Розділ 2. (29) Озеро Соляне

Ми мандрували вже одинадцятий день. З кожним днем погода все сильніше псувалася. Повіяв холодний верховий північно-східний вітер, характерний для Нижнього Дніпра. З низьких хмар на нас падали холодні краплі, що час від часу зливалися в осінній дощ, а то раптово затихали, немов природа ще не вирішила надати нам повну силу своєї осінньої негоди чи подарувати короткочасний відпочинок.

Наш одяг вже не знав, що таке сухість. Холодні краплі котилися по обличчях, капали з носів, проникаючи під одяг, охолоджуючи ще більше.

Ми зупинялися тепер і в обід, щоб пригорнутися до чашки з гарячою водою, щоб зігрітися і при необхідності підсушити одяг.

Навколишній світ переодягався просто на наших очах, відкидаючи літню зелень і одягаючись в осінні барви. Ця зміна нагадувала про невпинний біг часу, про те, що нам треба поспішати.

Тримаючи курс, доводилося враховувати течію та хвилювання на річці. Вони ставали швидше та небезпечніше. Ми відчували, як катамаран то підіймається, то опускається на хвилях, що билися об його борти.

Хлопців з незвички від качки почало каламутити, але пощастило, що вони швидко звикли.

Чомусь спочатку Микита був упевнений, що я точно знаю, де взяти сіль. Вони з Матвієм беззастережно слухали мене, не ставлячи запитань усі одинадцять днів. Але, мабуть, незнання точного маршруту, неприємна погода, псуючи настрій, втома, що накопичилася, змусили заговорити на цю тему.

— Полю, коли ми припливемо на місце? — спитав Матвій, розливаючи чашками відвар ягід обліпихи.

На цей раз ми причалили через побачену на березі обліпиху. Це був чагарник з колючими гілками та сріблястим листям. Яскраві помаранчеві ягоди щільно обліпили гілки, як намисто. М'ясистий, соковитий м'якуш мав кислувато-солодкий смак з ананасним ароматом. Знаючи, що ця рослина дуже корисна для здоров'я, я запропонувала зібрати трохи з собою, а по дорозі назад викопати кілька кущів прямо з ягодами, щоб вони краще збереглися, поки ми повернемося додому.

— На місце? Але ж я не знаю точних координат, — відірвавши очі від приємно пахучого напою, я побачила здивовані обличчя чоловіків. — Ну, справді, адже я не гугл-карта!

— Ти не знаєш, де взяти сіль? — Микита присів поруч, вибагливо заглядаючи в очі та чекаючи на відповідь.

— Де видобували сіль на півдні, я знаю. Наприклад, у Лемурійському морі.

— Щось я про таке море вперше чую, — недовірливо глянув на Микиту Матвій, але командир теж виявляв подив.

— Тоді слухайте, — зручно відкинувшись спиною на ствол дерева, під густою кроною якого ми влаштували стоянку, я почала розповідати хлопцям усе, що пам'ятала про видобуток солі ще з часів чумацтва. — Легенда про Лемурійське море свідчить, що в давнину був величезний континент, який називався Лемурія. На Лемурії жили високорозвинені цивілізації, які володіли мудрістю, магією і технологіями. Лемурійці жили в гармонії з природою та один з одним. Поклонялися Богу-Сонцю та Богині-Місяцю. Проте, з часом деякі жителі Лемурії почали забувати про свою духовну спадщину і відвертатися від своїх божественних джерел. Вони стали жадібними, амбітними, владними та агресивними. Почали вести війни, експлуатувати природу, знищувати інші культури, зловживати своїми здібностями.

— Прямо, як наша цивілізація, — хмикнув Микита.

А я продовжила розповідь:

— Це призвело до того, що Бог-Сонце і Богиня-Місяць вирішили покарати їх за гріхи та послали на Лемурію страшну повінь. Вона поглинула весь континент та всіх його мешканців. Так Лемурія зникла з лиця Землі, залишивши по собі лише рожеве море.

— Більше на біблійний потоп схоже, — прокоментував Матвій. — Очищення землі від грішників водою.

— У нас з вами є унікальна можливість дізнатися, чи існує насправді Лемурія, чи ні, — тільки розповівши легенду, я задумалася про такий варіант. Самій цікаво стало. Адже на чомусь ґрунтуються міфи та легенди? — У наш час Лемурійським морем іноді називають затоку Азовського моря Сиваш. Ще на півдні Херсонської області є зовсім невелике озеро, двадцяти метрів у діаметрі, його теж називають Лемурійським озером.

— Ти хочеш сказати, що ми вийдемо до Чорного моря? — вигукнув Микита. — Ти ж казала, що небезпечно в цю пору року.

Питання було очікуване. Адже Дніпро впадав у Чорне море, а не в Азовське, до якого треба було пройти узбережжям Херсонської області.

— Не хвилюйся, цього року ми знайдемо сіль ближче. Можна на Одеській затоці. Там точно не промахнемося. Але ми намагатимемося знайти сіль раніше.

— І де ж? — нетерпляче спитав Соболєв.

Поки я просвічувала хлопців, вони встигли зварити на вугіллі юшку. Риба восени ще краще ловилася.

— Загалом сіль видобували у районі сучасної Нової Каховки. У селі Млинівка виявили соляну печеру. Але я не уявляю, як знайти її на місцевості. Адже ви бачите, що ми йдемо, дотримуючись лівого берега? — дочекавшись кивків, я продовжила: — Старе річище річки Дніпро в наш час якраз було зліва. Навіть з огляду на те, що в цьому часі рельєф відрізняється від сучасного, я орієнтуюсь на лівий берег. Трохи вище за сучасний Херсон у Дніпро впадає річка Конка. Вона досить широка у гирлі. Тому ми не маємо її пропустити. Зайшовши в її річище, ми постараємося знайти озеро Солоне. Принаймні це єдиний доступний мені орієнтир у цьому часі. Міст тут немає, покажчиків теж запитати нема в кого.