Розділ 23 (50) Складне питання

Не одразу я знайшлася, що відповісти.

Думки металися між «так» і «ні».

З одного боку, мені хотілося зберегти для Іллюші це маленьке диво. Нехай у нас більше немає іграшкових чобітків, цукерок у яскравих обгортках і ранкового захоплення від залишених під подушкою подарунків — але ж традиції не вмирають, якщо їх зберігати. Ми могли б самі стати тими, хто підтримає це свято. Досить було кивнути, сказати, що Святий Миколай знає, де ми, і він обов'язково знайде спосіб нас потішити.

Але з іншого боку... Це було б брехнею. У цьому часі Святий Миколай ще не народився. Навіть віддалено не існував. Світ був ще надто молодий для християнства, для звичаїв, до яких ми звикли з дитинства.

Я не хотіла обманювати Іллюшу.

— Ні, малий, — сказала, нарешті, трохи погладивши його по плечу. — Святий Миколай ще не народився.

Ілюша здивовано моргнув, вочевидь не очікуючи такої відповіді. Він озирнувся, ніби шукав підтвердження моїм словам у дорослих. На його обличчі відбилося щось середнє між розгубленістю і спробою осмислити почуте.

— Як... ще не народився? — перепитав він недовірливо. — Але він же завжди був!

— Був у нашому світі. Там, де ми жили. А тут... тут поки що ні.

Я очікувала, що він засмутиться, може, навіть вибухне, але натомість у його очах промайнула замисленість. Він підібгав губи, ніби про щось розмірковуючи.

— Значить... він з'явиться потім?

Я кивнула.

— Так. Він з'явиться, але через багато—багато років. Якщо світ піде тим шляхом розвитку, що й наш минулий, — відповіла я, дивлячись у допитливі карі очі хлопчика.

Дитина насупилася, обмірковуючи мої слова. Видно було, що вона намагається вкласти в голові щось, що складно уявити: як це — Святого Миколая ще немає? Для нього, народженого у світі, де щороку ставили ялинку, чекали подарунків, вірили в диво, ця думка була дивною, навіть лячною.

Я провела рукою по його вихрах, злегка посміхнувшись.

— Швидше тут важливіше вірити в сили природи, — додала м'яко. — У цей світ, у його порядок. Тут усе взаємопов'язано, усе має свій сенс.

Я згадала своє перше полювання на вівцебика. Тоді, в той момент, коли Денис і Павло проводили ритуал визволення духу звіра, я вперше відчула щось, що не піддавалося логічному поясненню. У повітрі немов витала присутність чогось більшого, давнього, незвіданого.

Згадуючи те полювання, я знову відчула, як холодні мурашки пробігли по спині. Тоді, стоячи над тілом вбитого звіра, я відчувала ніби сама земля, небо і цей суворий світ уважно стежили за нами, вивчали, немов вирішували, прийняти нас чи відкинути.

Смішно сказати — я, людина раціональна, яка звикла все пояснювати з погляду логіки та науки, раптом відчула себе піщинкою в цьому світі, де діють інші закони. Тут природа не просто фон, а жива сутність, така, що дихає, зі своїми таємницями, зі своєю силою.

І зараз, згадуючи той день, я розуміла: цей світ відчувався інакше. Повніше, глибше, гостріше. Тут не було галасу мегаполісів, не було перевантаженості інформацією, не було поспіху, в якому не встигаєш замислитися, відчути.

Тут можна було думати, не поспішаючи. Прислухатися до себе. Відчувати світ інакше. І від цієї думки ставало легше. Немов настало звільнення.

Син насупився, обдумуючи, а потім запитав:

— А якщо я побажаю щось дуже-дуже сильно? Воно збудеться?

Я задумалася, дивлячись на сина. Питання дитяче, але, мабуть, найскладніше з усіх.

— Якщо ти сам зробиш для цього все можливе, — відповіла нарешті. — Цей світ не любить ледачих, Іллюшо. Тут не чекають, поки хтось принесе подарунок, а створюють його своїми руками.

Дитина зітхнула, але все ж таки кивнула, приймаючи відповідь.

Можливо, це найкращий урок, який він міг засвоїти в цьому новому світі.

— А якщо ми зробимо маленькі подарунки один одному? — Іллюша пожвавився. — Адже якщо ми працюємо разом, це теж за її законами, так?

Він не чіплявся за старі традиції, як це властиво дорослим, не намагався втримати минуле, що вислизає, навіть якщо воно вже не мало сенсу в новому світі. Там, де дорослі часто хапалися за знайоме, не бажаючи визнати зміни, він просто приймав їх як даність. Без страху, без опору, без зайвих запитань.

Я ковзнула поглядом по присутніх. Розмови затихли, ніхто не перебивав. Усі слухали. В їхніх очах не було насмішки чи здивування, лише тиха, зосереджена уважність.

І раптом я усвідомила: саме ці люди, які зібралися в цьому будинку, зуміли адаптуватися, знайти своє місце в новій реальності. Вони не застрягли в минулому, не страждали від хворобливої ностальгії, не намагалися чіплятися за старий світ, якого більше не існувало. Натомість вони зробили крок уперед, прийняли сьогодення, нехай воно було жорстоким і складним.

Можливо, саме тому ми ще живі й будуємо щось нове, пластично змінюючи підвалини минулого під сучасну реальність.

— Так, малий, ти маєш рацію. Ми самі можемо дарувати подарунки одне одному.

— Тоді вигадаємо, що можна подарувати!