Глава 23

Як виявилося, під час моєї відсутності Лист із Улькою постійно ходили в гості до Р’яве. Уля від нудьги, Лист від цікавості. Ця сама цікавість і завела його в нетрі наукових пошуків, і мій невгамовний друг почав налагоджувати рецепт вибухівки, винайдений ще в академії. Р’яве ініціативу схвалив, потрібну літературу надав і навіть підвал відвідувати дозволив. Лист був щасливий. Як мені повідомили, у момент нашого з драконом приїзду Листик та Уля знову збиралися відвідати алхіміка. Отже, залишивши Каратая обсихати вдома в компанії Хмеля, ми вирушили в гості до майстра. Р’яве зустрів нас, сидячи на своїй улюбленій лавці під сливою.
Анісій, розчепіривши на всі боки своє величезне листя, грівся на сонечку, оточений хороводом з голубів. Майстер же блаженно пив чай ​​із величезної глиняної чашки та милувався хмарами в небі. Така собі картина всесвітньої безтурботності. Ніхто нікуди не біжить, ніхто ні на кого не кричить. І дворик цей зарослий, але такий затишний. А дивний похилий будиночок так і манить зайти. Тут усе ніби випромінювало тепло і радість, навколо шум і гамір, а тут спокій.
– О, дітки. Ось і ви! - Р’яве відсалютував нам чашкою. - Данно, і ти приїхала! Анісій теж почав розмахувати листям, бажаючи показати, як він радий нашому приходу. Ми підійшли ближче до майстра. Я з подивом спостерігала, як Уля цмокнула старого в щоку, Лист потис зморшкувату руку. А потім так само серйозно подав тиснути листок Асику. Он як вони всі здружилися.
- Ну, а ти що ж стоїш, як нерідна? - посміхнувся Р’яве. - Давай обійму.
І я з усмішкою нахилилася до старого, дозволяючи йому обійняти себе. Дивно, я знала Р’яве зовсім небагато, але поряд з ним виникало відчуття, що ми знайомі майже все життя. Старий напрочуд легко знаходив спільну мову з усіма, зі спокійною дружелюбністю вказував на помилки і хвалив за успіхи. Дивний він, на вигляд блаженний, але ця чіпкість погляду відразу відкидала підозри в нечіткості мислення.
- Ну, як твої пошуки, Листе? – поцікавився алхімік. - Як успіхи?
- Вибух слабенький ще, - відзвітував Сева, - але чадить шашка неабияк.
- Так, - кивнула Уля. - За хвилину задимляє вітальню та дві сусідні кімнати.
Сева побілів і перевів погляд на мене.
- Я не дам Яру відірвати тобі голову, - кивнула Севі. - Але більше так не роби.  Сева просіяв, як дитя, що отримало пряник, і помчав до хати, на ходу вигукнувши:
– Я формулу переробив. Нова порція ще й рвонути зможе неабияк! - пролунав його крик уже з дому.
Уля зітхнула і поплелася слідом за Севою, бурмочучи під ніс щось про безголовість алхіміків і прокляту клятву допомагати убогим. Загалом, ми з Р’яве залишилися в саду самі.
- Можна тебе привітати, Данно? - лукаво посміхнувся старий.
- Можна, - соромлячись, зізналася я.
Р’яве поплескав долонею по лавці, пропонуючи мені сісти поруч. Асік стрепенувся і почав обтрушувати посадкове місце від невидимого пилу. З усмішкою прийняла запрошення, сівши на витерті дошки. Відсунула вбік паперовий пакет з кондитерської.
– Тоді ми тебе вітаємо, – кивнув старий.
- Дякую.
Анісій дружелюбно поплескав мене листком по плечу, а потім, порившись у пакеті, що стояв на лавці, вивудив звідти пряник. Зважаючи на те, що випічку сунули мені під самий ніс, пряник призначався мені для прийняття всередину. Подякувала реп’яху, обережно відкусила шматочок від подарунка. Ого, та Анісій балує тутешніх пернатих. Пряник був медовий, ароматний, свіжий. Не помітила, як згризла весь подарунок. Реп’ях, що стежив за мною, трохи схилившись убік, підсунув пакет ближче, мабуть пропонуючи пригощатися.
- Ти нам дуже подобаєшся, Данно, - посміхнувся Р’яве. - Яр із тобою щасливий. Ви обидва заслужили на це. Як злітали?
Я подавилася частуванням і закашлялася. Анісій був напоготові, так що першим почав надавати мені посильну допомогу, дбайливо поплескавши листком по спині.
- Як я зрозумів, поїздка вдалася, - засміявся старий. – Що ж, сім’я це не завжди підтримка.
- У тому й річ, що там батько один такий, - відкашлявшись, пояснила я.
- Світ взагалі незбагненний, - знизав плечима Р’яве. - Деколи сторонні виявляють про нас турботи більше, ніж рідні.
– Це точно, – кивнула я.
Ми замовкли. Р’яве відновив розпиття чаю, Анісій прийняття сонячних ванн. А в мене зріли питання.
- А ви з Яром не обговорювали дива, що відбуваються навколо?
- Які саме, дитинко? - відставляючи чашку, уточнив Р’яве.
- Те, що відбувається з нав“ю.
- Вона йде за пітьмою, відгукується на її поклик, - як саме собою зрозуміле промовив алхімік.
- Добре, але чому тоді одна нав змінюється, а інша ні? Дракони, волоти, перевертні?
- Тому що всі ми різні, - розвів руками Р’яве. - Ми всі наполовину складаємося з темряви, наполовину зі світла. Незалежно, нав чи не нав. Не тому, що це дійсність. Не тому, що цей світ затиснутий між світлом і темрявою. У нас просто є крихта і того, і іншого світу. Тому ми чуємо як голос богів, так і мороку. А ось кого слухати, вирішуємо самі, за ким іти, кому підкорятися. Просто нижча нав слабша, інтелекту в ній менше, ось вона сліпо і йде за тим, хто обіцяє більше і за меншу ціну.
- Інстинкти.
- Так. Посуди сама, чим тупіший індивід, тим легше навіяти йому будь-яку, навіть саму дику брехню, пообіцявши бажане. Бо він запитувати не буде, аргументів вимагати не стане, докази шукати не захоче. Він просто прийме той факт, що ти розумніший. І навіщо самому думати? Головне – отримати бажане.
- Прямо як народ у селах, - зітхнула задумлива я.
- Ти неправа, - похитав головою алхімік. - Навіть у найдальших землях не всі вірять храму. Думаєш, даремно до цього дня багаття джгуть? Думаєш, всі спалені справді чаклуни? - Р’яве схрестив руки на грудях і глянув у далечінь. - Ніколи у таке не вірив. Навіть у найтемнішому і убогому натовпі знайдеться той, у кому теплиться вогник інтересу. І його допитливий розум шукатиме відповіді, пробираючись крізь морок невігластва. І він знайде їх, і навіть покаже іншим своїм побратимам, бажаючи поділитися з ними світлом. Але їм стане страшно від усвідомлення власної вузьколобості та обмеженості, і замість того, щоб прислухатися до чужої мудрості, вони поспішають заткнути рот зазнайці. Заборонять говорити, витратять усі сили, щоб переконати його в тому, що він неправий. Щосили спробують заштовхати в загальний ряд. «Не смій тикати нас носом у наші ж нечистоти» - ось що пронесеться в їхніх головах. І все. І голос істини зачахне. У цих селах згинув не один світлий розум. Не треба боятися, що народ почне обмірковувати закони та реформи. Або прочитає ще, не приведи боги, щось у книжках. І, жах, у них з’явиться своя думка.
- Так, - сумно підтвердила я. - Тому храм і доводить з піною біля рота необхідність закрити портали. Довести непотрібність сутінкових. Храму потрібно видавити магів із міст звичайних у міста вільні. Щоб ми сиділи і носа звідти боялися показати.
- А ти думаєш, маги краще? – посміхнувся Р’яве.
- І ви теж думаєте, що маги стали на бік храму в цьому божевіллі? - Обернулася я до старого.
- Я згоден із Яром, - кивнув алхімік. - Ніколи у спільній біді не буває винним хтось один. Особливо якщо це лихо веде до нового поділу влади та перестановки сил. Винні усі. А маги? Чим більше сили, тим більше пихи. Кожен переконаний, що правитиме краще. Що він, і тільки він, гідний цієї посади, ось і думати не хоче. А чи вистачить сил утримати владу?
- Отже, маги? - Незабаром усі відповіді нам відкриються, - Р’яве задумливо підняв очі до неба.
- Думаєте? Думаєте, це кінець світу?
- Данна-Данна, - похитав головою Р’яве. - Моя розумна дівчинко, ти ж світла голова. Кінець світу це лише слово. Світ не може зникнути. Він може змінитися, стати іншим, але зникнути – ні. Та й хіба світ не змінювався всі ці віки? Хіба не мінялися люди, маги, нав? Кінець одного це лише початок іншого. А темрява? Навіть найбільше зло можна зупинити.
- Ну так, бій добра і зла, - зітхнула я. – Я знаю цю легенду.
- Але це єдина противага злу, - розвів руками старий. - Темрява затуляє світло, але тільки світло здатне розігнати пітьму. Силу смерті замінює сила життя... Все взаємопов’язане і перетікає з одного до іншого.
- Поки що у наві більше шансів, - гірко посміхнулася я, задумливо приймаючи у Асіка новий пряник.
- Чому ж, - стрепенувся Р’яве. - І ЯВ впливає на дітей наві. Подивися на них. Ті, хто залишився у нашому світі, також змінилися. Це вже давно не ті чудовиська, що були раніше. Дракони не жеруть людей, перевертні спокійно заводять сім’ї та плодять собі подібних. Маги відкривають академії. Світло теж здатне змінювати і спрямовувати, просто його заклик тихіше. Темрява живиться темрявою, а світло світлом. Все просто.
- Як просто? - Усміхнулася я. - Світ у прірву котиться.
- Данно, Данно. Все завжди просто, - уперто заявив старий. - І відповідь завжди знаходиться поряд. Вирішення складних проблем буває до огиди елементарним.
– І ви впевнені, що вирішення цієї проблеми є? – з надією уточнила я.
- Воно точно є, - погодився зі мною старий. – Просто ми його ще не знайшли. Значить, потрібно просто піднапружитися. Знаходять ті, хто шукає.
- Знати б, що шукати, - так само задумливо промовила я. - Знати б, куди кидатися, хоч би натяк який був.
- А я впевнений, що він був, - так само мрійливо промовив Р’яв. – Доля завжди подає нам знаки. Дрібниці та випадковості, що відбуваються у житті. Цілком сторонні події, які ми забуваємо. Або події, які ми просто не пов’язуємо із існуючою проблемою.
- Мені б ваш оптимізм і віру у краще, - посміхнулася я.
- Це саме не приходить, - реготнув алхімік. – Це потрібно розвивати. А рішення? Рішення знайдеться, ось побачиш.
На жаль, подальша розмова не відбулася. Ну, складно розмовляти про велике, коли навколо вас гасає одурілий від щастя алхімік з шашкою, що димиться в руках. Слідом за неосудним Листом з дому вийшла Улька, покрутивши пальцем біля скроні, висловила всю свою думку про душевне здоров’я друга і вмостилася поруч зі мною на лавочку. Далі ми вже їли пряники всі разом, сидячи на тій самій лавці, до якої підтягли зроблений з пня стіл. Пили липовий чай і обговорювали розробку Листа навпіл з різною дрібницею на кшталт погоди, природи та смаку тих самих пряників.
Від Р’яве ми йшли щасливі й обласкані, наче покидали дім рідного дідуся. З наших обличч не сходили посмішки, а настрій перебував у тому піковому стані, коли ще трошки – і злетиш. І світ навколо здавався іншим, і галаслива площа з торговцями і жебраками не дратувала. І навіть шум від возів не злив. Ось нічого не заважало тому відчуттю щастя, що зараз жило в нас.
– А це що там? - уточнив Листик, тицьнувши пальцем у небо. - Чайки?
- Звідки тут чайкам взятися? – здивувалася Уля.
Я теж глянула угору, стежачи за величезними крилатими крапками на небі. Їх було три до того, як я моргнула. Але ще погляд на небо — і точок уже стало п’ять. По спині поповз мерзенний холодок передчуття. Поганого такого передчуття. Занадто ця картина нагадувала ту, що ми з Яром спостерігали у парку. Дуже це виглядало так як множилися вогники в нічному парку. І я з жахом чекала, що впаде на нас з неба. Люди теж зупинялися, розглядаючи дивних істот, що ширяли над містом. Їхнє число ще побільшало, але я вже не дивилася на це, я чітко бачила, хто мчав до нас у повітрі, випустивши пазурі для захоплення жертв.
- Грифони! - вражено вигукнула Улька, хапаючи мене за руку. - Це ж...
Так, це були грифони, але на жаль, вони навіть близько не були схожі на ласкавого Вереса або інших вихованців вартових. Коли перше чудовисько приземлилося на бруківку, каміння під його пазурами тріснуло і бризнуло дрібною крихтою в різні боки. Це не була перероджена нав з нашого світу. Це були чудовиська, вирощені у світі вічної темряви та смерті, у світі, де править зло. Чудовиська розміром з коня, з важкими м’язистими тілами хижаків, зубастими пащами та гострими жалами на хвостах. Поруч із ними наші грифони виглядали, як кошенята поруч із ведмедем.
Заревіли охоронні печатки на будинках, несамовитий дзвін рознісся вулицею, повідомляючи мешканців про небезпеку, а сторожів благаючи про допомогу. Люди ще не розуміли того, що відбувається, вони вражено дивилися на грифонів, що летіли в небі, чиї чорні крила застилали сонце і відкидали тінь на людський натовп. Чийсь вереск розігнав заціпеніння, народ кинувся хто куди, рятуючись від тих, для кого в цьому світі не було своїх і чужих, була тільки їжа. Тварини каменем падали в натовп, вихоплюючи з нього жертв, люди кричали і металися, збожеволівши від страху.
- Тікаємо! - відсмикуючи друзів убік, зойкнула я.
Люди репетували і штовхалися, захлинаючись криком і жахом, не залишилося ні розуміння, ні людяності, ні доброти. Тільки жах та тваринний інстинкт врятувати своє життя. А там, за нашими спинами, лунало вологе човгання і шарудіння величезних крил. Отже, нав уже почала  полювання в наших землях. Люди спотикалися і падали, створюючи перешкоди для втечі іншим, розштовхували оточуючих ліктями, проносилися повз тих, хто благав допомогти підвестися. Ми теж кинулися бігти до одного із закутків, що ведуть углиб міста.
Тільки от продиратися серед людей, що снували, було важко. А ще важче робити це, коли смерть у прямому розумінні дихає у спину. Часто вона щось у мене за спиною ошивається. І на жаль, враховуючи мою грацію і везучість, саме мені пощастило відлетіти в бік внаслідок роботи ліктів однієї дуже жвавої дівчини з кошиком. Отже, дівчина з кошиком благополучно зникла в провулку, махнувши косою на прощання, як хусткою, а я, послизнувшись на роздавленій сливі, відлетіла вбік, боляче припечатавшись філеєм об бруківку. І що ці сливи скрізь під ноги лізуть? Справ у них інших немає, чи що?
Але думати над життєвою несправедливістю загалом і над підступністю плоду із родини кісточкових, зокрема, не було часу. На жаль, але мене, судячи з хижого блиску в очах, збиралися скуштувати на вечерю. І, судячи з роззявленої пащі, скуштувати цілком і перетравлювати довго і зі смаком. Все відбувалося настільки швидко, що я навіть злякатися не встигла до ладу. Тільки очі заплющила і в долоні обличчя для вірності сховала. Виживу, то хоч заїкою не залишуся. А не виживу, ну, хоч у труні пристойно виглядатиму. Хоча, яка труна? Від мене хіба що пряжки від сандалей залишать. І це не факт.
Але вмерти знову не вийшло. Так-так, мені знову пощастило. Я здивовано підвела голову, намагаючись роз’яснити ситуацію, чому мене ще не рвуть на частини і побачила вогненну сферу. Таку рідну і знайому, яка з тріском і гулом огортала моє тлінне тільце і добряче підпалила пір’я нововій тварюці. Грифон сахнувся від мене, як некромант від храмовника, і з писком злетів у небо.
А потім ситуація почала різко змінюватись на користь мешканців яву. Чому? Тому що в повітрі, обертаючись, пролетів меч, подібно до дротика для метання запущений у грифон. Нав не мала шансу, тож незабаром їй залишалося тільки битися в конвульсіях, пришпиленій до стіни будинку. А потім у трійцю грифонів, що вже приземлилася, полетіло щось шипляче-димне і це все (я про грифонів і те саме димне) оглушливим вибухом рознеслося в сторони. Як і годиться, з димом та на шматки. Засмерділо паленим пір’ям і свіжою кров’ю, а чергова шашка вже мчала в наступне скупчення наві.
- Ага! Я ж казав, працює! - пролунав над площею голос Листика. - Дивись, як рвонуло!
У грифонів знову полетіла шашка, що ознаменувала гучним «бабах» кончину ще парочки індивідів. На допомогу людям мчали міські стражники на чолі з Фархашем. Це його меч так ефектно прикінчив грифона. А ось джерело вибухівки засіло за поваленим возом і вело прицільний вогонь по наві, витрачаючи запаси своєї бездонної сумки. І не один. Листок вивуджував черговий валик вибухівки, а Улька вправно висікала іскри кресалом. Потім йшов кидок у нав.
Працювали друзі злагоджено і хвацько, ніби весь час тільки тим і займалися, що підривали нав. Мене лякає їхня схильність до піроманії. Ех, недарма Фархаш скаржився на холодні мурашки. Дивлячись на азартне обличчя Листика, я сама відчула щось схоже на страх. Такий у Севи був шалений вигляд. Такий собі злий геній з жезлом всевладдя в руках. Моторошний, одержимий, некерований, а ще азартний, зацікавлений і позбавлений навіть крихти інстинкту самозбереження. Мій щит, виконавши свій обов’язок, благополучно щез, і я поспішила забратися ближче до озброєного Листика. А на площі вже шикувалися лучники, серед озброєних стражників миготіли кольорові мантії магів. На жаль, те, що я побачила, мене не здивувало.
Магічні сіті рвало на частини, сила танула, ще навіть не дійшовши до наві. А в моєму мозку металися думки в істеричному пошуку тієї самої, дуже важливої. Поки що потрібна думка десь ховалась від розшуку, але я вже взяла слід і відступати не збиралася. До друзів я діставалася майже поповзом.
- Жива? - Уточнила Уля.
- На мертвяка схожа? – вгадала я.
- Ми всі на них зараз схожі, - нервово хихикнув Листик і знову поліз у сумку.  Бабах! На бруківці дірища утворилася, а камені, що лежали на ній, фонтаном бризнули вгору і в сторони кам’яною крихтою. Грифонів розкидало убік, припечатавши об стіни будинків. Ось полетіла парочка фаєрів, а в натовпі магів я зуміла розглянути стихійників. Думка висунулась із засідки і несміливо помахала мені з укриття. Стихійники! Я судомно міркувала на цю тему, згадуючи всі розмови з Яром, майстром Р’яве, свої висновки про неподобство, що твориться. Близько дуже близько.
- Даня, - Улька схопила мене, коли я почала сідати на землю. - Даня, що з тобою?
- Осяло, - правильно зрозумів мій стан Листик. - Не чіпай її, думку злякаєш. Краще підпалюй.
І знову вибух, вереск наві, голос Фархаша, що віддає накази. А я продовжувала розкопки у своєму захаращеному мозку, відкидаючи одну ідею за іншою. Отже, маги б’ють по наві бойовими заклинаннями, закликаючи магію смерті. По суті, темний бік свого чарівного дару, спрямованого на руйнування. «Темрява живиться темрявою», - спливли в пам’яті слова Р’яве. Ось воно, навіть не відбиває силу магів, вона її поглинає.
– Їх не візьме бойова магія! - пролунав мій вереск, що перекрив шум бою. - Не використовуйте магію смерті, вона їх тільки підживлює!
Ніколи не знала, що можна так кричати. Навіть горло боліти початок. Уля перелякано сахнулася від мене, Листик промазав з кидком, так що рознесло віз з овочами, знявши в повітря борщовий набір порцій на двісті. Стражники не обернулися до мене, на обличчях магів я помітила глузування, варто було їм побачити яскраво-червону мантію Листика і наше з Улькою просте вбрання. Але магією шарахати по грифонам раптом перестали, в хід пішли мечі і списи. Так само був застосований вітер і вогонь, що дуже зміцнило позиції яві у цій битві.
- Даня, ти впевнена, що це їх живить? - Пошепки уточнила Уля.
- Угу, - долинуло від мене задумливе.
Тепер ясно, чому вони так нахабно лізли до магів. Це голод, спосіб підживлення. Я згадала розповідь Яра, як він відбився від василіска, також згадала спалених умертвів у Нижній Балці, спалених шишів. Тварюки вразливі до сили цього світу, а ось сила магів, що закликає магію смерті, не тільки їм не шкодить, а й, можливо, посилює. От і перероджена нав так зло кидалася на Яра в парку, отримавши від дракона крихту темної магії.
Тепер би ще зрозуміти, що це нам дає у масштабах основної проблеми? Але на жаль, чергова думка малодушно зникла з поля зору. Ех, відновлю розшук у більш спокійній обстановці. А тим часом маги на пару зі стражниками вміло тіснили нав. Незабаром тваринки, що залишилися в меншості, вирішили, що голод це ніщо в порівнянні зі злими людьми і одним вибухонебезпечним алхіміком. Хлопання крил повторилося, тварюки з ганьбою бігли, підібгавши хвости. На майдані стало дуже тихо. Маги і стражники допомагали піднятися пораненим, судячи з лежавших тіл, вбитих було більше. Люди стали боязко вилазити зі своїх укриттів. Ми з друзями теж вилізли з-за воза, обтрушуючись від бруду і кіптяви.
Мені дуже не сподобалися погляди людей, що оточували нас, злі такі, ненавистні, варто було їм розглянути мантію Листика. І ми поквапилися ближче до своїх, тобто до магів, що стояли у центрі площі. Проходячи площею, я кинула побіжний погляд на одне з підворітть. Преподобний Лукій стояв у темній арці, з інтересом спостерігаючи за тим, що відбувається. Такий же скрючений, згорблений, зі своєю незмінною сучкуватою клюкою. І мені здалося, що я відчуваю шкірою ненависть цього старого, спрямовану на магів. Його колючі чорні очі дивилися холодно і зло, а довкола старого немов утворювалася воронка, що всмоктувала світло та радість. Лишалися тільки злість і страх. Ось як з Р’яве, тільки навпаки, з алхіміком було незрозуміло чому світло, а поряд з Лукієм не зрозумій чому страшно. Хоча страшно мені незабаром стало цілком із зрозумілої причини.
- Навові виродки! - пролунав за спиною істеричний жіночий вереск. - Це ви винні!  Вереск був підкріплений запущеною у повітря бруківкою, камінь зі свистом впечатався Севкові в плече, поваливши алхіміка на землю. А довкола вже лунали нові вигуки, летіло ще каміння. Від розгубленості ми втрьох завмерли посеред площі, не розуміючи, як поводитися і що робити. Від героїчної загибелі під градом каміння нас врятував силовий щит, виставлений одним із магів. Він же й гаркнув у озвірілий натовп:
- Ідіть. Або нам доведеться застосувати силу.
- Застосуйте, застосуйте, - проскрипів з боку старечий голос. - Що ще залишається наві!
Ми з Улькою допомогли Севі піднятися і рвонули ближче до магів, які вже плели захист навколо своєї строкатої компанії. А натовп підбирався ближче, стискаючи кільце навколо розгублених обдарованих. У нас летіли прокляття та погрози впереміш з очистками та камінням, але ті лише сумно скочувалися по встановленому магами пологу. Я знову глянула туди, де все ще стояв Лукій. Він продовжував стежити за свавіллям, що твориться, не приховуючи зловтішної усмішки на своєму зморщеному обличчі. Хто підначив натовп на істерію, у мене сумнівів не лишилося.
І тут трапилося те, що здивувало і Лукія, і людей, і особливо нас з магами. Яблуко, що летіло в захисний полог, прошило пущеною з-за наших спин стрілою. Плід чавкнув і полетів у протилежний бік, доки не впав людям під ноги. А потім гучний тупіт, і магів прикрили люди у строкатих мундирах міської варти. Щільне кільце захисників міста наїжачилося луками і мечами, даючи чітко зрозуміти, що магів образити не дадуть. Несподівано. А потім ще несподіваніше пролунав вигук Фархаша, що вийшов уперед:
- Назад! - ревіння офіцера вмить перекрило ревіння натовпу. - У разі нападу варта стрілятиме!
- Стріляти? - жіночий вереск із натовпу. - У свій народ через нав?
- Варта має захищати довірених їй громадян! - вигукнув ще хтось.
- Ці люди теж піддані князя, - тихо промовив Фархаш. - І не заслужили такого до себе поводження. Тим більше звинувачень без доказів.
- Вони нав! - Знову істеричний вигук.
- Вони живуть на землях нашого князівства, сплачують податки в його скарбницю та підкоряються нашим законам, – холодно й чітко обізвався офіцер. - Перед законом усі рівні. А я представляю владу князя у столиці.
- І ви піднімете зброю проти свого народу? - скрипуче уточнив Лукій зі свого закутка.
- Я підніму зброю, захищаючи свій народ від свавілля, - так само стримано відгукнувся стражник.
- Не на тих поставили, мій любий друже, - посміхнувся старий.
- Я владу на совість не міняю, - холодно промовив Фархаш. - Я присягав на вірність народу цих земель, а не храму.
І далі, абсолютно ігноруючи і розлютованих людей, і враженого храмовника, стражники рушили геть із площі, так само прикриваючи нас від нападу. Якщо чесно, то я була в шоці. По суті, Фархаш зараз пішов на відкриту конфронтацію з храмом заради купки обдарованих. Це не просто хрест на кар’єрі.
- Вас змусять відповісти за все сказане, - сумно промовив один із магів, підійшовши до начальника варти.
- Я відповідаю тільки перед своєю совістю, - відсторонено промовив стражник.  Далі нам із Листом та Улькою виділили двох провожатих, котрі й супроводили нас до будинка Яра.