Розділ 20. (47) Не має пояснень

Шлях назад виявився не таким простим, як можна було подумати. Сплавлятися вниз за течією легше, ніж підійматися, але коли в тебе на буксирі громіздка, нестійка конструкція, завдання стає в рази складнішим.

Пліт, який ми зібрали з підмитих дерев, вийшов важким і неповоротким. Вода грала з ним, як із дитячою іграшкою, підштовхуючи то в один, то в інший бік. Хвилі намагалися розірвати в'язки, а стовбури ковзали, ніби самі хотіли поплисти.

Я міцніше стиснула весло, дивлячись, як Матвій і Тимур злагоджено працюють, утримуючи конструкцію.

— Поліно Михайлівно, він гуляє! — крикнув Гена, якому дісталося завдання стежити за кріпленнями.

— Тримайте темп, не смикайте! — відгукнулася я, підлаштовуючись під течію.

У річище Дніпра була сильна течія і це створювало великі проблеми. Доводилося лавірувати, вираховувати кожен маневр, підлаштовувати швидкість, щоб нас не кинуло на скелі, вздовж яких ми йшли першу половину шляху.

— Лівіше, беремо лівіше! — скомандувала, ведучи судно вздовж берега. — Навскоси підемо і нас винесе на наш пляж.

Веслярі напружено працювали веслами. Вітер посилювався, холодні потоки повітря різали обличчя, а замерзлі й втомлені руки вже погано слухалися.

На березі з'явилися знайомі орієнтири. Залишалося зовсім небагато.

— Гено, ляж на палубу і притримай верхні гілки на плоту. Дивись, не звалися! — кинула я. — Матвій, Ліза, сушіть весла! Тимуре, давай, хлопче, останній ривок!

Ми з Тимуром розвернули тримаран так, щоб входити на мілину боком.

Вода шуміла, плескалася об борти, але, нарешті, ми причалили.

Веслярі тут же видихнули, скидаючи напругу. На обличчі в усіх читалася втома.

— Ледь не втратили вантаж, — пробурмотів Матвій, проводячи рукою по обличчю.

— Але не втратили, — уточнила я, уже падаючи спиною на палубу. Усе тіло дрібно тремтіло від перенапруги.

Чорт! Як же я втомилася від усього! Але потрібно було рухатися далі.

Аня з Лізою, Іллею та Денисом перші зістрибнули на берег. Кожен у руках щось тягнув на берег.

Матвій простягнув мені руку, допомогти піднятися на ноги.

Швартування зайняло кілька хвилин. Закріпили тримаран, підтягнули пліт ближче до берега. Вода, стікаючи з деревини, блищала у світлі вечірнього сонця.

Робота не закінчувалася. Потрібно було розвантажити все, що ми добули.

Люди почали відносити в табір глину, кізяк, гілки, спальники, інструменти. З табору потягнулися поселенці. Чувся стукіт, голоси, сміх, глухі кроки по втоптаній землі.

Я залишилася біля тримарана. Це був останній вихід тримарана на воду цього року. Судну пора було відправитися на зимівлю.

Поруч промайнув Микита. Запитав про те, як пройшла експедиція. Матвій махнув рукою, мовляв, у таборі розповімо. І почав допомагати мені розбирати палубу.

Микита хотів теж залишитися, але я доручила перенести панелі з палуби в табір і опустити в схрон. Ми за звичкою працювали злагоджено.

Я провела рукою по спущеному борту, задумливо оглядаючи судно.

— Потрібно повісити його на горищі, щоб миші не дісталися, — сказала, засовуючи разом із Матвієм у чохол спущені поплавці.

— Підвісимо вище, — погодився чоловік.

Завтра займемося рештою. А сьогодні можна було просто повернутися в дім, зігрітися біля печі та хоч ненадовго забути про всі тривоги.

З Матвієм ми останніми йшли з пляжу, несучи чохли з тримараном. Підходячи до будинку, помітила, що Микита стоїть поруч із Денисом, а той щось показує йому на долоні. Світло ліхтарика, спрямоване Микитою, вихопило з темряви блискучий предмет.

— Навіть не уявляю, що це... Микито, що скажеш?

Він не встиг відповісти — побачив мене і тут же накрив долоню Дениса, немов намагаючись щось приховати.

— Покажи, — не дала жодного шансу уникнути відповіді.

Денис кинув швидкий погляд на Микиту, немов запитуючи, чи варто щось пояснювати, але той тільки стиснув губи й злегка кивнув. Зітхнувши, Панкратов розтиснув пальці, дозволяючи мені побачити дивну знахідку.

На його долоні лежав уламок металу, розміром із дві сірникові коробки. Срібляста поверхня була рівною і гладенькою, без жодної подряпини та щербинки, метал був явно не з цього часу. Я провела пальцем по краю — гострий. І головне — незрозумілі символи, вибиті по всій довжині: трикутники, палички, кружечки. Занадто правильні, занадто рівні, немов їх видавили на заводському пресі.

— Де ти це знайшов? — голос звучав глухо, немов чужий.

— На пасовищі, — Денис стиснув кулак і повільно розтиснув, ніби перевіряючи, чи не зникне дивний предмет, якщо моргнути. — Коли відходили після зустрічі з росомахою, я зачепився чоботом за щось тверде. Думав, звичайний камінь, але він блиснув. Підняв, а там... це.

Я перевела погляд на Микиту.

— Як думаєш, що це?

Він мовчав. Погляд ковзнув по металу, потім на мене.