Глава 15

- Щаслива? - вп’яте уточнила в мене Улька. Дивне питання, якщо врахувати, що в мене ідіотська посмішка з самого ранку з лиця не сходить. Але часом складалося враження, що заміж виходить Уля. Вона майже розпланувала весь весільний обряд і так раділа, що мені робилося страшно. Це тільки Уля, а вдома ще й Вільха є. І ось коли мене по-справжньому в оточення візьмуть, залишиться тільки заволати. Мав рацію Яр, у драконів все набагато простіше, побралися, полум’ям обмінялися і вже пара. А в нас дим стовпом, гуляння кілька днів, змучені молоді, засмикані батьки, п ’яні гості. Брррр.
Вранці Яр знову помчав кудись, поцілувавши мене сонною і вдосталь пообнімавши. І чого він так рано схопився? У голові була якась каша. З одного боку, поїздка в драконів град, весілля, моє несподівано набуте щастя. А з іншого, так само нав’язливо в мозку крутилося питання про те, що навколо нас відбувається. Розмова з Р ’ яве наводила на невеселі думи і мій допитливий розум вимагав корму, а харчувався він виключно інформацією.
Як результат, ми зранку вирушили за тією самою годівлею для звивинок. У Столичний архів.
- Звичайно, щаслива, - озвався з мого плеча Каратай.
Він так радів, наче Яр йому пропозицію зробив. Ворон не міг вгамуватися весь вчорашній вечір і весь ранок, ніби сорока тріщав без угаву і захоплено повторював слово «весілля». Може, його вдома привалило чимось і в нього просто воронячі мізки помутніли? Сподіваюся, хоч В’яз буде адекватним і нерви мені мотати не стане. Листок весь вчорашній день з кімнати не виходив, замкнувся і на спроби його дозватись щось нероздільно мукав. Соромно йому було.
- Дякую, майстер, - зітхнула я. - Але схоже, ви щасливіші.
- Звісно! Я ж думав, ти в дівках посивієш, - спокійно сказав мені ворон. Жорстоко. Хоча чого я чекала від Каратая? Він навіть якщо й чув слово «такт», його значення явно не уточнював. Лист з усмішкою поплескав мене по плечу і підбадьорливо підморгнув. Так ми й тупотіли далі вулицями, що вже заповнювалися людьми. Столиця прокидалася рано, народ поспішав у справах, рипіли вози, лаялися торговці, кричали коти, верещали діти. Сонце ще не розжарило бруківку і до пункту призначення можна було дістатися без ризику отримати тепловий удар.
- Майстер, ви ж пам’ятаєте, що треба мовчати? - вирішила я всоте уточнити нашу легенду.
- Та пам’ятаю я, пам’ятаю, - зітхнув ворон, насміхаючись.
Просто в архіві працюють люди, і документи там лежать, що їм належать, тож ми вирішили не привертати зайвої уваги і прикинутися звичайними людьми. Хоча... ми й так майже звичайні. А Каратай людина лише побічно. Але мантії та кулони залишилися вдома.
Будівля архіву виринула через частокол житлових будівель, кремезна, добротна, така надійна-надійна. Сонний воротар байдуже ковзнув поглядом і мовчки пропустив у хвіртку. Чудово.Отже, архів. Масштаби не приголомшували уяву, а наштовхували на підозру, що тут ми мало що знайдемо.
- Не густо у них з архівами, - простягнув Лист, роздивляючись будову.
- Може, вони просто дуже стисло записують? – з надією уточнила Уля.
- Все одно вже прийшли, тож перевіримо, - знизала я плечима.
Каратай мовчки розвів крилами, але залишився в образі і жодного звуку, невластивого птахові, не видав. Розумниця. Може коли хоче. Хоча... його тоді просто з собою не взяли б.
У середині архів був настільки ж похмурим видовищем, як і зовні. Похмурі коридори, темні стіни, кіптява від олійних ламп. Наші кроки розносились у цьому сонному царстві, як у катакомбах. Присутність такої кількості відвідувачів за раз збентежила місцевого зберігача. Людина. Судячи з довжелезної сірої ряси, жрець. Зморщений і сухенький, він був під стать своїм володінням як похмурістю, так і старістю.
- Чим можу служити, панове? - мружачись, поцікавився жрець.
- Ми б хотіли вивчити архіви, - чемно й імітуючи столичний говір, відгукнувся Листик. - Для загального розвитку.
Судячи з виразу обличчя старого, той був шокований. Мабуть, люди не надто рвалися вивчати історію рідного краю. Так, ще пришибут нас тут за цікавість. Жрець продовжував дивуватися на нас, і по його обличчю повільно розтікалася посмішка. Радісна така, широка, мені навіть здалося, що він розплакався.
- Бажаєте торкнутися історії, молоді люди? - схаменувшись, поцікавився старий. - Так, - за три горла запевнили ми старця.
А потім вузлуваті пальці схопили Листика за руку і жрець потягнув його до зали, до запорошених і занедбаних столів читального куточка. «Запустіння» - ось що спадало на думку від споглядання порожніх коридорів та галерей. Так, це вам не Нуїр. Ні натовпу студентів, ні викладів, що кидаються по залі. Ні злих духів зі стосами книг. Тільки мухи та протяги були гостями цих місць.
- Як радісно зустріти тих, хто шанує історію предків, - тараторив дідок, тягнучи Листика коридорами. - Рідкісна риса для молоді в наші дні. І що вас цікавить?
- Історія поділу земель між расами, - випалила я.
Старий завмер. Озирнувся на мене, на Листика. Тьмяні старечі очі затрималися на моєму обличчі і сповзли на Каратая. Ворон з самим відчуженим виглядом почав чистити пір’я, видираючи з себе пух і щедро усіюючи їм підлогу архіву. Ні дати ні взяти дика і безмозка тварюка. Ось завжди був би таким, ціни б йому не було.
- А вам навіщо? - примружився старий.
- Географію вивчаємо, - з безтурботним виглядом повідомила Уля.
Її блакитні очі були чесніші за дитячі очі, весь вигляд лікарки був настільки розчулнівним і невинним, що старого пройняло. Риси пом’якшали, в очах знову запалився азарт.
- Хочете докладніше дізнатися, як наші брати відвоювали землі у новових посіпак?
Ми чесно кивнули. Каратай з такою злістю смикнув себе за хвіст, що ця частина воронячого організму прорідилася на одне довжелезне перо. Я завмерла, чекаючи на воронячий коментар, але майстер з образу не вийшов.
- Так. А так саме про те, як вдалося підкорити собі навих посіпак, загнавши їх у рамки законів, - кивнула я.
Далі нас провели до полиць із запорошеними, покритими павутиною книгами. На столі виріс стос із давніх манускриптів, а жрець помчав у невідомому нам напрямку з обіцянкою добути нам ще «цікавенького» матеріалу.
- Як ти з ними вживалася? - вражено промовив Лист, дивлячись услід жерцю.
- Насилу, - підтвердила я, сідаючи за стіл.
- А що ви взагалі хочете знайти? - пошепки уточнив Каратай.
- Щось про прориви наві, - пояснив Листик. - В історії ж такі були неодноразово.
- Але що нам це дасть? - не вгавав Каратай.
- Почитаємо і з’ясуємо, - знизала я плечима і зняла зі стса першу книгу.
Тут ще багато чого було. І книги, і довідники, і підшивки з різними замітками, аж до храмових листівок. Були журнали із записами про повені та неврожаї, про мор худоби в селах. Тут було все, що могло знадобитися у вивченні життя рідного краю. Потрібної нам інформації поки що не зустрілося. Я ліниво перегортала сторінки атласу земель князівства. Коряво виконаного, між іншим.
- А ви знали, що шість років тому ковен подав прохання про відкриття доступу до порталів на східних землях? – подала голос Уляна.
- Де ти це вичитала? - відклавши свою книгу, Ліистик перебрався ближче до дівчини.
Уля тицьнула пальцем у невелику статтю в підшивці листівок новин. Стара підшивка, судячи з дати, тут зібрано новини років за десять. Напис патетично викладав історію про віроломство магів і страждання мирного населення.
- Що тут у нас? - Листик поправив окуляри і почав зачитувати вголос: - Отже, шість років тому в місті Жабиці сталася трагедія, що забрала життя п’ятисот чоловік... - ми розгублено переглянулися. - Внаслідок аномальної активності порталу загинуло населення всього містечка, включаючи служителів храму, які намагалися допомогти їм.
– А чому у нас про це не повідомлялося? – здивувалася Уля. - Це ж скандал!
- Тому й не повідомлялося, - залазячи лапами на книгу, повідомив Каратай. - У ковені давно лобіювали розконсервацію східних порталів, а тут така жо... - Каратай хотів згадати про присутність жінок, - жода людина не вижила. Загалом вимоги зняли, храм радів, ми відмивалися від ганьби. Хто про таке балакатиме? Я хмурилася, згадуючи ті часи. Магів і справді прклинали на чому світ стоїть. Людей ледь утримали від нових бунтів. Жерці були задоволені та радісні. Ще б пак, все склалося так, як треба було їм.
– Так, тоді храмовники раділи, як діти, – підтвердила я. - Пам’ятаю, що батько дуже переживав те, що сталося.
Я погано пам’ятаю ті дні. Я тоді була розсіяною та відірваною від реальності дівчинкою, яка живла у світі книг та фантазій. Мене не цікавила політика, а батько не рвався мене до неї привчати. Моя інфантильність потім вилізла мені боком.
– А що там конкретно трапилося? - насупився Листик, вивчаючи записи.
- Вибух, що спалив село, яке знаходилося в забороненій близькості до порталу, - процитував ворон.
- Так-так, - задумливо кивнула я. - Ковен тоді апелював до цього факту. Мовляв, люди самі порушили правила та оселилися біля самого порталу. Батько мені переказував. А храм наполягав, що все одно розблокувати портали не дасть. І взагалі, їх треба перекрити.
- Загалом перемогла дружба, - підсумував ворон. - У прольоті залишились усі.
- Мда. І що нам це дає? - почухавши маківку, уточнив Листик.
Ми дружно знизали плечима. Навіть Каратай розгублено насупився. Ми знову почали ритися в літературі різного ступеня занедбаності. Я вже відклала свій географічний атлас і наосліп нашарила наступну книгу. Отже, тепер на мене чекав екскурс в історію. Дати та події мляво потекли перед моїм поглядом, перемежуючись сіренькими гравюрками та убогими кольоровими ілюстраціями. На мою думку, чим така «творчість», залишили б просто чорний текст на папері. А то аж в очах рябить від цих завитків. Ось так мляво і без ентузіазму я дісталася життєпису верховних волхвів, які жили за весь час існування нашого князівства.
Значне поголів’я. Мда, середовище фанатиків до жахів плідне на вискочок. Он їх скільки. Мордатенькі такі. Рожі нахабні, очі лукавенькі, на фізіономіях маска безмежної святості. Так, глянеш — праведник праведником. Якби я не знала, як живе верхівка храмовників, то навіть перейнялася б цими портретами. Тільки я не раз бачила, як верховному волхву подавали дороге вино при дворі. І їсти його святість любив переважно осетринку. І жодного аскетизму. Винятково одна розкіш.
А ще цей просвітлений гусак дуже любив, коли страви йому подавали гарненькі дівчата. Обов’язково цнотливі... Я потім одну таку застала в коридорі за портьєрою. Дівчинка давилася сльозами від пережитого приниження. На відміну від отця Фомія, його святість целібату не дотримувався. Тільки це було секретом. І дівчинка та поплакала й заспокоїлася, бо проболтайся вона комусь про те, що сталося, і відразу отримала б тавро або відьми, або блудниці. А так ще й по службі просунулась.
Смішно сказати, але мало хто знав, що всі ці пихаті дядьки з басовитими голосами нічого не вирішували в ордені храму. Вони пафосно бубоніли з трибун, купалися в розкоші та загальній повазі, але той, хто правив храмовниками вже більше половини століття (якщо не більше століття, піди його знай), правив усіма ними, перебуваючи в тіні. А це були просто строкато виряджені маріонетки. Те, що напоказ часто є обманом. Правда завжди прихована від сторонніх очей через свою непривабливість. Я вже знаю. Я росла при дворі.
Я все так само втомлено ковзала поглядом по писках волхвів, поки не наткнулася на ту саму нахабну пику мого неприємного знайомця. Вгодований такий дядечко. Волосся акуратно острижене, борода лопатою, вуса мочалом. Чи не волхв, принц заморський. Бач як, на вигляд здоровіший за всіх на світі, а відійшов у самому соку, стільки не встиг, стільки не спалив. Я хмикнула і перегорнула сторінку.
Пам’ятаю я той похорон, народу було, квітів видимо-невидимо. Люди плакали, як по матінці рідній. Навіть та дівчинка, з-за порт ’єри розплакалася. Я розгублено завмерла і повернулася на сторінку з портретами.
- Уля, поверни мені ту книгу, - тремтячим голосом покликала я.
– Яку?
- Там, де про село згоріле.
Улька хмикнула і простягла мені пошарпаний томик. Що я шукаю? Знати б... Отже, волхв віддав богам душу взимку, це я точно пам’ятаю, морози стояли тріскучі, гробокопачі колупали землю мало не ломом. Я тоді посиніла на морозному вітрі, і батько обіймав мене, кутаючи ще й у свій плащ, захищаючи від холоду та морозу. Мій добрий і ласкавий тато, він завжди був таким дбайливим зі мною, варто було тільки натякнути, і всі свої справи відкладав, щоб обговорити зі мною минулий день. Вислухати мої ідеї, новини, міркування. Тряхнула головою, заштовхуючи сльози назад. Не час, удома поплачу. А що ж наше село? Я провела пальцем по тій самій статті. Зима. Смерть волхва настала після тих жахливих подій. Через пару тижнів ми були присутні на посвяті нового дядечка до лав святош. І все, питання з порталами зам’яли, храм не став верещати про шкоду магів, як робив це раніше, не став налаштовувати людей вилами відвойовувати собі життя без магії. Усі просто тихо і мирно забули цей випадок, як кошмарний сон.
А ще того ж року трапився арешт мого батька. Я стала розлючено гортати сторінки книги під здивовані погляди друзів. Улька мене просто боялася таку чіпати, а ось Листик і Каратай знали, що коли я така, то мене наздогнала ідея. Сидять, мовчать, злякати мої думки бояться. Звичайно, ім’я батька згадано в записах. Як же такий скандал, такий резонанс. Така приємність для храмовників. Член ковена, довірений та улюблений помічник князя – і зрадник. У протоколі було чітко записано: «Зрада інтересам держави. Шпигунство на благо сторонньої держави».
І все, допомоги від ковена чекати не доводилося. Та й докази були незаперечними. Мій батюшка був майстром щодо отрут і шифрів. Його записи розгадати не міг жоден шифрувальник. А ще батько зробив унікальне семпатичні чорнила, за рецепт якого готові були вбивати глави сусідніх держав. Бо виявити їх нічим не можна було. Там був хитромудрий такий секрет, який знали тільки батюшка та князь. Ось і велося все особисте листування цим чорнилом. А потім одного дня розвідка донесла, що записи розсекречені, а їх зміст потрапив до рук заморських шпигунів. До речі, самі шпигуни були спіймані та допитані. Під тортурами вони на батька і вказали.
Після такого звинувачення, навіть якби ковен захотів, втрутитися йому не дали б. Так як поділ влади був чітким, злочини магічного характеру судив лише ковен, тоді як порушення загальних законів каралися органами загальної влади. Якби батько когось отруїв чи за допомогою обряду викликав хворобу чи одержимість, його б передали ковену, але батька звинуватили у зраді, ось він і потрапив на суд до людей. А ще таке тавро. Члени ордену відвернулися від Загора Жваго, як від чумного, намагаючись забути про існування того, хто так зганьбив їхнє братство.
Тому мене й обдавали такою зневагою не лише люди, а й маги. Батько став символом віроломства магів, давши привід для підозр та звинувачень усієї нашої спільноти. Бідолашний батько, у нього не було жодного шансу врятуватися чи виправдатися. Його призначили винним, а суд був просто формальністю. Ніхто його не рятував, ніхто не боронив. Я моталася містом у пошуках підтримки, але натикалася на стіни байдужості. Так, у ті дні я думала, що збожеволію.
І ось що дивно, смерть верховного волхва я одразу ще тоді пов’язала з трагедією в Жабицях. Це було очевидно, всі казали, що у святості не витримало серце від болю за померлих. Але я ще жодного разу не пов’язувала ці дві події з арештом батька. А ось тепер мене відвідала думка: „А чи сам помер волхв?“ І у світлі зроблених висновків, назріло питання чергове: «А чи міг батько дізнатися причину смерті волхва? І чи не став арешт спробою заткнути татові рота?» Адже так зручно, маги самі від нього відвернулися, а їхнє усунення було регламентовано законом.
- Даня? Ти там жива? - Уля потрясла мене за плече.
- Схоже, арешт батька пов’язаний із загибеллю цього села і смертю жерця, - сипло промовила я.
- З чого ти це взяла? - здивувався Каратай, підбираючись на моє плече для вивчення тексту. - З чого такі висновки?
– Хронологію подій вивчіть, – я розклала книги перед друзями. - Гине село, а храмовники замість скандалу тихенько затирають цю справу. А потім, о диво, здихає їхній ідейний лідер. Вони обирають нового і з виглядом, ніби нічого не було, живуть далі. І буквально за місяць скандал із батьком.
- Думаєш, він дізнався щось, що могло занапастити репутацію храму? - Протягнув Листик, схиляючись над книгою.
Я мовчки кивнула.
- Але що? – резонно запитала Уля.
- А цього ми можемо ніколи і не дізнатись, - зітхнув Каратай. А потім буркотливо підсумував: - І он, ненормальний цей мчить. Із сувоями якимись.
Жрець і справді мчав у наш бік, плутаючись у складках ряси і раз у раз упускаючи сувої з важкого стоса. Лист обережно закрив усі книги, що вивчалися нами. Як то кажуть, іди їх знай, цих священників. Далі в архіві нам довелося вислухати лекцію про плани храму щодо реформування освітньої галузі. Жрець захлинався від захоплення, віщуючи про будівництво нових храмів і каплиць. Ми, непомітно позіхаючи, вдавали, що страшенно зацікавлені розмовою. З архіву ми вивалилися в задушливий полудень, винісши звідти більше запитань, ніж відповідей. Іти головною площею було жарко, сонце палило так, що каміння бруківки розжарилося чи не до червоного кольору. І ми звернули в провулок, де було прохолодно і тіністо.
Швидко застукали підошвами по камінні, сподіваючись дійти до будинку до того, як сонце спалить усе довкола. Я продовжувала обмірковувати прочитане, намагаючись відловити за хвіст думку, що підленько хихотіла десь у темних закутках моєї підсвідомості. Каратай теж здавався враженим і розгубленим. Лист і Уля просто шльопали поперед нас, розмовляючи на абстрактні теми. Ось такі задумливі ми й брели вулицями, поки радісний натовп не відтіснив нас до стіни найближчого будинку.
Ми якраз брели повз один із столичних храмів. Він не був найбільшим чи найбагатшим, але чомусь саме його полюбив простий люд, направляючи сюди свої стопи для піднесення прохань богам. Ось і зараз важкі ворота відчинилися, з храму вийшли жерці у своїх похмурих, сірих, як осіннє небо, шатах. Люди вгамувалися і поважно почали підніматися східцями храму. З повагою кланялися служителям культу, і всі як один з улесливістю дивилися на сухенького дідуся, що тулився в дальньому кутку. Непримітний такий, зі злегка божевільним поглядом і палицю в вузлуватих пальцях.
- Бач, як гріхи замолювати рвуться, - хихикнула Уля.
- Не треба так, - з докором промовила я. - Люди шукають розради та йдуть до тих, хто її дає. Подивися на них, це простий народ. Не найбагатша частина городян.
У натовпі справді було мало добре одягненого народу. Робітники, ремісники, жебраки, каліки, безпритульні. Саме ця частина населення тягнулася до храму найсильніше, і саме це покірне стадо було оплотом влади храму. Покірні, неписьменні, затюкані, що жили у злиднях і залежності від своїх шанованих одноплемінників, вони дослухались до кожного слова верховних жерців. І вони, не замислюючись, піднімуть на кілки будь-кого, хто кине камінь у бік храму. Не від того, що вони погані, просто вони слабкі через своє важке життя та відсутність знань. І таких у нашому світі більшість. Тому храму так боїться князь. Тому храм так ненавидять маги.
- Ну, на вигляд вони не такі й страшні, - промовив задумливо Лист. – Особливо той.
Я вже знала, на кого кивнув мій друг. Навіть не повертаючи голови знала, що це той самий дідок, що стоїть за спинами жерців. Брат Лукій. Не шкідливий на вигляд дідок, скрючений болячками і тягарем прожитих років. Я б теж купилася на цю маску, не побачивши одного разу, як бліднув і трясся при цьому «старому» наш тодішній верховний волхв. Лукій не виступав перед натовпом, не штовхав гучних промов, не бував на аудієнції у князя. Ні, але саме він вказував, що, як і кому робити в ордені. Хто займе чільну посаду, а хто піде в тінь, кого стратити, а кого милувати. Не знаю чому, але від вигляду цієї людини мене завжди било нервове тремтіння. Я боялася його і всіляко уникала зустрічей.
- Краще не дивися на нього, - порадила я другові. - І бережи тебе небо від долі стати на його шляху.
- Має стільки влади? - здивувався Лист.
- Він і є влада... і не тільки в храмі, - зітхнула я і потягла друзів далі вулицею. Якийсь сьогодні день, повний потрясінь. Одне іншого сильніше. Ось така задумлива і вражена я і крокувала під палючим сонцем. Над вухом сопів Каратай, Лист та Уля вирішили мене не чіпати. І правильно, мені б нерви свої невгамовні вгамувати. І я почала думати про завтрашню подорож. Ось на цьому і зосереджуся. А то ще кошмари знову нагрянуть. Хоча в присутності дракона вони навідуватися до мене перестали, мабуть, мій Яр настільки загрозливий, що лякає своїм виглядом навіть нематеріальних ворогів. Мій грізний дракончик... Мій подарунок небес.