Глава 10

Напруга, що зародилася в розмові з Р ’ яве, вимагала виходу. А що найкраще розганяє страхи? Сміх. Ось так ми й дійшли до дому Дорхе, корчачись і стогнучи від реготу. Я одразу глянула у бік палісадника. Судячи з того, що в траві грався грифон, Яр уже повернувся зі своєї „жахливо важливої“ та „дуже секретної“ поїздки. Верес щодуху гасав по галявині, то піднімаючись на задні лапи в спробі зловити метелика, то починаючи рити землю в гонитві за кротом. Довгий хвіст з кудлатим кінчиком тремтів на вітрі, звір пищав від збудження і радості. Збоку він виглядав як кошеня, що бавиться з клубком ниток.
Побачивши мене, звірюга кинула поганити газон і побігла до будинку, маючи намір отримати трохи ласки від прибулих. Улька і Лист синхронно сахнулися вбік, я теж поспішила відступити, але Верес був непохитний і, наздогнавши мене, тицьнув головою в живіт. Дивно. Раніше грифон був стриманим та відстороненим, виконуючи команди Яра, і в мене ласки не просив. Я розгублено озирнулась на друзів.
Лист знизав плечима, а Уляна загадково посміхнулася. Верес видав своє звичне „фюїт“ і потерся головою об моє стегно. Пір’я на його голові сяяло і переливалося, наче риб’яча луска, а пташині очі дивилися з такою відданістю, що я не втрималася. Почухала звіра за вухом, скуйовдила м’яке, гладке пір’я, погладила, як кота, по шиї. Звір млів, мружився і, відкривши дзьоб, смішно переступав з лапи на лапу. Зрозуміло, мене, мабуть, уже сприйняли своєю і активно заслуговували на увагу.
Улька теж боязко підійшла до звіра. Верес на цей маневр відреагував обережним поглядом у мій бік. Подруга все ж таки побоялася погладити грифона. З-за будинку показався конюх, який спантеличено розшукував когось у палісаднику. Ну, зрозуміло кого. Цей хтось продовжував лізти до мене, віддано заглядаючи в очі.
- А, от і ти, - засміявся конюх, наблизившись до Вереса. - Втік, паршивець. Хазяїн буде злитися. Хто газон рив?
Верес пискнув і покаянно опустив голову, притискаючи до голови свої вкриті пір’ям вушка. А конюх відважив нам із друзями уклін і, дивлячись на мене, з найсерйознішим виглядом спитав:
- Пані Жваго, вам віз сьогодні потрібний?
Я розгублено глянула на хлопця. Знизала плечима і мовчки похитала головою.
- Добре. Треба буде, ви наказуйте, - серйозно промовив хлопець. - Нічого містом пішки ходити. Наволочі повні вулиці. А ви дівчина почесна.
І потопав, вклонившись і схопивши Вереса за нашийник. Я вражено витріщалася конюху вслід, поруч напружено сопіли мої друзі, особливо зло пихкала Улька. Але, судячи з відсутності злих окриків, друзі ще трималися. Ну і славно. От і добре. І я мовчки рушила до входу до хати. У холі мене наздогнала Улька і, взявши під руку, пішла поруч, Лист же обігнав нас і рушив до сходів, на ходу стягуючи пропотілу мантію.
- Піду вмиюся, - пихкаючи, простогнав Листик, гуркотячи чоботами по сходах.
Ми з Улькою ще стояли внизу, вирішуючи, йти нагору чи у вітальню, коли поруч з’явився Лук’ян. З повітря він матеріалізується, чи що? Лакей вклонився і сказав: - Пані Жваго, накажете чай подати?
- Ні... - у мене голос якось дивно здригнувся. - Ні дякую. А майстер Дорхе де?
- Пішов, - знову кланяючись, озвався Лакей. - Повідомити, коли прийде?
- Ні ні. Дякую, - зніяковіло пискнула я.
Лакей знову вклонився і потопав геть в одну з непримітних дверей під сходами. Я все ще дивилася йому в слід, коли голос Улі змусив насторожитися:
- Як тебе тут прислуга полюбила... - сказала вона.
- Це їхня робота, - знизала я плечима. - А ми гості в домі Дорхе.
- Ага, - кивнула лікарка. - Ми так, і ставлення до нас як до гостей. А до тебе, як до господині.
- На що ти натякаєш?
– Я? Я натякаю на обручку, що в тебе з ранку на ланцюжку бовтається, - зло прошипіла Уля.
- А давай... - почала я свою звичну відмовку.
- Нє! – азартно простягла моя подруга. - Жодних „потім“! Ти мені зараз усе розкажеш, - і, смикнувши мене за руку, на ходу шепнула: - Ходімо, доки Севи нема.
І мене потягли вгору сходами, не звертаючи уваги на мляві спроби відбитися. Хоча... Чого гріха таїти, мене розпирала радість, і її потрібно було на когось вилити. А тут така благодать. Найвільніші у світі вуха Уляни Нагоре. Історію наших бурхливих взаємин із Дорхе Уляна вислухала з відкритим ротом і з трепетно ​​притиснутою до грудей подушкою. Звичайно, багато що я опустила, обмежившись коротким, але від цього не менш емоційним переказом всього, що сталося.
- Даня... - все ще вражена, озвалася Уля. - Це ж... це як... Це краще, ніж у романі!
Я пригнічено похитала головою, дивлячись, як моя подружка мало не захлинається слиною, прокручуючи в голові почуту історію. І далися їй романи. Там же все вигадка, казка. Та половину того, що там написано, у житті просто втілити не можна чисто фізично. Та й життя часом викидає такі фортелі, що всі романи світу мають згоріти в пекельному полум’ї від сорому. Мда. Але ж Ульці що? Їй головне романтика.
От і мається від хлопця до хлопця, ніяк притулку не здобуде. Вони всі, як на підбір, красені, балакуни та задаваки. А насправді - бабії. Ех, ось би Листика мечем махати навчити! Обміркувала цю ідею і прийшла до висновку, що не варто. Я дуже сумуватиму за другому, що зарізався, нехай краще над колбою сидить.
- Уля, - насторожено покликала я подругу, - тільки це секрет. Яр просив мовчати. - Та я могила! - Гаряче запевнила мене пані Нагоре.
- Хіба що розкопана, - виразила я здогадку.
Просто Улька має ще одну рису. Балакучість. Інформація в ній надовго не утримується і чим довше подруга намагається її зберігати нерозкритою, тим сильніше це тисне їй на психіку. Загалом, Улька знахідка для ворожого шпигуна, на допиті навіть без тортур видасть усі секрети, їй відомі. Хоча їй мало що відомо, бо таку її рису знають усі.
– Ну, знаєш! - Образилася Улька.
- Знаю, - розреготалася я. – Тому й прошу.
Улька насупилась. А потім зло шпурнула в мене подушкою. Ну, я дівчина спритна, снаряд спіймала і послала додому. А потім, повалившись на ліжко, ми ще довго реготали з подружкою, бовтаючи в повітрі ногами і дивлячись у стелю. Так, іноді зберігати таємниці це непосильна ноша. Схоже, зіпсував мене остаточно дракон. Он, уже базікалом стаю, скоро романи читати почну.
- Бачиш, Данко, - глибокодумно промовила Уляна, - гідні одержують від долі подарунки.
- Ну, тут ще треба розібратися, подарунок це чи ні.
- Такий чоловік...
- А ось який він чоловік, ще дізнатися потрібно, - встаючи з ліжка, повідомила я. - Даня!
- Застогнала Нагоре. - Як так можна?
- Чим менше зачаровуєшся, тим менше розчаровуєшся, - знизала я плечима.
- У тебе в голові вавка, - зробила висновок Уля і теж злізла з мого ліжка.
- Може, - не стала сперечатися я. - Але ми живемо з нею дружно, і вона мені не заважає.
Я схопила подругу за руку і потягла геть зі своєї кімнати. Там уже й Листик вимитий зачекався, і Яр, можливо, приїхав. І... І менше про щастя базікаєш, ціліше це щастя буде.
- Слухай, а в нього друг є? - повисаючи на моїй руці, прошепотіла Уля.
- Угу, - кивнула я. - Бус.
- Ну... може, є ще якийсь друг у наявності. Дракон, наприклад.
Ми якраз спускалися сходами, і мені стало видно, що у вітальні один дракон таки є.
- Ось у нього і спитай, - кивнула я на Дорхе.
Далі ми з Улькою спускалися мовчки. Листок у вітальні також був присутній, вже вмитий і в чистій сорочці. Нашу появу чоловіки зустріли настороженими поглядами. Зітхнула і глянула на Уляну. Ага, такий „чесний погляд“ у неї був, що одразу ясно - секрет знає. Лист примружився, Яр скрушно похитав головою. А що одразу я? Він он сам все вибовкав. І кому? Кущу!
- Ну що, як настрій? - із загадковою усмішкою почав Яр.
- Гарний, - обережно озвалася я.
- Даня у захваті! - Заявила Улька і поспішила відскочити, поки я її не штовхнула ліктем у бік.
У, зараза. А Яр простежив тактичний відступ Уляни Нагоре, знову посміхнувся і поліз за пазуху. На біле світло було вийнято сувій. Перевитий блакитною стрічкою і з величезною сургучною печаткою на кінці. А на печатці герб! Моя ліцензія! Я радісно заплескала в долоні.
- Вітаю, Данно, - муркнув змій. - Експлуатувати Листа тобі тепер можна за законом.
Мої друзі схопилися зі своїх місць і кинулися обійматися. У кімнату знову непомітно просочився Лук’ян з тацею. На підносі стояли келихи, ваза з фруктами та пляшка вина. Мене так само продовжували душити в обіймах, а слуга вже розливав рубіновий напій по келихах. Яр стояв біля вікна і теж посміхався. Тепло, весело, ніжно. І в моїй душі з тріском танув той лід, що не давав емоціям розкритися всі ці роки. Немов лещата, що стискали серце, лопнули, і я нарешті змогла дихати на повні груди. Вперше за довгі роки. І ці туга і самотність, що мучили мене, розповзалися геть, варто було глянути у фіолетові очі дракона. Я знову непомітно себе вщипнула. Ні, не сон.
- За тебе, Данні, - Яр підняв два келихи і простяг один із них мені. – Вітаю.
Уля з Листиком теж підняли келихи. Пролунав дзвін, сміх, привітання.
- Дякую вам, майстре, - посміхаючись, видихнула я.
Хотілося обійняти його. Поцілувати, сказати, як я вдячна. Але в нас є таємниця. Тож довелося задовольнятися сухим „майстере“. Яр теж усміхнувся, трохи подався вперед і інтимненько так промовив:
- Я старався.
І підморгнув. Змій. Ні, ось одним словом увігнав дівчину в сором. Стою. Червонію. Куди очі подіти, не знаю.
- Ну що, цвіт магічної спільноти, які плани на вечір? - посміхнувся Дорхе.
- Які плани? - Протягнув Лист. - Поїсти, почитати та поспати.
Дорхе якось дивно глянув на Севу, потім на мене, на Улю. Усміхатися перестав, руки на грудях склав, стоїть, хмурить брови.
- Тобто свято повз вас, так? - так само похмуро уточнив Яр. - Ви знущаєтеся?
- Яке свято? - Здивувалася я.
- Ніч Вогнищ! - пирхнув дракон. - Дітки, ви зовсім зі своїм навчанням тяму втратили.
Мда. А й справді, літо ж. Період свят, весіль та масштабних гулянь. Якось зовсім у мене пам’ять відбило від цих потрясінь. Я згадала літні свята в Нуїрі, коли полум’я від вогнищ спливало в небо, затьмарюючи зірки, а молодь водила навколо хороводи. Пили пряний скваш, співали пісні, танцювали до упаду, виряджені у яскравий одяг, хлопці з квітами у петлицях, дівчата у вінках. Ми з друзями синхронно усміхнулися до загальних спогадів.
- Вловили мою ідею, так? - блиснув іклами Яр.
- А у столиці хіба святкують цей день? - Здивувався Сева.
- В столиці? - скривився дракон. - Люди цураються цього стародавнього, на межі магії, свята. За такою справою треба їхати в села, де в людей ще жива пам’ять про спадщину предків, без цього міського лушпиння на кшталт пристойностей та заборон.
Яр знову посміхнувся, дивлячись на мене. Загадково так, ніби думав щось. Я теж усміхнулася, з цікавістю глянувши на дракона.
- Відсвяткуємо зміну твого статусу, Данно, - простяг Яр.
І підморгнув мені. Відразу зрозуміло, що він не про ліцензію. Він про інший статус. Значить, сьогодні обряд?
– Тоді куди поїдемо? - Надихнулася Уляна.
- На південь, до моря, - так само сліпуче посміхаючись, випалив дракон. - Найгучніші святкування там.
- То це драконові землі! - Вигукнула Уля.
- Прикордонні, - уточнив Дорхе. - Там людей не менше, ніж зміїв.
- А як ми... на вас? - зробив свій внесок Листик, що мовчав досі.
- Листе, не нахабній, - похмуро обсмикнув алхіміка Дорхе. – Порталом підемо.
- Так на ваших землях немає порталів, - сказала Уля.
- То це прикордоння, слухати краще треба. Там ще живуть люди, тож темні в свою пору і там відзначилися, - Дорхе оглянув нас сяючим поглядом і ляснув у долоні. - Чого застигли? Живо збирайтеся, час минає.
Чи треба говорити, що Уля рвонула до сходів першою? Я з деяким хвилюванням пішла слідом, Сева, подумавши і оглянувши своє вбрання, залишився у вітальні. Так, йому що. Чистий, та й то добре. Дорхе, задумливо простеживши за нашим із Уляною сходженням, розплився в якійсь загадковій усмішці і потопав геть.
Від хвилювання я до своєї кімнати дійшла, як у маренні. Тільки я зібралася подумати над своїм вбранням, як у кімнату ввалилася Уля. Сукню вона вже змінила, вирядившись у лляне блакитне вбрання з глибоким вирізом на грудях і широкою спідницею, розшитою по краю золотими зірками.
- Заплетеш мене? - перебираючи у руках стрічки, спитала подруга.
- Сідай, - відкидаючи купу ганчір’я на ліжко, кивнула я.
Вперше за багато років пошкодувала, що в гардеробі так і не завелося ошатної сукні. Сьогодні мені дуже хотілося бути ошатною. Може, в Улі одяг попросити? Я відібрала кілька відповідних стрічок, почала плести Ульці першу косу і вже відкрила було рота для вимовлення свого прохання. У двері постукали, і після мого дозволу до кімнати зазирнула Фая. Молода дракониця що працювала покоївкою. Мила дівчина.
- Майстер просив передати вам подарунок на честь удачі вашої справи, - повідомила Фая, звантажуючи на ліжко пакунок.
Я все ще дивилася на нього, коли Уля з недоплетеною косою вирвалася з моїх рук і поспішила до подарунка.
- А що там? - не соромлячись розгортаючи шурхотливий папір, уточнила Уля.
- Майстер сказав, що це дуже відповідає нагоді, - заглядаючи через Ульчине плече, повідомила Фая.
Дракониця взагалі була дуже цікавою, а ще моторошно балакучою, отримавши від Дорхе прізвисько „сорока“. Я обережно поклала гребінь на стіл і розгублено глянула на дівчат. Серце тріпотіло від приємного, давно забутого почуття очікування дива.
- Ой, Даня, - вигукнула Улька, вивуджуючи щось з пакунка, - яка краса! Ти зобов’язана його вдягнути.
І обернулася до мене, тримаючи за плечі сукню. Я відкрила рота і... закрила. Дійсно, дивовижно підходяща для подорожі сукня.
- Подобається? – уточнила Фая.
- Тобі пасуватиме, - прикладаючи до мене сукню, сказала Улька. - Твій колір та фасон.
- Допомогти вам одягнутися? - втрутилася Фая.
Сукня мені подобалася, і це факт. І фасон, і колір, і тканина. І бажання її вдягти було божевільним. А ще хотілося побачити очі дракона, коли я заявлюсь у цій сукні на свято. Недоречно згадалися минулі дні, більше схожі на казку, ніж на реальність.
- Я сама, дякую, - зважившись, кивнула я.
Уля вручила мені вбрання, а сама пішла чіплятися до Фаї з проханням зробити їй зачіску. А я поплелася одягатися у вбиральню. Сукня була простою і вишуканою, пошита з тонкого полотна, схожого на шовк, але більш щільного. Яскраво-червона, зі скромним вирізом „човник“ спереду та глибоким вирізом на спині, прикрашеним декоративною шнурівкою. Тканина щільно обтягла до середини стегна, розходячись вниз широченою спідницею з тисячами складок. Скажімо так, я знала, що не страждаю на дистрофію. Але дзеркало нагадало мені, що я вже давно не підліток і встигла вирости та округлитися в деяких місцях трохи більше, ніж це було помітно у мантії. Стало ніяково і захотілося прикритися, як у вечір випускного у Листика. Вирішила, що одягну шаль. А що? Увечері прохолодно.
- Ну, закінчила? - просунулась у двері Уля і, округливши очі, добила: - Ух... ось це вбрання!
Фая відчинила двері ширше, протискаючись у вбиральню з парою чобітків такого ж яскраво-червоного кольору.
- Яка у вас тонка талія! - Видихнула дракониця, розглядаючи мою постать.
- А по обидва боки від неї все так дивно випирає, - хихикнула Уля. - Бери палицю, від нахаб відбиватися.
Я знала одного нахабу, від якого не відіб’юся, але який зате розжене за версту всіх інших нахаб.
- Тепер волосся. Що будемо робити? - прощебетала Уля і за руку потягла мене до кімнати.
- Ви ж у прикордоння їдете? – уточнила Фая. – Там є деякі правила. Дівчата вільні і в пошуках пари приходять на танці з розпущеним волоссям, ті, хто просто прийшов веселитися, збирають волосся в косу. Невільні прикрашають волосся квітами.
- Чому? - Зацікавилася Уля.
- Тому що квіти їм подарував обранець. - пояснила дракониця.
- Тоді я так піду, - хмикнула моя вітряна подруга, розплетаючи косу.
Я, попри всі вмовляння, поклала волосся в пучок. Уля розуміючи хихикнула, Фая дивно зиркнула на мій палець, але питання ставити не стала.