Глава 14

Прокидатися не хотілося. Тепло, добре, сонечко гріє, пташки співають, десь вдалині шумить океан, Яр сопить над вухом. Я позіхнула і потягла край ковдри на себе. Ну, ніяково мені лежати голяка серед чистого поля, нехай нас тут ніхто й не бачить. Ковдра чинила опір і висмикнулася з руки. Ось нахабна драконяча морда. Я повернулася до Яра, щоб висловити своє «фе», і ніс до носа зіткнулася з тією самою драконячою мордою Яра.
Дракон блаженно сопів, обіймаючи мене своїми кігтистими лапищами і для надійності прикривши крилом, яке я за ковдру й прийняла. Тіло Яр звернув кільцем навколо мене, і його шипастий хвіст лежав поруч із моєю головою, смішно посмикуючись на кінці. Луска виблискувала на сонці аметистовими переливами, величезні ніздрі роздмухувалися при кожному вдиху-видиху. Обережно провела рукою величезною головою з гладкими, як скло, лусочками. Погладила м’яке крило, обережно поцілувала змія в бархатисту, як у коня, морду. Було дивно бачити поряд із собою величезного змія замість чоловіка, який шепотів мені про кохання всю минулу ніч, але чим більше я вдивлялася в жахливу морду, тим чіткіше помічала знайомі риси. І розкосі, трохи витягнуті до скронь очі, і лукавий вираз на морді, і дуже нахабну посмішку, в якій розтяг губи сплячий дракон. А ще це тепло, що огортало мене поряд з Яром, почуття захищеності, спокою, ніжності.
Це був той самий улюблений мною Яр, нехай і дуже видозмінений. У пориві любові та ніжності я обняла моторошного змія за голову і цмокнула у величезний ніс. Люблю його навіть такого. Дракон тихенько гаркнув, потягнувся, прокидаючись від моєї зайвої настирливості, і ось уже поряд розтягнувся худорлявий чоловік, який дуже задоволено дивився на мене. Ох уже цей прищур, ох вже ця усмішка! Ну, змій же, як є змій!
А ще дракон у людському образі дуже схожий був на кота. Нахабного, закоханого, ситого та задоволеного життям. Яр позіхнув, потягнувся, хрускаючи суглобами. Під засмаглою шкірою перекочувалися м’язи, як у справжнього дикого звіра. Кіт, але дуже небезпечний кіт.
- Не спиться? - хрипко спитав Яр, притягуючи мене до себе.
- Виспалася, - притискаючись до нього ще тісніше, видихнула я.
- Так? - глузливо вигнувши брову, здивувався змій. - Це коли ти встигла?
- Може, мені кохання сили дає? - віджартувала я.
- Так? І багато дає? - вже на всю гру заграючи, уточнив Яр.
- Мені вистачає, - реготнула я, потягаючись на покривалі.
Ранок пахнув морською сіллю і мокрим піском, чайки з вереском носилися в небі, трави так само шелестіли від стрімкого морського вітру. І хотілося, щоб світ завмер, щоб назавжди залишитися в цій чудовій миті, де є тільки я і він у величезній, бурхливій і нестабільній вічності.
- Про що мрієш? - спитав мій... хм, чоловік?
- Насолоджуюся миттю, - видихнула я. - Дивись, яке синє небо, яке спекотне сонце, птахи співають, море... Це ж диво!
- Ти диво, - посміхнувся дракон. – А день звичайний. Літній.
- Ні, - я навіть сіла на знак незгоди. – Щодня незвичайний. Бо другого такого ж не буде. Подивися яке небо! Море! Сонце! Чайки! Це є тут і зараз. Іншого такого вже не буде.
- Чайки, між іншим, нахабні до остраху, - підібравши камінь і шпурнувши їм в одну з нахабних літунь, заявив Яр. - Ще й усю галявину загадали.
- Ех, Яр, - засміялася я, - ти солдафон.
- А ти диво! - засміявся дракон і теж сів. - До речі, у мене тобі сюрприз.
- Який?
- Мені треба виїхати до Ельрушаеля. Справа є до тамтешнього правителя, - буденним тоном повідомив дракон, висмикуючи травинку. - Перевірю один здогад. Хочеш зі мною?
Я завмерла з розкритим ротом. Це ж одне з головних міст царства драконів. «Каменеград», як його називали люди. Місто-фортеця, місто-загадка, місто-мрія для будь-якого етнографа.
– Що? До драконів? - я від радості перейшла на мерзенний фальцет.
- Це так“? - меланхолійно пожовуючи зелену стеблинку, уточнив дракон.
- Так. Так! ТАК!! - я навіть у долоні від радості заплескала.
- От би ти так весіллю раділа, - скривився Яр.
- Я раділа.
- Я пам’ятаю, - реготав дракон. - ледве вмовив.
- Ти просто поставив перед фактом!
- Так ти ж все метушилася в муках, - вдавано обурився дракон.
– Я обмірковувала. Весілля, це на все життя.
- Так, - задоволено закивав Яр і якось непомітно знову повалив мене на спину. - На все життя, моя іскорка. Моя?
- Твоя, - видихнула я, обіймаючи дракона за плечі.
Подальша бесіда була вже неможлива, тому що рота мені нахабно закрили поцілунком. Хоча я й не чинила опір.

***

 - Я уб’ю тебе, змію! - Каратай кинувся в атаку, варто було нам переступити поріг будинку. Несподівано. Я застигла на вході, Яр виступив уперед, приймаючи атаку розгніваного некроманта на себе. Дракон глузливо вишкірився і клацнув пальцями. Ворон, що летів до нас із виставленими вперед кігтями, повис у повітрі, зло молотячи крилами всередині величезної кулі, схожої на мильну. Почулася приглушена, але від того не менш прониклива тирада із застосуванням хитромудрих і рідко застосовуваних навіть у порту лайок. Мда, майстер грубий та різкий. Це факт!
— А ось і ви, майстре, — весело промовив Яр. - А я вже захвилювався. Вас немає і немає.
- Даня, я його тримала, як могла, - почувся Улькін голос, а потім дівчина, що висунулась з вітальні, зло тицьнула пальцем у Cеву.
Яр кинув гнівний погляд на Листа. Мій друг або ще не до кінця протверезів, або похмілля надало згубну дію на інтелект, але він явно давав зрозуміти, завдяки кому ми можемо бачити розгніваного ворона в столиці. Хмелик, що стояв поруч з алхіміком, зблід, а потім зробив крок назад і ще вліво за спину Севи. Ось на кому Каратай приїхав. Дракон хмикнув і нахабно обійняв мене за плечі, ворон завив і пішов на таран кулі.
Безрезультатно, стінка, як гумова, розтяглася до краю, а потім із гучним «чавком» відкинула ворона в протилежний бік. Побовтавшись від стінки до стінки, птах безвольно звалився на дно кулі. Уля розсудливо ховалася у вітальні, висунувши голову в хол, але готова у разі небезпеки втекти з лінії вогню.
- Сева, - все такий же непробивний Яр підступно посміхнувся, - якщо в тебе в житті одні обломи, це не привід поганити щасття всім навколо.
- Я, на відміну від вас, не використовую таких методів! - гнівно промовив алхімік, сяючи окулярами.
Яр байдуже знизав плечима і у звичній своїй манері видав:
- Даремно. Як бачиш, мої методи дають результати.
- А у Севи буйне божевілля, - подала голос із вітальні Уля. - Від Каратая підчепив. Параноїк короткозорий.
— Ви б, Листе, так за своє життя дбали, як за Даннине, — зітхнув Яр.
- А хто про неї подбає? - наїжачився Листик. – Ви? Ви їй тільки голову морочите! Яр напружився. Судячи з усього, Севу все ж таки пришибут за відвагу. Або провчать. Загалом я можу такими темпами і без друга залишитися. Я обережно взяла дракона за руку, припиняючи цей надзвичайно принизливий фарс.
- Гаразд, - зітхнув Яр і, кинувши на мене повний ніжності погляд, різко сказав: - Майстер, якщо ви заспокоїлися, то я хотів би поговорити з вами, - і трохи тихіше додав: - Якщо ви вже тут з’явилися.
- Про що? - зітхнув ворон, куля навколо нього з тріском лопнула і птах спланував на завмерлого Хмеля.
- Про що говорити з тобою? Заморочив-таки дівчинку... гад вогнедишний.
- Про Дану я й хочу говорити, - уже не приховуючи посмішки, вів далі Яр. - Я хотів би просити у вас її руки.
Сева розгублено поправив окуляри. Щодо Каратая я запідозрила параліч. Ворон завмер з відкритим дзьобом, але потім все ж таки видавив:
- Тільки через мій труп... гадина ти нахабна.
Я вже продумувала святкову вечерю з коронною стравою у вигляді майстра Василена Каратая. Бачить небо, всі чекали, що Вільха піде на гріх. Схоже, гріх на душу все ж таки візьму я. Отже, печеня чи холодець? Так, саме ці думки боролися за пальму першості в моєму мозку.
- Ну й добре, - відмахнувся від ворона Яр. - Ми ніби вже...
У Каратая встало дибки все до одного пір’я на тілі. Зараз птах був схожий на крилатого їжака, що сидів на плечі Хмеля. Хміль помацав навколо себе рукою у пошуках стільця. А не знайшовши його, схопився за Севу, що стояв поруч. Сева повторив маніпуляції Хмелика, але схопився вже за одвірок. Потім алхімік поволі повернув голову до Уляни. Улька пирхнула і, склавши руки на грудях, показала Северину язика.
– Що? - Каратай здавався приголомшеним до мозку кісток.
- Весілля зіграємо після жалоби по Болоту. У мого народу свої обряди, - відповів Яр.
Каратай злетів на підлогу і, цокаючи кігтиками, підбіг до мене.
- Де ви були всю ніч? – підозріло уточнив ворон.
– У горах, – обережно повідомила я.
- Як і годиться за обрядом, - склавши руки на грудях, хмикнув Яр.
Каратай зло глянув на Яра, що стояв поруч зі мною, потім знову розвернув голову до мене.
- Даня, що він з тобою зробив? - прорипів ворон.
– Вам усе перерахувати? - посміхнувся дракон.
- Іди в пекло, - каркнув ворон.
- Даня, він що робив, крім неподобства всякого?
Я відкрила було рота, щоб розповісти про живий вогонь, що тік по шкірі. Про легенду, свято, клятву дракона. Але мені нахабно завадили.
- Я дорослий, чесний та порядний дракон. Данна - чиста, старомодна дівчина, - все з тим же глузуванням видав дракон. - Тож я творив неподобства всякі лише в рамках обряду єднання.
Хмелик усе ж таки сів. Ага. З розмаху на підлогу. Сева на ногах утримався, але від цього виглядав не менш враженим. Каратай? Каратай знову тимчасово впав у ступор. Постояв, дзьобом розгублено поплескав, і видав істеричним голосом:
- Обскубайте мене! Це правда?
Може, варто прислухатися до прохань майстра? А що він сам попросив, а я дуже чуйна дівчина і завжди готова виконати прохання старших. Так, вирішено, почну з хвоста. Вголос я сухо повідомила:
- Так. Обряд безперечно був.
- І було непекуче полум’я? – допитувався ворон.
І ще йому час уже відновити прийом проносного. Он якийсь нахабний, зовсім від крил відбився. Нічого, у мене порошки із собою, тож виховний процес неминучий.
- Було, - червоніючи, повідомила я.
- І багаття, гори, море...?
— Ось тому у драконів таємні обряди, — реготнув, звертаючись до мене Яр. - Тепер тримайся, візьмуть тебе в кільце.
Ворон поволі розвернувся до дракона. Погрозливо так. Очима блиснув зло. Ага. Ворон. На дракона… Хоч би зі сміху не впасти, бо всю патетику моменту споганю.
- Ти ще тут? - зло уточнив Каратай у дракона.
- Це ніби мій дім, - огризнувся дракон.
- Вже фактично ваш, - нахабно промовив птах і, звертаючись до мене, видав: - За їхніми законами ви вже одружені. Тож тут усе і твоє.
Вечері бути! Тушковане вороняче м“ясо різко вийшло на перше місце у списку знайомих мені рецептів. Майстер буде дуже мило виглядати, нарубаний на порційні шматки. Жах. Від самої себе страшно робиться.
- Мда, майстре, хватка у вас звіряча, - відверто заржав дракон.
Я розгублено глянула на задоволену Улю та переляканого Листа. Хмелик навіть схлипнув, зиркнувши на дракона, і, похмуро дивлячись у підлогу, з тієї самої підлоги підвівшись.
- Усі, формальності улагоджені? – меланхолійно уточнив Яр. - Якщо так, то давайте у вітальню пройдемо. Прислузі в коморі душно, мабуть.
У коморі щось гримнуло, потім ойкнуло. Потім у тісному та запорошеному приміщенні настала гробова тиша. А дракон так само байдуже обійшов замерлого ворона, взяв мене під лікоть і повів у вітальню.
- Даня... - Уля все ж таки згадала, що наречену слід привітати.
Подруга рвонула до мене і, не перестаючи тараторити поздоровлення, повисла на моїй багатостраждальній шиї, ледь не поваливши Яра з ніг. Я якось різко перехотіла бути нареченою. У драконів все й справді простіше. Далі день пройшов без новин та яскравих подій. Ніч? Хм… А це таємниця.