Глава 20

У спальні на мене чекала сукня із запискою. Записка свідчила, що це подарунок Ріалі до майбутнього прийому. Отже, надміру активна дракониця пішла в наступ. Що ж, це навіть непогано, мій гардероб таких багатств не мав. Я задумливо вивчала запропоноване вбрання. Просте, скромне, але до безумства гарне. Воно було саме таким, як я полюбляла. На думку Улі, мені були далекі поняття моди, бажання вбиратися, прикрашати себе, кокетувати і мотатися магазинами. Я старанно уникала всього цього, прагнучи простоти і скромності в одязі та зачісці. Але так було не завжди: ошатні сукні, вигадливі зачіски, прикраси, стрічки, мережива, танці та веселощі, все це було в моєму житті. Але це було в тому житті, де я втратила найдорожче та найближче – батька.
У тому житті, що принесло мені біль, приниження та скорботу, і щоразу при погляді на парчу і оксамит у моїй пам’яті воскресав той день, коли я на колінах молила князя не вбивати батька, хапаючи за розшитий поділ кафтану. Як я йшла мармуровими сходами на останній у житті батька суд. Як я прощалася з рідною людиною, як конвоїри силоміць відірвали мене від батька і вивели геть із в’язниці. Я викинула розкіш зі свого життя, як і вміння довіряти. Я забула те життя і почала нове, де не було навченої манерам Дани Жваго, яка росла в достатку та любові.
Я стала іншою, зухвалою і рішучою, трохи грубуватою і недовірливою, відмівши весь той блиск, що був колись. Моїми супутниками стали книги, розвагою – складання рецептів, бальним залом – сира лабораторія у підвалі лавки. Від батька мені залишилися тільки знання - і я не могла просто взяти і забути, чия я дочка. А ще в мене вірив майстер Болот, а тепер від мене залежала доля лавки та життя моїх друзів. У мене були значно важливіші справи, ніж вбрання та зачіски.
А ось із Яром я змінилася. Зникли страхи та муки, новий день уже не лякав невідомістю. Зникла та дзвінка, як струна, напруга в усьому тілі. Я завжди була винна. Мала бути сильною заради батька, повинна була бути покірною, щоб уникнути побоїв, повинна була бути незламною, заради того, щоб себе не втратити, повинна була бути кращою, заради пам’яті батька і заради радості майстра. Я зі шкіри геть лізла, щось комусь доводячи. Насамперед собі. Вантаж зобов’язань, рамок та заборон тиснув, позбавляв спокою. Я ховала біль і сльози, намагаючись, щоб майстер не переживав даремно, а мої кривдники не раділи б перемозі. Але лінива байдужість Яра, його глузлива прямота виявилися заразними. Поруч із ним я почувала себе маленькою та беззахисною, але від цього не було страшно, як колись.
Мені було легко від усвідомлення своєї слабкості без страху щось зробити не так, помилитись, підвести, розчарувати. Я стала м’якшою, спокійнішою, кошмари відступили. Яр будив у мені сміливість. Не ту відчайдушну мою йоржистість і веселість на межі істерики, не моє кусаче красномовство. Все це було покликане відлякати ворогів і не показати страху та болю друзям. Ні, він розбуркав у мені відвагу і впевненість у своїх силах. З Яром я ожила. З батьком я була маленькою дівчинкою, з майстром – нянькою. А ось Яр... він просто прийшов і взяв усі мої проблеми на себе. І я щосили намагалася дати йому таку ж підтримку, взяти хоч крихту його турбот на себе. Хто, як не жінка, є опорою чоловікові?
І я буду йому опорою, тихою гаванню, де немає бруду та болю зовнішнього світу. Він зцілив мене, тепер настала моя черга. І сьогодні вирішальний вечір. На нас дивитимуться тисячі підданих правителя. Я згадаю все, чого навчилася при дворі, і нехай усі ці вогнедишні панове хвости собі від заздрощів повідкусують. Я зі шкіри вилізу, але поруч з Яром йтиме не сіра миша з Нуїра, а знатна дівчина. Від думок про бал погано стало, виходити було страшно. І ще обряд цей майбутній. Адже ясно, що знову полум’я буде. А ще Яр десь зник.
І ось варто було подумати про дракона, як він увійшов до кімнати, задоволений і веселий. Дивний якийсь. Аж надто веселий і радісний, як напоказ. Але в мене від страху підозра трохи ослабла.
- Вогнику! Я прийшов тебе вбирати. Роздягайся, - видав мій змій.
Дивна постановка завдання. Я була переконана, що логіка відсутня лише у моєму світосприйнятті. Ну, ми тепер одружені, тож, мабуть, моя особлива логіка передалася Яру. Як? Страшно уявити, як.
- А може, я краще тут відсиджуся? - малодушно заявила я, затягуючи на грудях халат.
- Боїшшшсссся? - прошипів жартома Яр.
Судомно та чесно зізналася:
- Боюся.
Яр підняв брови, спершись об стіну рукою, і здивовано промовив:
- Іскорка моя вогняна, ти ж росла при дворі, звідки така боязкість?
- Це було давно, і я не була дружиною принца, - нагадала я про своє незавидне становище. - Ще й небажаною.
– Ну? – з усмішкою простяг дракон, блиснувши іклами. - Тепер ти у вигіднішому становищі.
- Так?
- Так. А двір той самий. Той же тераріум, тільки отруйні змії більші.
- Ага. Значно більше. І я їм не до вподоби.
- Угу, але в тебе є свій ручний дракон, - Яр подався до мене, повідомляючи цю новину. - А я, між іншим, досить велика особина.
Вміє він веселити. І відволікати.
- Одягнутися допомогти? - муркнув змій.
І погляд такий, з натяком спрямований у моє декольте. Я щільніше запахнула халат і заперечливо хитнула головою.
- І ще запізнитись на бал?
- Та дідько з ним, з балом, - відмахнувся Яр. – У нас тут своє свято. У нас медовий місяць, чи ти забула?
- З тобою забудеш. Змій-спокусник, - пирхнула я.
- Так-так, я такий і навіть краще, - підступно скорочуючи між нами відстань, буркнув змій.
- Згинь, нав, - розреготалася я - і пішла одягатися.
Все ж таки варто одягнути білизну, скоро покоївка заявиться допомогти одягнутися далі. Тож справді варто збиратися. Яр же, відсунувши моє вбрання, розтягнувся на ліжку. Улігся, значить, на живіт, рученятами голову підпер і приготувався до вистави.
- Яр, відвернись, - розгубилася я, не знаючи, куди подітися від сорому під його нахабним поглядом. - А то в вбиральню змиюся.
- Данні, ну навіщо це? - Простогнав дракон.
- Що, вбиральня? - З усмішкою уточнила я.
- Непотрібна скромність... мені приємніше, коли ти без.
- Без чого?
- Без цієї мерзенної ганчірки, - дракон з огидою тицьнув пальцем у мій халат. – І без скромності.
- Врахуй, якщо я заявлюсь голяка на бал, це буде скандал, - попередила я.
- Гей! - підводячись на руках, вигукнув змій. - Це все моє. Тож дивитися можна тільки мені.
- А мені? Чи я повинна навпомацки одягатися?
- Тобі можна, я тобі довіряю, - великодушно кивнула чудовисько.
- О, дякую, - я відважила дракону земний уклін.
- Ось, пам’ятай мою доброту.
Я хмикнула, задумалася, і на очах у здивованої публіки скинула халат, залишившись у своєму натуральному вигляді. Благо поряд і столик, і пара крісел були, тож було куди скласти білизну та панчохи.
- Отак куди краще, - простогнав Яр, - у русі це взагалі зброя миттєвого ураження. - Яр! - зло рикнула я.
– Що? Мені ці вигини спати не давали всю весну та частину літа. Дай хоч намилуюся.
І це нахабне лускате чудовисько мрійливо спостерігало за моїм одяганням. І як спостерігало! З зітханнями, то в один бік голову нахилить, то в інший. Жодних сил на нього немає. Стурбована нав.
- Ще не намилувався?
- Неа, - розпливлася в посмішці моя персональна зміюка.
- Закінчуй, немає нічого особливого, - відмахнулася я.
- Не згоден. Такі вигини... А опуклості... — так само нахабно витріщаючись на мене, простяг дракон. - Є де оку відпочити та фантазії розгулятися.
Я зі злістю запустила в нахабник ненадітою панчохою. Безсоромна рептилія продовжувала сяяти і шкіритися.
- Оу!! - прикидаючись, що гине від удару, заволав дракон. - Жорстока.
- Високоморальна!
– Я чоловік! Мені законом дозволено.
- От і захоплюйся мовчки.
- Мовчки нудно, - зіскочивши з ліжка і рушивши до мене, повідомив Яр. - Красу треба оспівувати.
- Так оспівувати, а від твоїх вихвалянь тільки сором один, - буркнула я.
- Зате це все я говорю від щирого серця, - стоячи поруч, повідомив Яр, передавши мені панчоху.
- Чудовисько хтиве, - реготнула я, беручи панчоху і відкладаючи її вбік.
– Зате щире.
- Стурбований ящір.
- Важко з цим сперечатися. І, до речі, готовий це обговорити, - провівши пальцем вздовж мого хребта, муркнув Яр. - Час ще є.
– Що? - Обернулася я.
Я вже тримала в руках сорочку, і навіть натягла її на руки, маючи намір надіти через голову. Яр ступив ще ближче, притискаючись до мене всім тілом, однією рукою обійняв, не давши впасти, другою відібрав мій одяг і відкинув убік.
- Нас чекають, - нагадала я.
- Зачекають, - прошепотів змій.
Ривок, і мене дбайливо посадили на столик, що стояв біля вікна, тепер моє обличчя було навпроти обличчя Яра. Непристойно та хвилююче. Він, повністю одягнений, схилений наді мною, на мені з одягу тільки сором і відблиски від свічок. Його пальці ковзають по моїй шиї, плечах, грудях, обережно спускаючись нижче, змушуючи задихатися від передчуття. Яр не поспішав, з усмішкою спостерігаючи за мною трохи примруженими очима. І я читаю у цьому погляді любов, ніжність, пристрасть та захоплення. Так багато в одному тільки погляді. І це п’янить не менше, ніж його сміливі ласки.
- Моя безсоромна Данно, - з посмішкою прошепотів Яр.
Я посміхнулася і обережно потягла шнурівку на його сорочці, запускаючи долоні під тканину. Стягнула одяг із широких плечей, роздягаючи свого улюбленого дракона. Такого безсоромного, такого ніжного, такого коханого. Милувалася, як грають м’язи під засмаглою шкірою, як сяють фіолетові очі з-під чубчика, що впав на них.
- Мммм, - мружачись від задоволення, прошепотів дракон. - Пані, де ви набралися цієї вульгарності?
М’який, ледь відчутний дотик губ до мого плеча, тепло рук, що ковзають по тілу.  - А в мене наставник рідкісний безсоромник, - обіймаючи дракона за шию, прошепотіла я.
- Хто такий? - обурилося змієподібне.
- А це таємниця, - мружачись від задоволення, відповіла я.
- У тебе є таємниці, Данні? - Яр повільно прикусив мочку мого вуха.
- І це теж таємниця, - видихнула я.
- Моя таємнича Данно, - тихо засміявся дракон.
Я розплющила очі, дивлячись на чоловіка: зіниці розширилися, очі гарячково блищать. Підозрюю, що і я виглядаю так само. Мій змій, мій чоловік, мій найулюбленіший у світі дракон. Яр потягнувся до мене за поцілунком, не припиняючи підступних погладжувань моєї особи. Я потяглася до нього, готова відповісти на його ласку та подарувати ласку у відповідь. Але:
- Мій пане! - почувся з-за дверей голос Лераша. - Ваш батько просив нагадати... - Лераш, згинь! - випрямляючись, заревів Яр.
Від цього повного гніву і муки крику задзвеніла люстра під стелею, а в темряві почувся шелест птахів, що тікають з підвіконня. Так, у гніві Яр страшний.
- Ой! - запідозрив щось Лераш. - А Я! Ви... Загалом, не спізнюйтесь, - пискнули за дверима і з тупотом відійшли.
Обережно погладила дракона по плечу, підбадьорливо цмокнула в щоку.
- Як же я радий повернутись додому, - прошипів змій, задумливо дивлячись у вікно. - Гей, куди?
Питання було задано мені, що зістрибнула зі столу.
- Одягатися, - безтурботно озвалася я.
- Ось за що це мені, га? - простогнав Яр, кидаючи голову на складені на столі руки.
Я розреготалася і натягла на себе сорочку. Бідолашний, бідненький дракончик.
- Цікаво, чи в Нуїрі будинки продаються? - звертаючись до себе, промовив Яр.
- Але у нас є будинок, - вирішила я нагадати про свою спадщину.
Ефект від моїх слів був таким. Яр різко випростався і повернувся до мене.
- Данні, ти любиш рідних? – зло процідив дракон.
- Так, - заспівала я, натягуючи першу панчоху.
- А мене? - Склавши руки на грудях, спокійніше уточнив Яр.
- Так, - з усмішкою підтвердила я, переходячи до одягання другої кінцівки.
- Так от, у разі спільного життя або я загнуся від невитраченого темпераменту, або придушу когось із твоїх домочадців, - зло примружившись, прошипів Яр. - Підозрюю, що того, що у пір’ї.
Я зітхнувши випросталась і глянула на дракона. Теж руки на грудях склала. Яр уже впорядкував одяг і вирішив теж на мене подивитися, скопіювавши мою позу. Стоїмо, дивимося один на одного, загалом скандал назріває. Він мені, може, й чоловік, але Каратая я знаю довше. Так що:
- Яр, ти знову починаєш? - вирішила я заступитися за ворона.
- Ну, якщо ти бажаєш чути стогнання Каратая про те, що ми йому всю ніч спати не давали... - задумливо простягнув дракон.
Я згадала сварливий характер майстра, потім згадала темпераментність свого чоловіка і, на жаль, довелося зі згодою кивнути:
- Так, - погодилася я. - Він може.
Яр пирхнув і, зобразивши свою звичну усмішку, видав:
- Може. Він же не полінується, порахує, скільки разів за ніч йому не давали спати, і з якою частотою і які саме звуки видавали!
– Але роботу я не залишу, – безапеляційно заявила я. - І не чекай.
- Потім обговоримо, - ухильно промовив дракон.
Я недовірливо дивилася на чоловіка. Не зрозуміла? Це зараз що? Мене вдома запруть і вишивати гладдю змусять? То я заради ось такого життя у вогонь лізла? Не піде, я хоч і з дурісттю, і Яра до втрати пульсу люблю, але зневажати собою теж не дозволю.
- Чи я працюю в лавці, чи ми там живемо, - спокійно дивлячись у змієві очі, припечатала я. - Без варіантів.
- Данні, та той підвал гірший від порохової бочки! - Закипав мій чоловік.
- Я в тому підвалі ще до зустрічі з тобою день у день цілодобово просиджувала! - я, може, й не дракон, але теж дівчина вибухова.
Яр відкрив було рота. Закрив, помовчав, а потім буркливо промовив:
- Спілкування з переродками на тобі погано позначається.
Ну, я ж не боязкого десятка. І характер у мене не мед, тож:
- А сам? У тебе взагалі друг кущ! – зло пирхнула я.
У відповідь дракон беззлобно засміявся і, з реготом поаплодувавши мені, підсумував:
- Та вже, на язик тобі краще не потрапляй, - похитав головою змій.
- От і не потрапляй, - знизала я плечима.
- Хоча за це я тебе й полюбив, - наблизившись, прошепотів Яр. - Збирайся, колючка, я тебе внизу чекатиму.
І пішов, на прощання махнувши мені рукою. От і славно, бо я боялася, що справжній скандал утвориться. Майже одразу двері в кімнату відчинилися.
- Пані? - у двері зазирнула служниця. - Я можу увійти?
- Так, - посміхнулася я. - Ви допоможете мені одягнутися?
Дівчина закивала і, обережно підхопивши вбрання, пішла слідом за мною до дзеркала. Крій сукні був дивний. І він дуже відрізнявся навіть від того, що я звикла носити при дворі. Попереду сукня виглядала скромно і стримано, круглий виріз відкривав плечі та груди, але настільки ненав’язливо, що подібне й декольте назвати не можна було. Тканина щільно обтягувала тіло до талії, розходячись вниз пишною спідницею з м’якими складками. Майже повна відсутність рукавів. Сукня була б скромною, якби не тканина, з якої було пошите вбрання. Найтонше мереживо насиченого синього кольору з блиском вплетеної срібної нитки нагадувало про морозні малюнки, чисте осіннє небо, безмежну морську гладь. Крізь щільний ажурний візерунок ледве просвічував атлас підкладки в тон.
За спиною захоплено охнула покоївка, переставши поратися з застібками, і я вирішила розвернутися до дзеркала спиною, щоб теж розглянути причини цього «Ох!». Ось уже „Ох!!“ так це точно. Мабуть, дракони були не привчені до носіння білизни під одягом, тому що під це вбрання одягнути сорочку не вийшло б навіть за великого бажання. Перше, що я побачила, коли розгорнулася - це свою голу до середини спину, тому що трикутний виріз закінчувався трохи вище за поперек. При такому крої сукня трималася зверху лише за рахунок рукавів і менш глибокого вирізу спереду. Талію стягував пояс з пишним бантом, далі йшла все та ж пишна спідниця з красиво покладеною складкою по центру і ще двома під нею, через що сзаду сукня здавалася пишніше і спідниця утворювала подобу шлейфу.
- Синій вам дуже личить. Очі стали сині-сині. А волосся ми піднімемо нагору, - щебетала дракониця, що вже згорнула мою косу у вузол на потилиці. - Щоб усі бачили, яка у вас довга шия, та й загалом фігура так виглядає ефектніше.
Я скоса глянула у дзеркало на свою фігуру у профіль. Стало моторошно ніяково за те, як щільно облягає її тканина, а ще соромно, що під сукнею до пояса немає білизни. Як же я звикла ховатися за вільною мантією та простенькою зачіскою, геть-чисто придушивши в собі прояви жіночності! Глибоко зітхнула і, струснувши головою, звернулася до дівчини:
- Я згодна.
Далі почалося формене пекло, в якому мене смикали за волосся, кололи шпильками, нахиляли голову на всі боки - і все це не замовкаючи ні на секунду.
- Ух яке у вас волосся! - торохтіла дівчина. — Мов лава крізь пальці біжить. А густе таке та довге! Я вам зараз такого наплету!
– Тільки без фанатизму, – злякано попросила я.
- Ага! - якось відсторонено озвалася дракониця.
Я покірно продовжувала терпіти копошення на своїй голові, що супроводжувалося захопленою тріскотнею. Нарешті мене відпустили, покоївка помчала за коробкою із взуттям. Маю визнати, зі своїм завданням дівчина впоралася, прикрасивши мою голову химерною зачіскою з плоских кіс, квіткою зібраних на маківці. Скромно і водночас дуже елегантно.
Взута в туфлі в тон сукні, я, намагаючись не тремтіти, вийшла в хол. Підбори голосно постукували по мармуровій підлозі, створюючи відчуття, що я йду величезною гірською печерою. Яра я помітила, вже спускаючись сходами, природно, він чув мої кроки і підняв голову для привітання. Підняв на мене очі, відкрив рота і завмер. Колір очей у дракона став яскравішим, наче вони засвітилися зсередини. Дивний погляд. Я теж про всяк випадок завмерла, нервово поправила зачіску, потерла спідницю. Ну навіщо він так дивиться?
– Що? - Не витримала я.
- Нічого, - сиплим голосом видавив Яр. - Тобі дуже личить.
Я продовжила свій спуск під тим самим драконячим поглядом, мріючи про одне - не спіткнутися і не закінчити свій спуск, перерахувавши ребрами щаблі, що залишилися. Яр мовчки подав мені руку, допомагаючи зійти на килим, я вдячно прийняла допомогу дракона, відчуваючи, що з незвички важко стою на ногах.
- Я, здається, знову закохався, - шепнув мені на вухо Яр.
Я знітилася. Ось уже звикла, що він мене хвалить, а щоразу соромлюся так, ніби вперше комплімент від чоловіка чую. Яр підніс мою руку до губ, обережно поцілувавши в долоню:
– Наш вихід.
МАТІНКО!! Пройшовши коридором, ми зробили кроки у відчинені лакеями двері тронного залу. Я глибоко зітхнула, намагаючись пристосуватися до кроків Яра, а дракон велично йшов до трону, на якому вже угнездився правитель. Я, як і належить, крокувала, гордо піднявши підборіддя і опустивши погляд. Все ж таки мене готували до таких виходів не один рік. Етикет, певне, і справді придумали для того , щоб, зосередившись у виконанні правил, можна було відволіктися від хвилювання. Ми йшли пліч-о-пліч по вузькому проходу в натовпі придворних. Дракони та дракониці в парчі та шовках дивилися на мене, як на заморську дивину. Мабуть, очікували побачити поряд з Яром когось яскравішого. Але мені було начхати на ці погляди, я тепер дружина принца, отже, вся ця сіра маса навколо це лише натовп, нехай і дракони.
- Ти прекрасна, життя моє, - дивлячись перед собою, шепнув Яр.
І все. І мені вже начхати на шепітки за спиною, на глузливі погляди челяді, на придворних і всіх навкруги. Дійшовши до трону, Яр з повагою вклонився батькові та мачусі. Я теж, наскільки вміла, граціозно схилилася перед новонабутою ріднею. Потім ми все в тій же дзвінкій тиші, обернулися до присутніх у залі. Ой, матусю моя рідна! Страшно ж як. Немов на іспиті стою, а що відповідати, не знаю, і в голові брязкітна порожнеча, ноги ватяні, руки спітнілі, в очах темно. Вдих-видих, мої холодні пальці накрила тепла долоня Яра, вже звично відігнавши страх і хвилювання.
- Народ мій! - гримнув за спиною голос повелителя. – Мій середній син обрав собі супутницю. Дівчина з людського роду пройшла крізь полум’я, ставши частиною роду Дархеар. Хай це буде відомо всім!
Обличчя у драконів стали ще здивованішими. А очі-то! Як миски у кожного. Така я дивовижна. А тим часом князь драконів уже і з трону піднявся, і до нас підійшов, і став поряд зі мною ліворуч. Праворуч стояв Яр, що підозріло дивився на батька. Мене правитель взяв за руку і обережно повів у центр зали, на жаль, Яра я бачити не могла, але зрозуміла, що той залишився на тому ж місці. Отже, зважаючи на все, обряд зараз завершуватимуть.
За моєю спиною заворушився натовп, розступаючись і відходячи вглиб зали. І ось, поки я відволіклася на свої переживання, сталося щось. А якщо точніше, у мене помчав сноп пухкого полум’я. Просто так, без попередження, правитель Південної Гряди випустив на беззахисну дівчину хвилю вогню, і все це на очах у здивованої публіки. Завісу!
Дійшовши до мене, яскраво-червоні язики завмерли і, потягнувшись, мов змії, почали повільно підбиратися по подолу сукні. Жах. Я заплющила очі і представила ту ніч, коли полум’я так само ревло навколо нас з Яром, стелилося по шкірі, огортало теплом. Страх відступив. Полум’я навколо мене теж поводилося вкрай аномально, уклавшись в палаючу сферу, а потім з шипінням розлетілося тисячами палаючих пластівців, обсипавшись до моїх ніг вже попелом.
ОГО! А потім тільки дивне поколювання по всьому тілу, я обережно глянула на свої руки, з відстороненою цікавістю спостерігаючи, як по них зміїться дивний візерунок з вогненних рун та знаків. Спалахнувши, руни повільно танули, наче вбираючись у шкіру, і тільки на долонях залишився ледь помітний малюнок із квітів із вплетеними в них знаками-оберегами, немов давній зажилий і світлий опік. Навіть гарно.
- Обряд визнаний завершенним, - сказав імператор. - Полум’я роду прийняло нову кров!
У залі почулися несміливі оплески, які з кожною секундою посилюються. Дракон мені посміхнувся, я теж усміхнулася у відповідь і вклала пальці у простягнуту руку. Ми синхронно розвернулися до трону і Яра, що стояв на місці. Посміхатися ми припинили також синхронно. Через те, що Яр люто дивився на батька. Очі палахкотіли ліловим світлом, обличчя спотворилося настільки, що знову луска на вилицях проступила. Зважаючи на все, затіяний сюрприз не вдався. І навіщо я у це все полізла?
- Навіть так? - почувся глузливий голос мого чоловіка. - Який жест! Мені приємно!
І такий повний знущання уклін. Драконячий натовп якось нервово заворушився і, ніби по команді, відступив ще на пару кроків. Та чого вони від мого чоловіка всі так сахаються? З якого переляку? Подивилася на Яра, на те, який він блідий, розлючений, готовий до нападу. Подивилася на імператора. Той був не кращий, такий же злий і готовий перекинутися будь-якої хвилини. А я поряд знову стою, в епіцентрі, так би мовити. Скосила погляд на Ріалі. Жінка непомітно для інших підморгнула мені і обережно поманила пальцем. Я натяк зрозуміла і почала непомітно відступати в її бік. Полум’я, може, мене й не чіпатиме, але ось коли два ящіри набудуть свого споконвічного вигляду, мене просто хвостом об мармур розмажуть і навіть не помітять. Тому продовжую тактичний відступ зі швидкістю равлика. Повільно, але непохитно.
- Чим ти невдоволений? - прогарчав правитель Гряди.
Я почала відступати активніше. А навколо дракони стоять, в усі очі на цих двох дивляться. Застигли, як соляні стовпи, але я помічала дрібні кроки до дверей. Ось як я до Ріалі дезертувала, то гості до дверей прагнули. З тією ж швидкістю та завзятістю. Яр нарешті перестав просто так люто стояти і заходився йти в мій бік. І ось тут дилема.
Бо етикет мені радить зупинитися і дочекатися чоловіка, а раптом здобутий інстинкт самозбереження твердить підібрати спідниці і з вереском йти геть. І ось поки я металася в нерішучості, Яр, примружившись, зміряв мене злим поглядом, ривком притяг до себе і поволік геть із зали. Мовчки. Я спробувала чинити опір, але на жаль, сили нерівні, так що мене протягли на буксирі до самих дверей, а там і зовсім підхопили на руки і винесли геть.
- Радість моя, що це було? - притиснувши перелякану мене до дверей, гаркнув Яр.
– Де? - Сподіваюся, божевільних не б’ють.
Мій жалібний писк рознісся під мармуровими склепіннями палацу. Яр перестав зло сопіти і почав глибоко дихати. Отже, зараз кричати на мене перестануть. Стою, мовчу, чекаю, коли Яр прийде до тями і стане не таким небезпечним.
- Данно! - тихіше, але не менш зло рикнув мій дракон. - Що за цирк ти влаштувала з татом?
- А що? Вам можна, а мені не можна? - скинулась я. - Ви дурієте, ось і я вирішила не відставати. У мене може психологічна травма!
- Данно, - стомлено прикривши очі, видихнув Яр, - навіщо тобі це треба було? Сусідня стулка дверей відчинилася і в коридор вилетіли по черзі правитель і обидва княжичі. На нас з Яром дивилися з різним ступенем подиву.
- Яр, у чому річ? - хрипко уточнив князь. - Чим ти невдоволений?
– Я? - Яр нарешті відліпився від мене і тепер зло пихкав, дивлячись на батька.
- А як я маю реагувати? А? Колесо від щастя зробити чи в сльозах на груди тобі кинутися?
Яра помітно трясло. Не знаю, чим був викликаний цей сплеск гніву, але я зрозуміла одне, що налагодити ці стосунки не вийде навіть у богів. Пізно, надто пізно. Немає такого способу, щоб залікувати усі нанесені рани.
- Мені незрозуміла твоя реакція! - заревів правитель. - Я хотів показати своє ставлення до тебе!
Лер і Жив стояли біля стіни в бойовій готовності, мабуть, у разі чого розніматимуть можливу бійку. Мені тільки бійки не вистачало! Я обережно потягла чоловіка за рукав, потрясла за плече. Марно.
- Яр, ми просто хотіли зробити тобі приємне, - беручи чоловіка за руку, прошепотіла я.
Чоловік зволив глянути на мене. Мда. Нехай краще на батюшку дивиться, у того нерви міцніші.
– Приємно? Маленька, та тебе просто використовували, - з гірким смішком промовив Яр. - Тато чудово показав себе перед підданими. Так, батюшка? У вас померла зірка балагану.
- Навіщо ти так, сину? – з болем видихнув князь.
- А чого ти чекав? - посміхнувся Яр. - Подяки? За що? Я не просив тебе про обряд. Я давно не частина роду. І не прагну до цього.
- Яре, може, вам слід поговорити? – обережно порадила я.
- Про що? - Яр перебував у жахливому стані, його трясло від злості, але кричати він уже перестав. - Все, що він може мені сказати, я вже чув. Данно, я за своє дитинство стільки від нього вислухав! Моя вина лише в тому, що я схожий на матір!
- Яр, охолонь, - обережно покликав брата Лер.
- Ось, - Яр тицьнув у брата пальцем, - Лер теж схожий на неї, але ізгоєм ти вирішив зробити мене. І що тепер ти передумав? Схаменувся, згадав про сім’ю?  Мене здивувало, що ніхто не намагався заступитися за правителя. Навіть Жив мовчки стояв поруч, готовий розняти бійку, але не захищати батька. Мабуть, думки Яра тут поділяли всі. Даремно я в це вплуталася. Ой, дарма!
- Я казав, що це не допоможе, - почувся втомлений голос Лера. - Ти хотів одним жестом стерти все те, що накоїв за ці роки? Я тебе з зусиллям пробачив, чого ти чекаєш від Яра?
- Лер! - правитель, зважаючи на все, був уже на межі.
Я злякано дивилася на тих, хто зібрався в коридорі. Як у них все запущено. Улька сказала б «ситуація безнадійна, допоможе тільки евтаназія». Оце про них усіх. У повітрі знову запахло паленим. І жарко стало, як у лазні. А я просто висіла на руці Яра, намагаючись заспокоїти чоловіка і не допустити бійки. І тут втрутилися сили природи. Палац здригнувся і застогнав, кидаючи на підлогу осколки ліпнини. Яр міцно обійняв мене і лише завдяки цьому я встояла на ногах під час нового поштовху. Будівля заохала, заскрипіла, по стінах заструмували химерні візерунки тріщин, що спотворили чудові фрески.
Тріснули шибки у вікнах, строкатою веселкою обсипалися вітражні вставки в дверях. Земля стогнала, здригаючись у припадку. А з зали чулися крики та галас паніки. Але все стихло так само раптово, як і почалося. Землетрус припинився, гуркіт і шум затихли. Тільки страх залишився, та понівечені стіни палацу нікуди не поділися.
- Спокійно! Це просто легкі поштовхи. Все під контролем, - долинуло з-за дверей голос Ріалі.
Але крик повторився. Жіночий, істеричний та переляканий. Судячи з того, як змінилися обличчя Яра і правителя, землетруси драконів не лякали, отже, крик викликало щось інше. Ворожити „що“ не довелося, пронизливий, оглушливий рев пронісся над морем, змушуючи серце шалено битися, а кров завмирати в жилах. Це погано, рев цей, бо обличчя у Яра стало з блідо білим.
- Що це? - сипло промовив імператор.
Яр мовчки рвонув у зал. Я, як прихильник дослідження всього і вся довкола, пішла за чоловіком. Замикав процесію імператор. У залі, хвала небу, всі були живі й здорові, тільки перелякані і всі, як один, дивилися у величезне панорамне вікно, звідки відкривався вид на місто, стіни міста і сонце над морем. Все перераховане вище було на тому ж місці, тільки пейзаж обзавівся ще однією деталлю. Значною такою деталлю у вигляді величезних щупалець на стіні міста. Тепер верески та крики вже долинали звідусіль, а поява величезної чорно-бурої голови над стінами міста ознаменувала ще один землетрус. Тож, здається, це він, кінець. У сенсі нам усім, схоже, кінець прийшов і виглядав він як величезний восьминіг з гребенем на слизькій голові і з величезними глазюками, що світяться. У двох словах, кінець до нас прийшов моторошний.
- Кракен? - скоріше спитав, ніж стверджував князь.
- Звідки? - так само вражено видихнув Лер.
Почувся спочатку тихий передзвін, потім він посилився. Охоронні чари на стінах закликали вартових.
- З будівлі не виходити, паніці не піддаватися! - пролунав спокійний голос Яра.
А в коридорах уже чути було дзвін кольчуг та зброї. У небі яскравими стрілами металися дракони, які намагалися відігнати чудовисько. Я перелякано спостерігала, як мій чоловік із братами та батьком залишає бальний зал. Яр обернувся на порозі і підморгнув мені, підбадьорливо так. Коли двері за чоловіком зачинилися, я не витримала і заплакала. Підійшла Ріалі і обережно обняла мене за плечі, відводячи подалі від переляканого натовпу. Так ми й сиділи удвох, обнявшись, на величезному троні. Дві перелякані й тремтячі жінки, що з жахом спостерігали бій за вікном.
А там металися змії, ухиляючись від замахів величезних щупалець, з хрускотом обсипалося сторічне каміння зі стін, як шалене море. А я, не відриваючись, стежила за аметистовим змієм, що завис над тварюкою, і що було сил молила небо захистити і врятувати мого нещодавно отримаого чоловіка. Кракен верещав і гарчав, відмахуючись від нападників драконів, як від настирливих мух. Тварюка, ігноруючи магічний бар’єр на стінах, уперто підіймалася по скелі, маючи наміри повечеряти сьогодні драконятиною. Ріале обняла мене сильніше, нашіптуючи щось заспокійливе на вухо.
 Я побачила двох таких яскравих зміїв поряд з Яром. Лер? Живій? Імператор? Дивитись на це не було сил і я, підтягнувши до живота ноги, вперлася чолом у коліна, ще й вуха закрила, щоб не чути цього мерзенного, сповненого злості воя та скрегота. Скільки я так просиділа, стиснувшись на троні? Годину? Кілька хвилин? Здригнутися змусили тільки теплі пальці, що торкнулися плеча. Такі знайомі та кохані. Піднявши голову, я побачила Яра, що сидів переді мною навпочіпки. Цілого і неушкодженого, тільки в пошарпаному одязі та з подряпиною на вилиці. І Живій із Лером були на місці. Молоденький, правда, затискав рану на плечі і вислуховував нотації від матінки, але виглядав цілком життєздатним. А ось правителя ніде не було.
- А де твій батько? - обводячи поглядом зал, запитала я.
– У місті, – повідомив Яр. - Живий, здоровий і навіть знову герой.
- Яре, звідки воно тут узялося? - Пошепки звернулася я до чоловіка.
- Звідти, мишко, - невесело посміхнувся мій дракон. - Пішли до спальні.
І мені простягли руку, запрошуючи залишити чесну компанію та піти говорити в інше місце. Охоче ​​попленталася слідом за Яром. Я такої втоми давненько не відчувала, ще парочка таких подій, і стану чистою білявкою. Від сивини. У спальню ми піднялися мовчки.
- Яре, як воно тут опинилося? - Повертаючись до чоловіка, знову запитала я.
- Так само, як і злидні, так само, як і інші тварюки, - знизав плечима дракон. - Через проріхи у тканині граней.
Я мерзлякувато зіщулилася і обняла себе руками. Що ж відбувається навколо? Невже Р“яве правий і настає кінець світу?
- Яр? - у моєму голосі почулися сльози.
– Відставити! - з усмішкою промовив Яр. - Я ті дам плакати. Ну, кракен, ну здоровий. Подумаєш.
І мій змій почав стягувати чобіт, сівши на ліжку.
- І багато тут кракенів раніше було? - теж сідаючи на ліжко, уточнила я.
- Жодного, - весело заспівав Яр. - Бачиш, у якийсь цікавий час ми живемо!
А я заплакала. Від страху пережитого, від полегшення, що Яр не постраждав. У мене стільки приводів для сліз було, що вони навіть не підкорялися мені, просто бігли по щоках і все.
— Мишко, — втомлено простяг Яр. - Ну мишеня, ну що ж ти. Злиднів не злякалася, а від одного нещасного кракена розплакалася.
- Я за тебе злякалася, - крізь сльози зойкнула я.
- Так ось він я, - підбираючись до мене ближче, прошепотів дракон. - Живий, здоровий і навіть не подряпаний. М? Хочеш — доторкнися.
Я заревла ще голосніше. Яр пробурчав щось нероздільне і почав м’яко, але рішуче витрушувати мене з сукні. Потім відвів у вбиральню і довго вмивав, висловлюючи свою думку про батька, кракена загалом і мої нерви зокрема. Я не чинила опір, розбита від пережитого страху і хвилювання. Коли мене поклали в ліжко, загорнувши в ковдру, я вже майже спала. А коли Яр обережно обійняв зі спини, я вже спокійно пливла у світ мрій. Тільки в драконову руку вчепилася з божевільною силою, боячись, що Яр знову кудись рветься світ рятувати. Страшно бачити біду, знати, що вона неминуча і розуміти, що той, хто поруч, повинен зустріти це лихо першим. А ще страшніше знати, що після цієї зустрічі він може не повернутися. Ось із цими невеселими думами я й заснула.