Епілог 1

Мене підняли з ліжка на схід сонця. По будинку носилися очманілі від справ боровички, люди і одна дуже активна дракониця.
- Головне, нехай краще цілиться, - зітхала Уляна, заплітаючи в вінок ще квітів дикої моркви, таких білих, пухнастих.
Взагалі, за традицією, вінок нареченій плетуть подружки, намовляючи побажання на гарне сімейне життя. Але подруга в мене одна, і вона, розігнавши всіх, сіла плести мені вінок з таким серйозним виглядом, що я не зважилася б навіть підійти до неї, не те що запропонувати допомогу. Уля повідомила, що якщо ще комусь із нуїрських дівчат довірити таку справу, то вони від заздрощів набажати можуть такого, що надвечір мене короста навпіл з холерою накриє. Сперечатись я не стала. Пані Ріалі та Вільха відповідально одягали мене у весільне вбрання, під вікнами вже зібралася жіноча частина гостей, прикрашали коня. У хаті прикрашали мене.
І ось настала та хвилююча година. Я ще раз глянула на себе у дзеркало. Я гарна. Ось ніколи не помічала, адже це правда. І мені дуже личить біле вінчальне вбрання з мережива і шовку, з відкритими плечима, широким атласним поясом і спідницею зі шлейфом, що летить. Волосся мені, як і належить, заплели в дві коси, перевили їх перлами, лоба перетинала шита сріблом стрічка, срібні ж наскронники, шиті сріблом черевички. Вінок лише довершив образ.
- Він оніміє від захоплення, - видихнула Уля, обіймаючи мене.
- Ага, це точно не про Яра, - засміялася дракониця. - Цього скоріше прорве на гостроти.
Я тільки посміхнулася, і мене повели вниз. У день весілля нареченій потрібно плакати, але від радості мені більше хотілося співати і танцювати. На вулиці вже пахло осінню і жовтіло листя на деревах, але сонячні промені продовжували гріти по-літньому тепло. Світ уже готувався до сну, занурений у задумливу напівдрімоту, земля дихала туманами, дерева шаруділи янтарно-жовтим листям, небо ще зберігало прозору літню синь. Біля порога на нас чекала прикрашена квітами кобилка Буса. Просто «коров’яче» забарвлення Берізки дуже контрастувало з моїм вінчальним вбранням, а ось Зірка, нехай і попелясто-сіра, але все ж не так різала око, як моя строката кобилка. Ось затягли пісні, стали в рядок і цим строєм рушили до академії.
А де ще гуляти весілля студентці та викладачеві? Нам і вибору не залишили, якщо чесно. З вікон висовувався народ, мені привітно махали, бажали щастя та здоров’я, обсипали зерном та монетами. Ось тепер на очі навернулися сльози. Справжні, щирі, від усвідомлення, що за тебе щиро раді ті, з ким ти жив пліч-о-пліч. А ще було гірко, що батько не дожив до цього дня, як і майстер, вони б бачили мене. А може, й бачать? Я з надією поглянула на небо — ні хмарки, тільки сліпуче сонце і пронизлива, бездонна синь. Мабуть, бачать. А потім уже було не до смутку, бо мостом від академії на нашу процесію ринула червона річка.
Молодші курси, мої однокурсники, навіть кілька торішніх випускників. Весь корпус алхімії рушив зустрічати свою адептку, а на головній вежі академії підняли прапор із гербом факультету алхімії. А трохи придивившись, я ледве з сідла не випала. Поруч із цим прапором майорів прапор із іменним гербом батька. Я знову заплакала. А в мене знову летіли вітання, монети, зерно, цукерки. І ось двір Нуірської академії, від краю до краю затоплений людським морем, і лише майданчик перед ритуальним кленом вільний. За правилами обряду допомогти злізти з коня нареченій має батько, як і відвести її до дерева. Але проблема в тому, що моїми опікунами могли вважатися В’яз або Каратай. Так що до мене рушив Бус, що виконував роль боярина, а В’яз дріотів слідом, готовий вести мене до вівтарного дерева. Бус був ошатний і помпезний, навіть косиця, і та стирчала особливо урочисто, майже паралельно землі. Мене обережно завантажили на землю і, взявши В’яза за руку, я пішла назустріч своєму щастю. Яр сьогодні все ж таки зрадив своїй звичці рядитися в чорне і вирядився в біле зі сріблом, але ось фасон був усе-таки звичним для дракона: довгий сюртук, вузькі штани, високі чоботи. Взагалі, незважаючи на свою йоржисту вдачу, до виконання людських обрядів дракон підійшов з усією серйозністю, виконуючи їх майже дослівно.
Поруч із драконом стояли Лист, Жив, Лерам, потім підійшов і Бус. Був тут і драконів князь, і багато з вартових, чому були раді всі дівчата, що прийшли на свято. Був тут і майстер Р ’ яве, як завжди задоволений і умиротворений, скромно притулившись скраєчку. Яр умовляв його стати поруч із ним, але мудрий старий відмовився, наполягавши, щоб поруч із драконом стояв його законний батько.
Каратай сидів на дуже урочистому Хмелі, готовий до проведення обряду. В’яз підвів мене до дракона, вклонився і, як завжди статечно, став до чоловічої половини гостей. А я ніяково ловила на собі погляд Яра. Нахабний, безсоромний до остраху, прямо відчувала, як він знімає з мене одяг очима. Змій. Яр злегка усміхався, захоплено ковзаючи по мені поглядом, змушуючи заливатися рум’янцем все густіше.
- Починаємо, - насупівшись, обірвав гомін голосів Каратай.
Площа принишкла, всі, затамувавши подих, стали чекати на обряд. Каратай відкашлявся, розпушив хвіст і почав:
- Закликаю вітри та дощі, блискавки та річки, землю та небо нам у свідки. Бо все навколо тлінне, і тільки небо та земля вічні. І гостей, і друзів я закликаю стати свідками обряду, що відбувається сьогодні. Тут, під жертовним кленом, ми зібралися, щоб пов’язати долі тих, хто вже душею давно разом.
Натовп заплескав у долоні, хтось радісно свиснув, а після Яр зробив крок убік і став навколішки. МАТИ. Я думала, я спокійна - тепер мене трясло.
- Ярвіолас, син Ніраса, дитя народу Споконвічних, чи готовий ти взяти за дружину Данну, дочку Загора з племені людей?
- Так.
- Клянешся стати їй захистом? Опікати, любити, не зраджувати?
- Клянусь.
- Чи будеш ти поряд у біді та радості, у здоров’ї та хворобі, бідності та достатку? - Так. Клянуся пройти з нею пліч-о-пліч усі відведені нам світанки й заходи сонця, клянусь дарувати їй радість і проганяти смуток. Клянусь перед небом і людьми ім’ям роду, своїм життям та чистотою одвічного неба.
Каратай кивнув, і настала моя пора стати на коліна. Яр простягнув руку, і я вклала пальці йому в долоню. Природно, Яр би не був Яром, якби не полоскотав мені пальцями долоню. Змій з котячою фізіономією.
- А ти, Данно, дочка Загора з племені людей, береш у чоловіка Ярвіоласа, сина Ніраса, дитя народу Споконвічних?
- Так.
- Клянешся бути йому опорою та підтримкою? Дбати про нього, любити, не зраджувати?
- Так.
- Чи будеш ти поряд у біді та радості, у здоров’ї та хворобі, бідності та достатку? - Так. Клянуся пройти з ним рука об руку всі відведені нам світанки й заходи сонця, клянусь дарувати йому радість і проганяти смуток. Клянусь перед небом і людьми ім’ям роду, своїм життям та чистотою одвічного неба.
Голос у мене здригнувся, видавши хвилювання, десь за спиною в один голос зашморгали носами Вільха та Уля. Потяглися за хустками Мох і Осина, що стояли в натовпі. Боровички взагалі народ дуже сентиментальний. Каратай глибоко зітхнув.
- Як найстарший у сім’ї, я даю згоду на цей шлюб, затверджуючи його законність перед людьми та перед богами. Ідіть по життю разом, і нехай ваш шлях буде гладким, освітленим сонцем і зігрітим любов’ю.
Поки ворон говорив, В’яз обережно перев’язав наші з драконом руки шовковою стрічкою, що символізувала цей «шлях». Ми повільно піднялися, ставши віч-на-віч.
- Зараз побоїще буде, - задумливо промовив дракон, дивлячись мені за спину. - Цілитись, я так розумію, потрібно в Уляну?
Я невдоволено похитала головою. Адже хвилюється не більше мого, але за звичкою — чим більше хвилювання, тим сильніше веселиться Яр. За традицією, наречений знімав з нареченої вінок і кидав її подругам, передаючи естафету на шлюб новій дівчині. Вважалося, що наречений у щасливиці буде не гіршим, ніж наречений у подруги. Тому за моєю спиною скупчилася половина міста, все ж Яр — наречений усім на заздрість.
- Хоча... я б його залишив, - примружився Яр, оглядаючи вінок. - Він тобі личить. Судячи з того, як заметушилися за спиною дівчата, терпіння у багатьох було на межі. Яр хмикнув і, обережно стягнувши з мене вінок, шпурнув у натовп. Почувся тупіт ніг, метушня, задоволені Улині вигуки. А Яр, не чекаючи на ворона, потягнув мене до себе для поцілунку.
- А... ммм... - Каратай розгубився, і, начхав на правила, видав: - Тепер ви чоловік і дружина.... Радуйся, гадино.
Натовп заревів від радості, випустивши по нам черговий залп із зерна, монет та цукерок. У небо злетіли випущені кимось білі голуби, слідом зі свистом розсипалися небом іскри магічних вогнів. На синій гладіні розквітли слова привітань, що іскрилися всіма фарбами веселки.
- Все? Чи можна вже втекти? - з надією запитав Яр.
- Ага зараз. Тільки найвеселіше починається, - добив братика Живій.
І почалися «веселощі». Нас обступили з усіх боків для привітання, кожен норовив потискати наречену (кажуть, до щастя), привітати нареченого (тискати Яра не наважилися, це швидше до синців). Навіть Нука з Єрмалаєм протиснулися. Майстер був напрочуд розчесаним і навіть майже не м’ятим, Єрмалай також був ошатний до неподобства. Ага. Срібляста стрічка на банку - це вам не нісенітниця. Чоловічок був гордий і радісний, тому що отримав запрошення нарівні з усіма, як людина, і був окремим від Нуки гостем, а не додатком до майстра.
Ошалений від шуму й гаму Катрім, для пристойності одягнувши все ж таки сорочку, спочатку поліз обійматися, але під поглядом Яра моментально змінив тактику і обмежився рукостисканням. Наші привиди веселим напівпрозорим гуртом висипали у двір, розлякуючи студентів радісними фізіономіями. Касьяну і Федоту погляди Яра були не страшні, тож невдовзі на мене навалилася хмара ектоплазми… Те ще задоволення. Підійшов напрочуд веселий Озим, змусивши половину студентів сахнутися убік.
- З весіллям тебе, неміч, - пробасив майстер. - Будь щаслива.
Я посміхнулася у відповідь на таке велике привітання, майстер більше за лайкою у нас фахівець. Студенти почали шепотітися, косо поглядаючи на Озима, почулися фрази «не в собі», «підмінили», «з дуба впав» та інші в тому ж ключі. А майстер втупив своє єдине око в Яра і видав:
- Пощастило тобі, змію. Заздрю, - і в приголомшеній тиші зник у натовпі.
Я розгубилася остаточно, Яр лише ширше вишкірився, демонструючи значні ікла, і на правах господаря запросив усіх на свято. Бенкет влаштували в залі академії, з нагоди весілля було навіть оновлено репертуар зачарованого оркестру. Гості веселилися, хто танцював, хто говорив, Єрмалай з Нукою пішли в якусь занудну суперечку на тему євгеніки, намагалися втягнути в це і Листа. Але мій друг був повністю поглинений спілкуванням з Улею, яка сиділа у відвойованому вінчальному вінку і захоплено щось мовила хлопцю, забувши обов’язки дружки. Все ж таки розгледіла в нашому другові сильне чоловіче плече. Особливо жваві дівчата одразу окупували місця поряд із вартовими, менш жваві задовольнялися стражниками нашими гарнізонними. Ми з Яром станцювали танець молодих, поцілувалися разів триста під крики «ГІРКО» і, якщо чесно, обидва з тугою поглядали у бік виходу.
- Рано, - шепнула Уля, що сиділа поруч зі мною. - Ще не всі розкисли. Помітять.
- Яка ж ви, Нагоре, спостережлива, - зі сміхом простяг Яр.
– А? Так. Ми з Севою теж втекти хочемо, - приголомшила мене Уляна.
- Віночок відсвяткувати?  
Ні, часом Яра витримати дуже складно.
- Світанок зустрічати, - подав голос Сева.
— Наче це не одне й те саме, — знизав плечима Яр. - Стережіться, земля вже холодна.
Уля і Лист почервоніли, я, за відчуттями, теж Яр багатозначно хмикнув. Так само звучали привітання та вінчальні пісні, гуркотіла музика, а танцюючих ставало дедалі більше. Коли ж у колі пар ми помітили Кінара з Осиною, стало ясно - настав час бігти.
- Ми перші, у нас шлюбна ніч, - шикнув Яр, припиняючи втечу Улі та Листа. - Ось одружитеся, тоді ми вас прикриємо. Ходімо, мишко.
І мене потягли за руку. Ми статечно пройшли між танцюючих пар до виходу, а вже на сходах припустили бігом. Яр, сміючись, підхопив мене на руки і, не зменшуючи швидкості, рвонув до воріт.
- Все, тепер у мене тисяча свідків і повне право вести тебе до себе додому, - сказав дракон.
- Яр, але в нас є будинок, - зітхнувши нагадала я.
- Данні, - Яр зупинився і похмуро глянув на мене. - У нас буде власний будинок. А ти живеш у лавці.
– Ти взагалі на квартирі.
- Не все відразу, ремонт у самому розпалі, - знизав плечима змій. - Жити приймаком у дружини я не стану.
Ця суперечка була у нас не першою. Яр купив у торговця, що розорився, будинок на сусідній вулиці і рахував дні до нашого переїзду. Я не розуміла такого його прагнення, адже будинок у нас був, і я не бачила сенсу переїжджати. Яр вважав інакше.
- Значить, житимемо ми у зброяра?
- Так. Поки хату дофарбовують. Чи ти хочеш чути стогнання Каратая про те, що ми йому всю ніч спати не давали?
- Так, - погодилася я. - Він може.
- Може. Він же не полінується, порахує, скільки разів за ніч йому не давали спати і з якою частотою.
Все ж Яр має рацію. Вони з Каратаєм терплять один одного, але я навіть боюся уявити, що буде, коли вони поселяться під одним дахом. Нехай і кілька тижнів. Все ж Яр має рацію. Як завжди. Ненавиджу, розумний і прозорливий ГАД. Але коханий.
- Я сумуватиму за лавкою, - зітхнула я.
- Данні, наш будинок через вулицю, - нагадав дракон.
- Пам’ятаю. Але мені не вистачатиме боровичків.
- Ага, - засміявся Яр. - А то вони посоромляться і не приходитимуть. Вільха вже мені щодо кухні свої побажання висунула.
- Ти ж любиш її куховарство.
- Люблю. Але свій спокій люблю більше.
Я засміялася і обійняла Яра. Все було, як тоді, навесні, після сварки з Озимом. Яр знову ніс мене через міст у місто, тільки сонце не сідало, а сходило. Ми зупинилися, дивлячись у світліюч небо. Прокидалися і подавали голоси перші птахи, шелестів вітер у кронах дерев, гублячи в річку пожовкле листя. Сумно кумкали жаби на березі, готуючись до скорих холодів. А сонце повільно піднімалося, заливаючи горизонт червоним світлом, що м’яко розтікалося по небу, від яскраво-рожевого до золотаво-білого. Нуїр повільно прокидався, струшуючи кайдани ночі. Місто, яке стало мені новим домом. Яке подарувало мені друзів і коханого. У ньому я навчилася довіряти, у ньому я стала сильнішою та щасливішою. Яр обережно поставив мене на землю.
- Гарно, - видихнула я, спираючись на поручні мосту.
- Ага. Як у казці, - Яр обійняв мене зі спини, спершись рукою на перила, і шепнув на вухо. - Люблю тебе ... тепер вже точно МОЯ Данна.
Я повернулася до чоловіка, ласкаво потершись носом об поголену щоку. Мій. Коханий, сильний, розумний. Ніколи не думала, що бути слабкою так приємно, замість страху в душі була легкість та свобода. І тягар мирських турбот уже так не тиснув, мабуть, бути слабким не страшно, коли є хтось сильний поруч. Мій дракон. Той, хто став мені другом та коханим, захисником та радником, опорою та підтримкою. Я ніжно поцілувала Яра.
- Люблю тебе, мій Яр.
І слова потонули в гуркоті річки під ногами, а ми все стояли, обнявшись на мосту, залиті золотим сонячним світлом, і підглядали за народженням нового дня. Що він нам подарує цей новий день? Нехай це буде приємним сюрпризом.