Глава 17

У палаці ми справили вражаючий ефект. Враженими виглядали лакеї та стражники, пажі та придворні. Всі, кому ми потрапили на очі. Яр гордо крокував мармуровими плитами палацу, а я в напівнепритомному стані пленталася поруч. Все навколо виблискувало і іскрилося позолотою та самоцвітами. А на мені дорожня курна сукня, волосся розтріпалося і від того коса на мочало схожа. Обличчя обвітрілося, ніс на сонечку обгорів і був червоний, як вишня. А ще я була зла. Навіть не так. Я була ЗЛЮЧА! Всю дорогу до палацу я мовчала, відповідаючи на всі запитання Яра грізним сопінням. Чи турбувало цього гада те, що я злюсь?
Куди там, у нього ж броня в палець завтовшки, йому мої вбивчі погляди, як дракону дротик. Іде, гад, сяє, як мідний тазик. Ікла виставив, очі горять, протягами волосинки світлі роздмухує. Красивий. Задовооооолений. Гад. Летюча і нахабна зараза. Але моя зараза. Тому йду мовчки поряд, не вириваюсь, не скандалю. А ще ця розкіш довкола тисне з усіх боків, народжуючи в душі якусь провінційну боязкість. І це мене теж злить. Смішно сказати, але нещасний рік у притулку змінив мене сильніше, аніж усе прожите життя при дворі князя.
Доводилося ламати себе, підлаштовуватись під інших. Не виділятися, перейняти їх манери та звички. І в Нуірі я так звикла до тіні злочину батька, що навмисне зливалася з натовпом. Заштовхуючи вишколені при дворі манери, знання та вміння. І ось зараз у душі підняла голову моя пошарпана гордість. Чому я зараз втискаю голову в плечі? З якого дива вважаю себе негідною бути зараз тут? Я Данна Жваго, дочка шанованого та відомого алхіміка, що виросла при дворі князя Велеміра. Студентка Нуїрської академії магії та наук!! То чому я боюся? Плечі самі по собі розправилися. І я, піднявши підборіддя, почала крокувати впевненіше, прямо дивлячись перед собою. Адже я тепер ще й дружина. Княжича. Мого улюбленого та ніжного драконячого княжича.
- Моя гордовита Данна, - шепнув мій гад.
Вбила б, бачить небо, тільки виховання стримує. На жаль, моє самовладання здригнулося, варто було наблизитися до тронного залу. Уявою мене боги не обділили, і в позолочені двері я входила, вже малюючи у фантазіях найсміливіші картини мого вбивства. Двері тихо відчинилися, відкриваючи прохід у зал, що блищав від позолоти, і гучний голос невидимого лакея сповістив:
- Княжич Ярвіолас із нареченою!
- З дружиною! - ображено поправив лакея Яр. - Я ж сказав, що це дружина, а не наречена!
Якщо до моменту нашого входу до зали я боялася, то тепер від втечі мене тримала тільки рука Яра, що стискала зап’ястя. Мабуть, порив припустити звідси що духу Яр передбачив, так що для вірності обійняв за талію і, щоб я не дуже упиралася, просто підняв і поніс на зустріч з ріднею. Після слів лакея до нас обернулися всі, хто був на той момент у залі, включаючи прислугу, гостей і мені здалося, що навіть статуї в залі вражено дивилися на нашу пару. Але найприголомшенішою виглядала четвірка драконів, що займала центральну частину цієї невеселої композиції загального потрясіння.
Троє чоловіків і одна літня, але дуже приваблива дракониця. На мій подив, дракониця, глянувши на нас, не розлютилася, як очікувалося, а, зобразивши позіхання, сховала за долонею усмішку. Двоє молодих драконів дивилися на нас із сумішшю потрясіння та захоплення. Але найневдоволенішим виглядав найстарший, зважаючи на все, це і є ТАТКО.
— Вітаю вас, тату, — згинаючись у поклоні, озвався Яр. - Брати, пані Ріалі. Дозвольте відрекомендувати вам мою дружину Данну.
Я теж, борючись із тремтінням, вклонилася і зобразила найпривітнішу усмішку. Сподіваюся, не дуже приречено вийшло. Молоді дракони ще кілька разів моргнули і до Яра кинувся з рукостисканнями той із них, що виглядав молодшим. Потім за ним підтягся старший дракончик і ця сама дама з лукавими зміїними очима. Всі кинулися обіймати Яра, жінка навіть поцілувала його в щоку, а потім рушила до враженої мене. І тільки його величність стояв, як курним мішком прибитий. Хоча я його розумію, я також себе так само відчувала.
- Нірас, ну що ж ти? - пробуркотіла дама, обіймаючи мене за плечі. - Дивись, яке диво привів наш Яррі.
Я знову посміхнулася і навіть майже виразно пискнула: - Доброго дня, - тремтячим фальцетом промовило диво.
- Ласкаво просимо в сім’ю, Данно, - прощебетала жінка, відтіснивши мене від чоловіка і прийнявши за плечі. - Я Ріалі, дружина короля. А це брати Яра.
Я вражено кивнула, зазначивши, що це не МАМА Яра. Жінка була прекрасна, напрочуд витончена і гнучка, як вербовий прутик. Розкосі золотаві очі, чорне волосся, ніжні риси. Це не жінка, це видіння якесь. Смак у повелителя чудовий. А ось сам король у гніві. Але поки що тримається. Судячи з блиску очей, з останніх сил.
- Я Живеорас, - ступив до мене, простягаючи руку, судячи з усього, молодший із братів. - Можна просто Жив.
Високий і жилистий, як Яр, з довгим чорно-синім волоссям, сплетеним у дві коси. Смаглявий, з такими ж різкими рисами обличчя і такими ж дивовижними, як і в Яра, очима, смарагдово-зеленими, з легкими золотистими сполохами. І усмішка без тієї жовчної іронії, якою обдаровував співрозмовників Яр.
- А я Лерам, - представився мені старший дракон.
Цей виглядав інакше. Більше і ширше у плечах. Відразу була помітна різниця у віці із братами. Лерам мав золотисте волосся з тим самим аметистовим відливом, що й Яр, і зелено-сині очі. Я встигла відзначити, що Жив дуже схожий на жінку, що стоїть поруч зі мною, Лер же більше був схожий з Яром і батьком. Король теж був світловолосим і худорлявим, відрізняючись, втім, від синів хижістю рис і щільнішою статурою. Очі в нього, як і в Жива, були зелено-золотими.
Відповіла рукостисканням кожному з братів, навіть посміхнутися спробувала, навіть знервованість стала відступати, але тут:
- Може, поясниш, що тут відбувається? - рик, що вразив стіни.
- Як що? — здивувався Яр. - Дружину із сім’єю знайомлю. Давай, йди і ти познайомся. Ми теж сім’я.
І ось сказано це з такою жовчю і глузуванням, що мимоволі перевела погляд на розлютованого правителя, що повільно звірів, не соромлячись присутності слуг. - Звідки ти її взяв!
- З Нуїра, - так само з глузуванням повідомив Яр. - Я думав, твої шпигуни донесли. Ні? Гони їх, даремно лише гроші беруть.
А довкола тиша і тільки мірний, ледь відчутний гул у повітрі, який нічого доброго не обіцяє. Глянула на Яра, який глузливо дивився на батька. Насмішка-то насмішкою, але ось гомін у повітрі і танцюючі іскри в очах - поганий знак.
- Я думав, ти перехворів цією особою, - прошипів дракон, обдаючи мене ненависним поглядом.
- У тебе неправильна інформація, - зло процідив Яр. - У мене все перейшло у хронічну форму.
Повітря почало гудіти сильніше, і навіть стали помітні вогняні іскри, що ковзають по ньому, як тонкі павутинки. А ще став відчутним запах диму і гару, що наче наповнював простір, але при цьому джерел займання не спостерігалося.
– А давайте все обговоримо за обідом, – подала голос дракониця. - Дана, я думаю, втомилася, та й Яр на крилах усю дорогу.
І жінка, підхопивши мене під руку, рушила геть із зали. Чоловікам залишалося тільки плестись слідом і мовчати. Тож мені не раді. Чудово. Що ж, жила я якось із загальною ненавистю, то плюс-мінус парочка ненависників погоди не зроблять.