Розділ 19 (46). Небезпека на кожному кроці

Табір прокидався неохоче. Небо над обрієм тільки-тільки починало світлішати, забарвлюючись у холодні сіро-рожеві відтінки. Повітря було крижаним, і кожен видих залишав у ранковому сутінку хмарку пари. Піч ще тримала залишки нічного жару, але в хаті було прохолодно.

Першою піднялася з ліжка Матвійка, підійшла до вогнища і підкинула дров. Вогонь затріщав, пожираючи сухе дерево. Пахло золою, смолою і трохи димом. Подекуди через дрібні тріщинки глиняної печі просочувався димок. Поруч почулася тиха розмова Дениса з Анею. Гена встав і вийшов на вулицю, впускаючи в будинок морозне повітря.

Пора було вставати. Я сіла і за мною тут же піднявся Микита.

— Котра година? — його голос зі сну був сиплим.

Поглянувши на наручний годинник, відповіла:

— О пів на восьму. Час збиратися.

Сьогодні ми вирушали по глину в останню експедицію цього року. Це був останній шанс поповнити запаси, перш ніж річки скує лід.

У дорогу брали похідний казанок із триногою, сокиру, лопати, кошики та тини, якими зазвичай на тримарані захищали місце, куди зсипали вантаж. Я згорнула всі три спальники, якими на плоту сховаються ті, хто не буде гребти: Аня, Ілля, Ліза і Денис. Веслярі — Матвій, Гена і Тимур — отримали вироблені вовчі шкури. Їх закріпили на плечах на зразок плащів, щоб вітер не так пронизував наскрізь. Я одягла все, що в мене було в запасах, навіть зверху накинула клейончастий дощовик, щоб вітер не так продував.

У таборі залишалися лише жінки і черговий чоловік, зайняті своїми справами. Всі інші після сніданку пішли заготовляти дрова.

Рита схилилася над розкроєною шкурою, готуючись шити першу хутряну куртку. Теплого одягу потребували всі. Але, кравчиня у нас одна, хоча головне було не це, шити можна навчити будь-кого, був би стимул, а те, що вироблених шкур на всіх не вистачало. Нова партія лежала у відмиванні та до повної вичинки було далеко. Фартовим виявився Андрій, морячок. Це навіть добре. У них з Єгором один розмір, зможуть по черзі вибігати на вулицю, поки черга дійде до другого морячка. Решта чоловіків були крупнішими.

Ілона сіла за наш експериментальний ткацький верстат. І під наглядом Рити, пробувала ткати полотно. Вона була подвійно зацікавлена в тканині. Коли дитина народиться, у нас навіть не буде в що її загорнути. Ну, хіба що порізати мій намет, але це зовсім не вихід. Цей матеріал зовсім не призначений для таких цілей! Все одно, що у верх від парасольки загорнути немовля, ну або в брезент, якщо розглядати другий намет.

Аліна — зосереджена, серйозна, перебирала пальцями підготовлені волокна хвої. З них треба було спрясти тонку нитку. До речі, шкарпетками з цієї пряжі я була дуже задоволена! Ногам було тепло і зовсім не колюче.

Ми вирушили рано, відразу після сніданку. Спочатку йшли вгору за течією до острова Байди, потім увійшли в гирло річки Верхня Хортиця. Вітру тут було менше, ніж на Дніпрі, але вода залишалася холодною і важкою. Весла підіймали тугі хвилі, спінюючи їх біля бортів тримарана.

Ніхто не скаржився. Ми вже давно звикли, що комфорт — це розкіш, якої не варто чекати.

Дісталися до нашого глиняного «кар'єру» без пригод. Насамперед влаштували короткий привал: розпалили багаття, розлили по кухлях гарячий чай і нашвидкуруч перекусили. Тепло чашки зігрівало замерзлі руки, а сам напій — змерзле нутро.

Після сніданку всі одразу ж взялися за роботу. Як і минулого разу, глину доводилося копати вручну, ламаючи злежалі пласти й завантажуючи їх у кошики. Земля вже схоплювалася морозцем, але поки ще піддавалася. Працювали до обіду, поки не відчули, як голодні шлунки починають вимогливо нагадувати про себе.

Знову розпалили багаття, запиваючи залишки їжі теплим чаєм. Притулившись до найближчого дерева, я ненадовго прикрила очі. Вітру тут було менше, ніж на основному річищі Дніпра, але холод нікуди не дівався.

— Замерзла? — теплі долоні Матвія обійняли за плечі та ковзнули по спині, проганяючи втому. Я заплющила очі, прислухаючись до його дихання.

Мені подобалися ось такі хвилини близькості посеред робочого дня. Вони слугували нагадуванням, що я не раб на галерах, де злий господар, на ім'я Обставини, змушує працювати від ранку й до ночі. А жінка, у якої є міцне плече поруч. І ніякі Обставини не завадять мені насолодитися цим простим щастям.

— За роботою спекотно, — пожартувала, просовуючи долоньку під футболку. Спина в Матвія була вогкуватою після роботи та зараз він охолоджувався замерзаючи. — Йдемо ближче до багаття. Потрібно просохнути.

Вогонь жадібно облизував зібраний тут же хмиз. Уздовж берега росли дерева, нехай і не дуже високі, але їх було багато.

— Аню, глини зібрали достатньо? — поцікавилася Ліза.

— Думаю, що так, — невпевнено відповіла дівчина. Денис її обіймав однією рукою, сидячи на колоді. Вона повернулася до нього, уточнюючи: — Ми ж нічого не будемо будувати?

— Не будемо, — з усмішкою відповів Панкратов. — Зима на носі. Тепер тільки полювати та дрова заготовляти.

— А я б посперечалася, — задумливо промовила. Думка, що будівельники дещо упустили, давно крутилася в голові, але все якось не було слушного моменту її озвучити. А тут тема сама напрошувалася. — Нам потрібні сіни.

Молодь уставилася на мене в повному нерозумінні.