Розділ 3. (30) Собачий ніс

Після фіаско із солоним озером біля Голої Пристані я до ранку ворочалася на катамарані, все думала, де ще можна знайти сіль, не виходячи з Дніпровської затоки.

З метою безпеки після вечері ми пішли спати на прив'язане до дерева судно. Течія Конки біля берега була дуже повільною. Не страшно, навіть якщо трос та якір обірвуться, нас далеко не знесе.

Ночівля на катамарані дозволяла не виставляти чергових. Усі одразу могли відпочити після фізично важкого дня, навіть попри небажаних візитерів. До нас на берег вийшли хижаки, притягнуті нашими запахами та залишками вечері. Ми знову їли смажену на вугіллі рибу.

Хижаки прийшли невеликою зграєю, штук п'ять особин. Вночі на березі їхні очі світилися жовтими, як вогники. Злісне гарчання, підвивання і скиглення, коли молоду особину виховував хтось зі старших побратимів, з катамарана були добре чутні. Але переконавшись, що вони нас не почнуть атакувати, Микита з Матвієм заспокоїлися і заснули. Втома сприяла тому. А я будувала плани.

Наступний день видався ясним. Вітер трохи вщух, але продовжував дмухати нам у спини, допомагаючи катамарану пливти по річці ще швидше, заощаджуючи наші сили.

Снідали ми залишками холодної вчорашньої вечері. Спускатися на берег і розводити багаття заради гарячого напою не стали. Вранішнє сонце дозволило розглянути наших нічних сусідів. Вони так і тинялися поблизу. Особи були одночасно схожі з сучасними вовками, але й відрізнялися. Звірі були великими, але приземкуватими з невеликими головами на масивному тілі. Злі очі та небезпечні вишкірені пащі вселяли природний страх. Вранці я направила катамаран вниз за течією Конки. Чоловіки, відпочивши вночі, завзято взялися за весла. Судно легко ковзало по водній гладі. Зграя зірвалася з місця і якийсь час переслідувала нас по березі, але через дві години відстала.

Я дивилася на компас, звіряючись зі сторонами світу, і робила позначки на імпровізованій карті. Зошит з календарем вела я. Його я взяла з собою у подорож і записувала дані про нашу подорож по днях, коли ми зустрічали щось корисне на берегах Дніпра.

Тепер, відкривши чистий аркуш, я з пам'яті відновила берегову лінію південних областей. Херсонська область межувала на заході з Миколаївською та своєю чергою з Одеською. На сході Херсонська область узбережжям межувала з Кримом.

Сама дельта являла собою численні протоки, еріки, озера та озерця, тихі заплави, заболочені ділянки, рукави, притоки та частину невеликих наносних островів у опрісненому лимані. Заплавні острови та заболочені ділянки Дніпра утворювали унікальну природну екосистему, відому як Дніпровські плавні. Основні рукави — Конка, Бакай, Рвач, та багато інших дрібніших приток.

— Полю, а чому ми не повернулися до річища Дніпра?

Біля мене зупинився Матвій. Він захотів води та підійшов до наших запасів. Я закінчила схематичну карту і підписала деякі назви.

Пальцем чоловік провів по карті, слідуючи по р. Конці.

— Якщо рухатись нею, то ми опинимося в протилежному боці дельти Дніпра. Ти казала, що в Одесі є сіль. Судячи з твоєї карти, нам варто було повернутися назад, у русло Дніпра, і річка нас винесла б у бік Миколаєва. А там і одеські лимани.

— Ти маєш рацію, Матвію. Але я вирішила ризикнути. Якщо нам пощастить, то не доведеться спускатися далі Дніпровської затоки, сполученої з Чорним морем.

— А може не повезти, як з тим озером, що виявилося болотом? — Микита теж зазирнув у карту.

Один він все одно не гріб, інакше катамаран закрутило б на місці. А так течією річки плавзасіб зносило у потрібному напрямку. Хвиль, як на Дніпрі, тут зовсім не було. Тільки брижі від вітру на воді.

— Може, — серйозно подивилася на своїх мандрівників. — Ризик великий, що в цей час Собачий ніс ще не з'явився.

— Який ще «собачий ніс»? — чоловіки вигукнули хором, викликавши мою посмішку і зменшивши нервову напругу. Я відчайдушно боялася не знайти те, що могло розв'язувати проблему із сіллю.

— О, так з турецької перекладається назва Кінбурнського півострова. Перш за все, я хочу його оглянути до того, як ми поїдемо шукати сіль в іншому місці, — зітхнувши, я сховала зошит у рюкзак і піднялася з палуби, переходячи ближче на ніс, щоб продовжити розповідь, не відволікаючи чоловіків від основної справи.

— У перший рік роботи в університеті я разом з аспірантами нашої кафедри їздила до Чорноморського біосферного заповідника до Воложиного лісу, розташованого на півострові. І завідувач кафедри давав завдання зустрітися з херсонськими екологами та передати їм його виправлення по науковій роботі на тему забрудненості промисловими відходами озер дельти Дніпра. З того часу минуло вісім років, багато забулося. Але географію цього регіону я пам'ятаю краще, ніж будь-що ще.

— Поліно, не хвилюйся. Півострів — це не маленьке озеро, знайдемо ми його тобі! — Матвій явно намагався мене заспокоїти.

— На жаль, у його геологічній основі алювіальні відкладення Дніпра, — бачачи нерозуміння на обличчях чоловіків, пояснила: — Простіше кажучи, потужний шар піску, гравію, валунів. Все, що за мільйони років існування Дніпро та його притоки принесли течією до моря. В наш час ширина півострова від чотирьох до дванадцяти кілометрів. А в цьому він точно набагато менший. Або його ще немає, — розвела руки вбік. — Перші відомості в історичних хроніках датуються п'ятим століттям. Греки називали цей острів Гілеєю. Він був покритий листяним лісом. Добре був знайомий піратам і торговцям.