Глава 19

З Яром ми попрощалися біля сходів у холі. Мене разів сто поцілували і двісті обійняли, вселяючи страх бути задушеною в сильних обіймах.
- Може, я з тобою полечу? - внадцяте запропонувала я.
– Ні. Я не знаю, що знайду, – похитав головою Яр. - Не хочу тебе тягти в таку далечінь, ще й небезпечну.
- А вона небезпечна, ця далечінь? - Напружилася я.
- Ммм, мишка, я небезпечніший, - вишкірилося чудовисько і поцілувало мене в ніс. - Скоро буду.
Яр ще раз мене обійняв і, широко крокуючи, рушив із палацу. Я ще постояла біля сходів, дивлячись услід чоловікові, а потім взялася за повільний підйом нагору. Іду, ліпнину на колонах розглядаю, розписами на стінах любуюсь. Гарний палац. Помпезний, відразу видно різниця у смаках людської та драконячої рас. У нас все більше позолота та оксамит усюди, так, що аж очі сльозяться, щоб усім ясно було – тут багатий правитель живе. А ось у драконів переважало різьблення по каменю. Граніт, мармур. Теж дорого, але якось м’якше, легше. Повітря та світла більше, стелі високі та розписні, зали широкі, світлі. Маю зізнатися, мені у цьому палаці навіть подобалося.
- Данно, - пролунав за спиною хриплуватий чоловічий голос.
Мені різко перестало подобатися все довкола. А особливо довжина сходів, що заважали мені драпанути вгору, подалі від цього голосу. Зусиллям волі придушивши дитячий порив сховатися за колону, я повільно і з гідністю розвернулася до того, хто говорив. Я все ж таки не тютя, я дружина ВАРТОВОГО, і вже тільки потім княжича. Імператор покірно чекав, коли я вирішу зійти до його персони. Таким я його і побачила, похмурого і напруженого, чекавшего біля підніжжя сходів.
- Ваша величність, - повний грації уклін я сама від себе не чекала. - Добрий день.
Як не очікувала і такої гордовитості у своєму писклявому голоску. Мда, манери у мене на нервовому ґрунті теж частенько проступають.
- Вас з Яром чекали на обід, - якось надто м’яко повідомив мені правитель.
Дуже хотілося сказати гидоту. Ось таку гидку-гидку, щоб ця змія безсердечна аж обомліла. Але ж він вогнем плюється, а я, як і належить людині, вогнетривких здібностей не набула. Немає в мене бажання спалахувати. От ні крапельки. Але й вибачатися бажання теж немає, тому закликаємо на допомогу іронію. А ми з цією дівчиною нерозлучні:
- Ми з чоловіком не хотіли знову злити вас своєю присутністю, - очі в підлогу, земний уклін.
Я така лагідна-лагідна. Дати б тобі в пику за мого Яра. Та боюся, не дострибну. Правитель злегка очманів від мого нахабства, але змовчав. Це де ж він спав, якщо такий лагідний став? Не інакше, як на цвяхах. Наступні слова правителя так і взагалі шокували мене:
- Я хотів би вибачитися перед сином і тобою.
Я мовчу. Ну а що, він хотів, хай вибачається, я навіть не проти. Ось стою, чекаю, вушка розчепірила.
- Приділи мені хвилину свого часу, - правитель якось дивно зазирнув мені у вічі. - Я хотів би поговорити з тобою.
- Про що? - я непомітно зробила крок на сходинку вище.
Ну, просто я вже була в замкнутому приміщенні з драконом. У Яра, щоправда, на мене були еротичні плани, але мені і їх вистачило. А знаючи про вбивчий настрій правителя, я такої дурниці не вчиню повторно.
- У мене до тебе прохання, - правитель оглянув зал і трохи роздратовано продовжив:
- Але ж не на сходах обговорювати.
Я знаю, знаю. Але ж мені страшно. Він і сам по собі дядько ого-го, а на додаток ще й вогнедишний. Йому мене однією рукою прибити нічого не варто. Мовчу. Соплю. Думаю.
- Я прошу тебе, Данно.
А! Вилізе мені моя жалість боком, ой вилізе.
- Де говоритимемо? - Зітхнувши уточнила я.
Король хмикнув і кивнув на вихід із палацу.
- У альтанці у дворику, - сказав дракон. - Я подумав, що на відкритій місцевості тобі буде спокійніше.
- А крики про допомогу звідти почують?
Моє питання правителя збентежило. Мене моє запитання також здивувало. Але ми з мізками та язиком у період хвилювання координуємося погано. Я до цього звикла. Оточуючі? З оточуючими біда.
- Я просто уточнила, - пискнула почервоніла алхімічка і припустила геть із палацу.
Правитель невдовзі мене наздогнав. Навіть руку запропонував. Так ми й пішли під ручку. Ішли ми недовго, альтанка виявилася захованою за деревами в діжках, здалеку я прийняла її за ще одне чудернацько підстрижене дерево. Гарна альтанка, я навіть сказала б, приголомшлива. Вирізана зі світлого дерева, що приємно пахло, увита плетистими трояндами і виноградом. Таке собі гніздечко для таємних зустрічей і поцілунків. Ну гаразд, у такому місці, може, мене навіть і не придушать. У альтанці нас чекали. Фрукти на нас чекали, вино з льодом, подушки на лавках. Така затишна затишність. Ага, я ще вчорашню зустріч пам’ятаю. Так що проходжу в альтанку, сідаю, запитливо дивлюся на дракона.
- Пригощайся, ці фрукти не ростуть у ваших широтах, - і мені гостинно вказали на стіл.
Мда, скатертина самобранка. Тут лежали такі страви, що мимоволі слина в роті почала виділятися. Тут стільки смакоти, а особливо багато було мною гаряче улюблених плодів, одні я полюбила ще при дворі, до інших мені Яр прищепив любов. Але кидатися на їжу я не поспішала. По-перше, я не жебрачка, щоб від шматка яблука непритомною падати.
- Я їх їла, - з усмішкою промовила я. – При дворі Велимира подавали багато екзотики.
- Ах так, твоє героїчне минуле.
А по-друге, я все ж таки дозріла на капость. Я не винна, він перший почав.
- У цих фруктах одне добре, - так само з посмішкою промовила я. - У них невідчутна отрута.
Правителя перекосило. Ось так просто, був собі дядько як дядько, а тепер став сердитий мужик з блискучими очима. Отже, Даня, життя тебе не вчить, язик за зубами ховатися відмовляється, шпильки самі собою вискакують. Мабуть, смерть від старості нам з моїм характером не світить.
- Це натяк? - проникливо так запитав дракон і демонстративно взяв одну ягідку з блюда.
- Це факт, - знизала я плечима. – Просто факт. А до отрути я нечутлива. Батько привчив мене до більшості відомих варіантів.
Я теж спокійно взяла з підносу плід і почала неквапливо очищати його від шкірки. За всіма цими маніпуляціями стежив дракон, що завмер біля входу в альтанку, притулившись до одвірка плечем. Ось у цій позі він мені дуже Яра нагадав. Той теж любить отак стояти і спостерігати за співрозмовником.
- Для такої молодої дівчини ти дуже добре тримаєшся, - сказав змій.
- Ефект досягнутий і закріплений довгими роками тренувань, - відклавши шкірку, сказала я. - Про що ви хотіли говорити?
Мене знову зміряли задумливим поглядом, крива усмішка. Точнісінько, як у Яра, той самий жовчний глум.
– Я хотів просити тебе завершити обряд єднання на балу.
Я саме жувати почала. Довелося цей процес припинити і, ковтнувши пристойний кусок фрукта, уточнити:
– Що? Який ритуал?
Ось мало мені, чи що, будь-яких обрядів? Я той ледь пережила. Приємно, звичайно, не сперечаюся, але страху я натерпілася пристойно. Там у мене все ж таки перша шлюбна ніч була і Яр, велелюбний і палкий. А цей обряд який буде? З правителем, якого від мене тремтіння дрібне б’є? Я взагалі після цього обряду виживу, чи це будуть неминучі витрати?
- Яр зрікся зв’язку з родом і про затвердження обряду не просив, - почав дракон. - За нашими законами син приводить обраницю до сім’ї, де батько приймає її в рід.
- Але Яр вас про це не просив, - примружившись нагадала я.
- І не попросить, - похмуро відповів дракон. - Тому я прошу тебе про цю ласку.
- Навіщо вам це?
- Показати, що мені не байдуже. І що я приймаю тебе як частину сім’ї.
Ха! Ось воно що, я, значить, як козир у рукаві буду. Ось, мовляв, синку, дивися, який я добрий, люби мене мене, наплювавши на те, що я половину життя сволотою був. Бачить небо, я ледве втрималася від бажання плюнути дракону під ноги. Від глузування не втрималася.
- І ви й справді вірите, що це допоможе?
– Що? - Спробував зобразити здивування дракон.
- Ви й справді думаєте, що один широкий жест здатний перекрити роки байдужості та образ? - не приховуючи зневаги, уточнила я.
Я погано розуміла, як таке взагалі можливо. Це що ж, так легко, просто зробити гарний обряд і все, Яр пробачить усі образи? Правитель у це вірить?
- Ти не хочеш мені допомогти? - крізь зуби гаркнув змій.
– Я? - я знову засміялася. - Ви чекаєте, що я вплину на Яра, щоб він забув усе те зло, що ви йому вчинили? Чесно? Ви вірите, що можна все забути отак одразу?
Мене так трясло від обурення, що голос дзвенів, а груди стискало від гіркоти. Як так можна?
- Я не прошу одразу! - з погано приховуваним ричанням, відгукнувся дракон.
– Я прошу допомогти повернути мені сина.
- Що вам заважало це зробити раніше? - я теж можу отак холодно і зло відповідати.
На мене так глянули, ух! Аж кров у жилах холоне. Але я все ж таки не просто так дівчина, я алхімік, я таких страховиськ бачила за час навчання, що мені всі ці погляди як з гусака вода. Тому стійко зустрілася зі злими драконячими очима. Підняла підборіддя, приймаючи бій. Я не буду лебезити і догоджати. І сліпим знаряддям не буду, я тут єдина, кому на Яра не начхати. Так що його благо я ставлю вище за своє.
- Думаєш, я не пробував? - вирував вінценосний змій - Думаєш, за ці двадцять з гаком років, що він був в ордені, я жодного разу не намагався поговорити з ним і все пояснити? Але ж він і слухати не хоче! Тільки шкіриться і огризається.
- А що ви хочете пояснити? - З усмішкою уточнила я. - Те, що мстили синові за смерть коханої дружини?
- Що ти можеш знати?
- Того, що я побачила та почула, мені цілком вистачило, - спокійно пояснила я. - Така ворожнеча з одного разу не зароджується.
Зміна правителя сталася непомітно. Якось невловимо з його зовнішності пішла вся гордість і пиха. Залишився тільки розгублений, загнаний у куток чоловік. Він усе розумів, і усвідомлення цієї помилки гризло його, як гризло і те, що виправити вже нічого не можна. Не можна поговорити та одразу забути все, що було.
Тут не один рік доведеться витратити, щоб батько та син змогли говорити спокійно. Та й чи зуміють? Зважаючи на все, Яр із батьком дуже схожі у звичці ховати біль і розгубленість за гнівом. І впертість у них теж сімейна риса. Тим часом імператор втомлено опустився на протилежну від мене лаву. Втомлений, розгублений, похилий. Раніше треба було думати. Схаменувся, коли син уже свою сім’ю завів.
- Я винен перед Яром, - зітхнув змій. - Я хотів би виправдати свій вчинок, але виправдання немає.
- По-моєму, це неймовірно жорстоко, покладати відповідальність за смерть матері на невинне немовля, - зло вимовила я.
- Так. Можу сказати, що тоді мною керував гнів... і образа.
- Це не виправдання, - холодно сказала я. - Мене теж виховував батько. Моя мати теж пішла до предків, даючи мені життя, але батько жодного разу навіть не заїкнувся про те, що в цьому є моя вина. Навпаки, він приховував цей факт, оминаючи тему маминої смерті.
- Я був жорстокий... - ледь чутна відповідь. - Але я покараний. Коли пелена з очей упала, мій син не хотів мене знати. В нагороду за свою жорстокість я отримав жорстокість у відповідь. Я втратив його, Данно. І кожна спроба поговорити лише посилює цю прірву.
- А чого ви чекаєте від мене?
- Допоможи мені, Данно, - здавлено, наче через силу, промовив дракон.
І погляд на мене з мольбою, як у жебрака на паперті. А я зрозуміла інше, Ріалі не через бал скандал правителю влаштувала. Це вона вмовила дракона піти до мене з проханням, принижено просити зійти до нього ту, яку він учора так якісно штовхав ногами. Тільки, мабуть, і справді, окрім мене ніхто до Яра не достукається, надто багато болю він пережив у цих стінах. Батька він не почує. Брати? Мабуть, у старшого не вистачить сил умовляти Яра пробачити батька. Мачуха та молодший брат? З ними зв’язок ще менший.
- Чим я можу вам допомогти? - Знизала я плечима. - Поговоріть із ним. Поясніть.  - Нема чого пояснювати, - розвів руками змій. - Він не зрозуміє. Не все можна пояснити.
- Спробуйте.
Дракон підвівся і відійшов до поручнів альтанки, дивлячись кудись у далечінь. Дивно, адже він справді страждає. Такий гордий та сильний чоловік. Я з цікавістю розглядала монарший профіль, відзначаючи рідні серцю риси. У Яра такий самий гордий профіль, і очі він мружить так само, і підтискає губи, намагаючись не видати злість. Якби не інший колір очей, можна було б взагалі уявити, що поряд Яр. Постарілий, похмурілий Яр.
- А якого кольору було волосся у вашої дружини? - Уточнила я.
– Що? - напружився чоловік. - Про що ти?
- Як виглядала мати Яра? - дзвінким голосом повторила я, вже впевнена, що потрапила в ціль.
Дракон розвернувся до мене повністю, спершись попереком на поручні і схрестивши руки на грудях. Вітер, що налетів, підняв волосся, кинувши його в обличчя правителю, на сонці зло блиснули очі.
- Ніаве була прекрасною споконвічною, з дивовижним попелястим волоссям і очима кольору пурпуру.
- Яр дуже схожий на матір, так? - Як само собою зрозуміле повідомила я.
- Шалено, Данно. До остраху схожий на неї, - видихнув правитель. – Навіть натура.
І голос у нього здригнувся. Не знаю, чому, але мені здалося, що дракон щось приховує. Щось неприємне йому, болісне. Я прикинула щось в голові, усвідомлюючи, що мотив для помсти міг бути ще в одному випадку, адже ненавидіти дракон міг не тільки сина. А що, коли Яр міг нагадувати правителю ще щось?
- Але вас злило не тільки це, було ще щось? Я вгадала? Ви були злі за щось на дружину.
У правителя стало дивне обличчя, наче я з усього розмаху вдарила його. Подумала, що варто помовчати, як учора з Яром. Тут своя історія та свій біль. І схоже, скалка тут ще глибша, ніж у Яра. Вгадала. Дракон пройшов і сів поруч, у мить розгубивши всю свою велич. Зараз, схиливши голову і похнюпивши плечі, мені сповідався просто нещасний чоловік, якого з“їдає біль та почуттям провини.
- Вона покохала, - тихо зізнався він. - Я не знав, хто він, де вона зустріла його. Просто почав помічати, як моя Ніаві охолонула, як пішов з її очей блиск, вона вже не летіла до мене при зустрічі. Я став їй гидкий. Лераму тоді ледве виповнився рік і вона все частіше йшла від мене, виправдовуючись доглядом за сином.
- Ви впевнені? – обережно уточнила я. - З жінками так буває під час материнства.
Крива посмішка і була відповідь:
- Вона сама видала себе, в момент близькості назвавши мене його ім’ям, - відповідь на межі шепотіння.
Мда. Тут будь-хто з ланцюга зірветься. Я могла зрозуміти дракона. Зрозуміти, але не пробачити. Пробачати його я й не думала. Не прощають і не приймають таке.
- Вона вам зрадила? - Уточнила я.
– Ні. Вона була вірна мені. Але серце її належало іншому, – розвів руками чоловік. - Ніаве пішла доглядати за Лерамом. Потім ми чекали на появу Яра. Я думав, народження другої дитини зблизить нас, але не судилося.
Імператор замовк, стомлено дивлячись у порожнечу. І я мовчала, намагаючись зрозуміти цього дивного чоловіка. Як йому довелося? Як це, любити до божевілля ту, що не може любити у відповідь? Боляче? Нестерпно? Так, у такому стані люди і нелюди часто перестають поводитися розумно. Але чи виправдовує це його вчинок? Не мені судити.
- А потім пологи, смерть мого сонця, а на руках я тримав дитину з її рисами, - знову почав сповідь дракон. - І я зненавидів його, немовля, що відібрало мою кохану, як і того, хто відібрав у мене її кохання. Я втратив сонце, мій світ поринув у морок. А поряд бігав хлопчик з її очима, її усмішкою, з її веселою вдачею. Яр до божевілля схожий на матір. Я мстився йому, за кожну проказу карав, як за серйозний злочин, забрав у няньки, варто було хлопчикові почати ходити. Намагався зробити все, щоб із братом вони спілкувалися рідше. Аби не бачити його. Не згадувати про моє сонце.
- Дуже дорослий вчинок, - холодно підсумувала я.
Дракон промовчав. Так само сидячи і дивлячись у порожнечу. А я підраховувала в думці, коли з’явився на світ Жив. На вигляд хлопцеві було не більше вісімнадцяти, тому народився він через два роки після від’їзду Яра в орден. Що ж, батько не дуже поспішав поєднатися зі своїм сином.
- Що заважало вам повернути Яра з ордену? - Сказала я.
- Лер намагався, - тиха відповідь. - Вони були дружні, я думав, він зможе вмовити пихатого Яра. А сталося так, що й старший син від мене відвернувся.  Зрозуміло. Все з цим типом стало ясно. Він боягуз. Ось простий і елементарний боягуз. Спочатку зробив винним у трагедії немовля, потім вирішив залагодити стосунки з Яром за допомогою підлітка Лерама. У них різниця року два, не більше, майже погодки. Як цей індивід містом править? Хто йому взагалі корону вдягнув?
- А ви розмовляли з Яром? - Вирішила все ж таки уточнити я.
– Ні. Він не хотів мене слухати. Перед втечею в орден він став зовсім некерованим, солод з ним не було, тільки Лер і міг до нього докричатися.
Ще б! Та хлопчик намагався привернути увагу, намагався хоч так достукатися до батька. А той замість того, щоб зібратися, просто відмахнувся від дитини. Ось і що мені сказати? Дуже хотілося сказати паскудство.
- А зараз чому не поговорите? - Усміхнулася я.
Мені не було шкода цього дракона. Сам зруйнував свою сім’ю і, зважаючи на все, продовжує це робити дуже успішно.
- Він не слухатиме.
- Але чому? - Я навіть схопилася від гніву. - Поясніть йому!
- Що пояснити? - так само сидячи і дивлячись на мене, уточнив дракон. - Він не слухатиме. І я не став би. Адже ти мене теж засуджуєш.
– Ні. Хто я така, щоб судити? - Безбарвно відгукнулася я. - Судять боги, а вони, як відомо, милосердні.
Не хотілося на нього дивитись, слухати. Як так можна? Викинути дитину, як цуценя, геть за поріг! Слабак, ганчірка, розмазня. Я навіть його першу дружину розуміти починаю. Як таке можна любити?
- Бачиш, навіть тобі складно прийняти цю історію, - гірко посміхнувся дракон. - Яр не пробачить.
- На все потрібен час, - знизала я плечима і, дивлячись убік, додала: - Він упертий, ви теж. Але це ваша вина, отже, і перший крок робити вам. Поговоріть із ним відверто. Без цих недомовок, таємниць, здогадів. Все як є. Розкажіть правду про матір та вас. Яр не пробачить, але, можливо, хоча б стихне біль у нього в душі.
- То ти згодна мені допомогти? - швидше здивовано, ніж ствердно промовив дракон.
Я зіщулилася від пронизливого вітру. Чи холодно мені було від хвилювання та гіркоти, що зараз зміями крутилися в душі? Я напевно не розуміла цю родину. Для мене, яка виросла в любові та турботі, було диким подібне ставлення. Але згадалися очі Яра, повні болі та самотності. Образи каміння, і ці камені тягнуть мого дракона вниз, заважаючи жити вільно. Може, так я зможу висмикнути бодай одну з тих голок, що мучили його всі ці роки?
- Я допоможу. Але не вам, - холодно озвалася я. - Вибачте, але допомагати вам у мене немає бажання. Я зроблю це заради Яра. Йому це потрібне. Йому все ще боляче. Але не сподівайтеся, що я умовлятиму його або проситиму простити вас. Ваша провина, ось і спокутуйте її, шукайте шлях до сина. Я можу обіцяти тільки те, що не заважатиму.
Поки я говорила, дракон встиг підвестися, так само уважно мене вислуховуючи. Його обличчя виражало крайній ступінь спантеличеності. На мене дивилися так, наче у мене не одна, а дві голови та ще й рогаті.
- Доглядачі доносили, що ти трохи несповна розуму і мій син навряд чи надовго тобою захопився, - вивчаючи мене поглядом, простягнув дракон. - Зараз я переконався, що вони даремно їдять свій хліб.
- Так, я дуже несподівана дівчина, - їдко відповіла я. - Але дурного в мені хоч греблю гати.
- Зараз я можу зрозуміти вчинок сина, - з повагою в голосі промовив дракон. - Окрім дурного, в тобі ще багато чого намішано.
Я не відповіла. Не було бажання відповідати цьому типу. Як і бачити його. Просто холодно попрощалася і вирушила до своєї кімнати, готуючись до балу. Незабаром Яр прилетить, а в мене сьогодні ще й важлива місія, участь у сюрпризі все-таки. Хоча найбільше мені хотілося помчати з цього замку далеко за обрій, і дракона свого відвести звідси, де йому боляче і нудно. Мій нещасний споконвічний, як же тебе зламало. Та мої пару років ганьби та болю – це дитячі хороводи порівняно з тим пеклом, у якому ти народився і жив. Ненавиджу гадів.