Епілог 2

Зі старої сливи зірвався перший жовтий листок і з шарудінням зник у ще зеленій траві. Сонце кокетливо просувало промінчики між гілок, граючи західними фарбами. Хмари розповзалися по небу кудлатим стадом, їх золотило сонячне світло, а світило ліниво котилося до горизонту, витрачаючи в дорозі залишки тепла. На лаві під сливою сидів старий, із задоволенням розпиваючи чай із глиняної чашки. Він задоволено мружився і щулився, коли гаряче пиття проникало в шлунок. На червоній мантії виблискували золоті зірки, спречаючись, втім, із блиском старечої лисини.
- А ти сумнівався в них, - звернувся старий до свого мовчазного співрозмовника. 

Реп’яховий кущ якраз кришив залишок булки птахам, і зграйка горобців жваво скакала по його гілках, випрошуючи ще добавки, голуби статечно тинялися по землі, гордо випинаючи строкаті грудки. Кущ здригнувся і розгублено розвів листям, підтверджуючи цим жестом правоту старого. Птахи, що злетіли з його гілок, знову повернулися на свої місця, варто було годувальникові завмерти.
- А ти знову програв, - так само мружачись на сонці, продовжив старий.
Його співрозмовник, що сидів поруч на лаві, похмуро глянув на небо. Поруч із ним на витертих дошках стояла незаймана чашка з чаєм. Пара ще вилася над напоєм, вивільняючи аромат липового цвіту. Реп’яховий кущ теж зацікавився відповіддю гостя і, нахилившись, визирнув з-за фігури господаря. Похмурий мовчун байдуже знизав плечима і сказав:
- Тобі знову пощастило.
- Я знову виграв, - смакуючи цю фразу, промовив старий. – А ти програв.
Той, хто сидів поруч, зло стиснув вузлуваті пальці на навершші грубої палиці, колючі, сповнені первісної злості очі старого повільно затоплювала темрява.
- А я знову спробую, - проскрипів він у відповідь, перебираючи пальцями складки сірого храмового вбрання.
- Спробуй, - милостиво кивнув старий у червоній мантії. - Сили тільки назбирай. А то он який худий став.
Гість знову насупився і зло пхнув палицею сливу, що лежала під ногами. Плід із шелестом потонув у заростях занедбаного саду.
- Ти ж їм підказував, - з’ївся незнайомець.
- Можна подумати, ти своїм не допомагав, - так само байдуже промовив старий. 

- Це все твоє змієня і його дівка, - бурчав старий з палицею. - Огидна змія!
- Ой, у тебе цілий орден храмовників у підпорядкуванні був, - реготнув старий в червоному. - Та ще й маги приблудні.
- Але ж ти їм допомагав! Направляв!
- А ти своїм ще й таємні знання відкрив, - парирував старий в червоному. - Ніхто не винен, що ти косорукий.
- Я косорукий?! - здійнявся незнайомець у сірому.
- Ну, не я ж. У мене все вийшло... знову, - реготав його співрозмовник. - Як уже багато разів раніше.
- Я знову спробую! - у голосі другого старого прорізався звірячий рик.
- Та на здоров’я, - знизав плечима опонент, а потім знову посміхнувся. - І я знову виграю.
- Чого це?
- Того. До тебе тягнуться слабкі, їм потрібен поводир. Вони чекають на накази. До мене приходять сильні, ті, кого веде свій розум. Їх варто лише підштовхнути у потрібний бік, рішення вони все одно ухвалюють самі.
- Ти говориш про цих диваків? - реготів незнайомець у сірому. - Та їм теж пощастило!
- Диваки... Вони тримають цей світ, - з усмішкою на тонких губах промовив старий у червоній мантії. - Адже тільки у них руки не пов’язані межами. Їхні думки витають вільно.
- Подивимося! - зло кинув той, що ховався під маскою жерця.
- Подивимося, - прихильно погодився той, хто здавався алхіміком.
Гість зло вишкірився і підвівся, скидаючи морок з такою ж легкістю, як інші знімають набридлу сукню. По широких плечах заструмилися чорні пасма волосся, повне первісної мощі тіло витяглося на повний зріст, на пальцях позначилися гострі пазурі, а в очах так само хлюпала темрява. Незнайомець ступив у тінь, що відкидала слива. Тінь здригнулася і обернулася провалом у темряву. Незнайомець насмішкувато хмикнув і зробив крок у сяючу безодню, залишивши по собі тільки холод і відчуття страху, що хвилями розходилося навколо.
- Спробуй, спробуй, - услід йому пробурчав старий. А потім глянув у небо. - А вони все ж таки не безнадійні... всі вони. Весь цей світ гідний того, щоб жити. Вони знову це довели. Як ми його, га?
Старий з усмішкою обернувся до реп’яхового куща. Той погоджуючись, закивав верхівкою і знову глянув у небо. Знову безтурботно блакитне та високе, без слідів нещодавніх потрясінь. Там уже виднілося прозоре обличчя місяця, ледь помітне, але воно сповіщало про настання ночі. Час темряви. Час, коли світові так потрібна підтримка. Старий сумно зітхнув, залишаючи чашку з остиглим вмістом. 

- І мені вже час.
Немов у відповідь на його слова, в небі спалахнуло світло, і незабаром з небесної гладі тихо зісковзнув золотий візок, запряжений крилатими псами. Звірі покірно схилили голови перед паном. А старий легко піднявся з лави, розгубивши всю свою старечу незграбність. Розправив плечі, витягаючись на повний зріст. По плечах розсипалося золотаве волосся, блиснув гострий клинок у позолочених ножнах. Молодий, повний сил чоловік у бойовому костюмі легко застрибнув у колісницю, підхопивши віжки.
- Не нудьгуй, друже, - кинув він кущу на прощання. - З ранку чекай мене назад.
У відповідь рослина затремтіла листочками. А колісниця злетіла в небо, розтанула в сутінках золотим спалахом. Так, боги вже давно не приходять на поклик людей. Не стають поруч із ними у бою. А чи потрібно? Якщо часом варто просто направити, вказавши правильний шлях. А герої? Їх достатньо і серед смертних. Варто тільки придивитися.

КІНЕЦЬ.