Розділ 4. (31) Сіль!

Ми не могли повернутися назад до нашого нового поселення без солі. Скільки б часу на це не пішло. Але цього разу пані Фортуна опинилася на нашому боці!

— Микито, ти бачиш той мис? — запитала, вказуючи на високий мис, що стирчав із води. — Це Кінбурун. Той самий «собачий ніс».

— Він же не схожий на ніс собаки, — резонно зауважив Матвій, прямуючи до берега.

— Фантазія у всіх різна, — відповіла, знизавши плечима. — Головне, що Кінбурнський півострів у цьому часі вже є. І там ми точно знайдемо сіль.

— Скоріше б, — тихо зауважив Микита, пильно оглядаючи берег. — Час уже повертатися назад. Ми не вкладемося у відведений на пошук солі термін з урахуванням зворотної дороги. Як ми справлятимемося з холодом? Якщо тут на півдні вже так похолоднішало, що ми одягли куртки, то що в поселенні?

— Сподіватимемося на попутний вітер! Косе вітрило дозволить нам ловити навіть бічний вітер. Це полегшить шлях назад. Матвію, акуратніше причалюй!

Матвій першим зістрибнув із катамарана на берег. Одна нога його зіслизнула з мокрого каменю, і він зачерпнув кросівкою холодної води. Чортихаючись, чоловік підтяг за трос катамаран. Судно м'яко тицьнулось у прибережні камені. Другим спустився Микита і подав мені руку.

— Можливо, все це має сенс, — сказала Соболєву, коротко обіймаючи його за талію. — У жодному разі на погоду ми вплинути не можемо. А все, що в наших силах, ми маємо робити на совість: шукати сіль, будувати сховища, добувати їжу, захищатись від хижаків. Ми живі. І ми не самі у цьому часі

Дві години пошуку, і ми побачили кілька соляних ставків, що блищали на сонці. Наші довгі пошуки нарешті мали успіх!

Як же ми раділи! Обіймалися, кричали! Микита з Матвієм трясли списами, як первісні люди. Я реготала до сліз, спостерігаючи за первісними танцями двох здоровенних мужиків у брезентових курточках нарозхрист.

А потім ми почали збирати вологуваті кристали солі. Вона була досить чистою і мала невеликий рожевий відтінок. Тонким шаром сіль покривала береги обмілілих ставків, більше схожих на дуже великі калюжі. Вони йшли один за одним, як намистини у чудовому намисті.

— А те, що вона рожева, це нормально? І пахне якимись квітами, — уточнив Матвій, продовжуючи наповнювати мішок. Я бачила, як він обережно спробував кінчиком язика кристалик.

— Цілком нормально. Рожевий колір надають мікроводорості. Вони містять бета-каротин — червоний пігмент, що має антиоксидантні властивості за рахунок спеціального виду водоростей. Пахне вона фіалкою. Дуже приємний запах. Не думала, що ми тут знайдемо цю сіль. За наших часів її можна знайти лише на Кримському півострові. Не хвилюйся, цю сіль можна використовувати в кулінарії. І Ліза зрадіє! У косметології рожеву сіль також використовують.

Декілька годин ми наповнювали свої мішки. Назад до берега тягли їх на волокушах. Поки ми останніми днями безрезультатно шукали потрібний нам мінерал, Матвій змайстрував на майбутнє волокуші.

Я набирала сіль у рукавичках, а хлопці голими руками. Сіль потрапляла у маленькі подряпини, ранки, завдавала біль та дратувала шкіру.

На березі ми все зсипали у великі гермомішки та знову вирушили до ставків. Надвечір від постійного зігнутого положення ломило спину. Руки у хлопців почервоніли. Вони намагалися нагрібати паличками, але доводилося допомагати рукою. Але ніхто не нарікав. Зчепивши зуби, всі продовжували працювати.

У такому режимі ми пропрацювали два дні. На третій день, коли ми підходили до соляних ставків, то почули тупіт від багатьох копит.

— Табун коней?! — вигукнув Матвій.

Він йшов на пару кроків попереду, виглядаючи на небезпеку. Доводилося весь час бути напоготові. Хоча зробити це було складно, особливо коли втомивсяза день від роботи.

— Торпани! — я зупинилася ліворуч від Матвія, розглядаючи кремезних предків коней з горбоносим профілем.

Вовна їх була короткою, густою та кучерявою. А починаючи з місця між невеликими вушками, вздовж шиї йшла коротка щітка гриви. Хвіст теж був прямий, у когось з густо причепленим насінням колючок лопуха.

— Не підходьте до них. Вони можуть бути агресивними та заразними! — попередив Микита, що йшов ззаду, несучи на плечах рюкзак із запасами на день. Ми сьогодні хотіли не тільки зібрати сіль, а й пройтися до лісу, що виднівся неподалік. У цю пору року там мають бути лисички та маслюки.

— Цей вид вимер у ХІХ столітті, — я хоч вивченням фауни не займалася, але доводилося цікавитися вимерлими внаслідок господарської діяльності людини тваринами для різних статей.

— Вони їдять сіль? — спитав Микита, дивлячись на коней, які облизували сіль зі ставків.

— Як і всі тварини, і люди, — відповіла я. — Сіль допомагає нам регулювати водний баланс та обмін речовин. Без солі можна захворіти чи навіть померти. Тому тварини шукають її, де можуть. І тому вони захищають пасовище від інших, доки не задовольнять свою потребу.

— Як шкода, що вони нам не помічники, — зітхнув Матвій, не зводячи очей з торпанів.

Вони виглядали дикими, але й гарними. Я завжди любила коней, хоч і не мала змоги часто бачити їх.

— Приручати треба лоша. Цікаво, чи навколо нашого поселення є табуни?