажання поділитися смачним шматочком або напоїти гарячим напоєм — це було взаємно з трьох сторін.

Ми намагалися насамперед бути друзями, а почуття… Вони зростуть на благодатному ґрунті взаємної поваги та довіри. Хоча ми вибрали один одного розумом, а не серцем, але взаємна симпатія з Матвієм у нас вже була.

З Микитою ми могли б перейти до активніших відносин навіть в теперішніх умовах. Часом накочувало бажання через секс скинути напругу, що накопичилася, але перш за все я думала головою, а не тим, що нижче талії. Тому питання інтиму залишалося відкритим.

Все, що ми собі дозволяли, то спати втрьох, тісно притиснувшись один до одного, якщо залишалися ночувати на катамарані. На березі ми ночували на островах, але тоді встановлювали чергування. А то був випадок, коли до теплого від багаття каміння вранці сповзлися змії, поки ми спали.

Під кінець шляху я захворіла. Дощ змінився крижаною крупою. Спальники я віддала чоловікам, накривши їх як дощовиками. А сама накривалася вивернутою навиворіт невиробленою ведмежою шкірою. У хутрі бігали комахи. Вона страшенно смерділа, чому я періодично її скидала, щоб перепочити.

Напевно, вночі в мене піднялася дуже висока температура, бо уві сні я марила. Мені снився Іллюшка. Чомусь він гірко плакав і просив мене нікуди не йти. В уривки нічного кошмару впліталися стурбовані голоси то Микити, що вмовляв зробити ковток, то Матвія, який просив підвестися. А потім мені полегшало, жар відступив під прохолодною рукою Матвія.

Вранці я зрозуміла, що обтирали мене холодною водою, збиваючи жар. Сильно боліли голова та горло. Микита стурбовано заглядав у очі й кілька разів перепитав, чи я зможу я продовжити шлях.

Я вперто поривалася пливти додому. Мені не хотілося, щоб через мене наш загін затримався практично у денному переході від острова Хортиця. І передчуття лиха не залишало мене після сну.

Останній ривок пройшов, як по маслу. На дорогу за сіллю, її видобуток і дорогу назад у нас пішло рівно півтора місяця. Увечері двадцять четвертого жовтня наше судно причалило до берега острова Хортиця.

Борючись зі слабкістю, я зістрибнула на берег. Матвій залишився охороняти вантаж, а ми з Микитою вирушили до нашого селища.

Що на нас чекає там? Як весь час, доки я була відсутня, жили мої діти?

Ці питання дзвінкими молоточками билися у скронях. Занепокоєння наростало з кожним кроком.

— Мамочко! — дитячий голос увірвався до моєї свідомості. Іллюшка підлетів до мене і стиснув у своїх обіймах, голосно хлюпаючи носом.

— Іллюшо?! — хрипко озвалася.

Я застигла на місці, боячись поворухнутися.

«Мамочка» — це слово приголомшило.

Я не могла повірити, що Іллюша назвав мене мамою. Це було найдорожче і найзворушливіше слово, яке я коли-небудь чула. Я обняла його міцніше і відчула, як сльози навернулися на очі.

Перед очима пролетіли роки від миті нашого знайомства із потішним дворічним малюком до моменту усиновлення через смерть його рідної мами. Ніколи не думала про те, щоб Ілля називав мене інакше, ніж тьотя Поліна. Але зараз я була така щаслива, що він прийняв мене, як свою матір!

— Сонечко, що трапилося? — кожне слово ледве вимовлялося. Горло перехоплювало від емоцій.

— Я думав, що ти померла! Я чув, що тітка Рита сказала, що краще б тебе хижаки з'їли! А тітка Ілона відповіла їй, що такими, як ти, тільки вдавитись можуть.

Трохи впоравшись з емоціями, я посміхнулася, розглядаючи заплакане, чимось перемазане личко дитини.

— Я жива, здорова… Ой, Іллюшко, відпусти мене. В мене горло болить. Не хочу, щоби ти заразився.

Дитина кивнула і наморщила носа.

— А чим ти так смердиш? — заспокоївшись, він уважно оглянув мою забруднену курточку, брудні штани та черевики з грязюкою. — Та-ак, а ну бігом у лазню! — зовсім по-дорослому розпорядився Ілля. — Вона ще не вихолонула. Я тобі води зараз наношу.