Глава 9

Будинок майстра Р ’ яве зустрів нас порожнім двориком і замкненими дверима. Ми потопталися на ганку і, переконавшись, що майстер не спить у себе в бібліотеці, а точно відсутній, вирішили чекати на лавці під сливою. На жаль, крім ніжності та любові, як у мене, так і у Яра було повно справ. І відразу після чаювання дракон помчав за покликом „вісника“ в неназваному мені напрямку. А я вирушила з друзями в будинок майстра Р ’ яве, сподіваючись прояснити скупчені з моменту нападу злиднів питання. Про зроблену мні пропозицію Яр попросив нікому не говорити до обряду. На моє логічне запитання: „Чому?“ відповіддю послужило ємне: „Так треба“.
Загадковість дракона мене насторожувала, але все ж таки я вирішила йому довіритися, і обручка перекочувала з пальця на ланцюжок, який я повісила на шию. День був, як і належить, жарким і задушливим, і навіть у зарослому дворику в тіні не спостерігалося рятівної прохолоди. Трава пожухла, листя на деревах прив’яло, землю засипали зморщені плоди, на які деревам було шкода витрачати дорогоцінні соки.
Ми з Улькою були одягнені легко, а ось Листик, гордий новопридбаним званням „майстер“, тягався по літній спеці у своїй новенькій мантії і незабаром набув забарвлення обличчя в тон одягу - червоного.
- Ну, у Р’яве тут і зарості, - оглядаючи дворик, простягнув Лист. - Незабаром і будинка видно не буде.
- А може, йому так подобається, - припустила я, теж озираючись на всі боки. Мені така занедбаність дуже подобалася. Створювалося відчуття казки, ніби живеш у лісовій хатинці, а навколо нишпорять вовки та ведмеді, а не шумить і клекоче сморідне, сповнене злих людей місто. Такий собі острівець природи серед кам’яних і зроблених з колод будівель. І будиночок сам був кумедний і незграбний, як і його господар. З нескладною надбудовою на горищі та круглим, трохи кривим віконцем. І балкончик зі смішним перекошеним дахом. І вкриті тріщинами щаблі на ганку. Так мило, незвичайно.
- Та кому таке може подобатися? - Підтримала Листика Уля. - Просто у майстра сил немає на облаштування. А так би прополоти грядки, постригти траву. Он, бур’яни викорчувати. Дивись, який вимахав.
І Улька гнівно тицьнула пальцем у кущ реп’яхів, що зростав біля будинку. Кущ виріс дебелий, ростом з людину, з величезним листям і пишними гронами плодів-приставучок. Рослина угнездилася в безпосередній близькості від будинку, загородивши частину вікна вітальні. Маю сумнів, що цей індивід ріс тут без згоди майстра.
- Все ж таки лопух часто застосовується в медицині, - вирішила я заступитися за бур’ян. - Дивись, який він гарний, великий, розрослий. Видно, що його доглядають.
- Та майстер його просто викорчувати не зміг, - відмахнувся від моїх аргументів Лист. - Хоча, на щось він, може, й згодиться.
Лист витер піт з чола і, труснувши чубчиком, потягнувся до лопуха, маючи намір відірвати листок і спорудити з того чи то головний убір, чи то опахало. Які саме переслідував цілі мій друг, мені важко сказати, оскільки лист йому зірвати не дали.
Варто було Севі простягнути руку до рослини, як він відразу отримав ляпас по кінцівки. Смачний такий ляпанець... лопухом. Ми вражено завмерли і, витріщивши очі, дивилися на реп’ях. Кущ ніяких подальших дій не робив. Ми переглянулись. Аномально збільшені очі друзів переконали мене в тому, що я галюцинаціями не страждаю. Ми перезирнулися і синхронно глянули на кущ. Кущ? Кущ ознак життя не подавав.
- Що за? - Лист приголомшено прибрав окуляри на лоб.
Алхімік азартно примружився і потягся до куща. Ми з Улькою жадібно спостерігали за експериментом, сховавшись у Листика за спиною. Мало що це таке і на що воно здатне? Так, ми злякалися. А ви б не злякалися? Листок простяг рученята до лопушка, на що рослинка відреагувала відхиленням стебла з території захоплення. Як змія вивернувся, не давши схопити себе за стебло. Ми захоплено ахнули і наблизилися до реп’яха впритул. Реп’ях усвідомив, з ким має справу, і злякано відхилився назад, від нашої цікавої трійці. Скрипнула хвіртка.
- О діти, ви прийшли! - почувся голос Р ’ яве, і майстер ступив у свій зарослий дворик.
Ми вражено глянули на алхіміка. Кущ? Кущ злякано обернувся до старого. Вся поза реп’яха говорила про те, що він не очікував такої пильної уваги до своєї персони і тепер був уже не радий, що розкрив свої унікальні здібності. Підозрюю, що рослинка розважалася тим, що розлякувала цікавих із двору Р ’ яве. Що ж, тут і пес на ланцюгу не потрібен, коли тобі по фізіономії лопухом настукають за перетин приватних кордонів. Майстер Р ’ яве теж завмер, вивчив ситуацію і, вже посміхаючись у всі відсутні зуби, подріботів до нас.
- Бачу, ви з моїм вихованцем уже познайомилися, - посміхнувся алхімік, підійшовши до реп’яха. - Це Анісій, - розреготався Р ’ яве, спостерігаючи наш культурний шок. - Приятель мій.
„Анісій“ зацьковано обернувся до майстра, зробив дивну пантоміму листям, мабуть, описуючи ті звірства, що мав намір з ним зробити Лист. Р ’ яве, так само посміхаючись, поплескав кущ по стеблу і похитав головою.
- Асік боявся, що ви його на зразки розберете, - пояснив Р ’ яве. - Я йому пояснював, що ви діти смирні. Але малюк все ж таки вирішив не розкриватися перед вами. Тільки ось, захищаючи своє листя, відкрився.
Ми синхронно кивнули майстру і знову скосили погляди на кущ. Кущ, мабуть, у нашу адекватність не повірив і боязко притулився до плеча майстра, чіпляючись колючками за мантію.
- Асик, кинь, - повчально промовив старий. - Це наші гості і обривати з тебе листя вони не будуть.
„Асік“ продемонстрував майстру той самий, так і не відірваний Севою лист. Сева знітився і сховав руки за спину.
- Він випадково, - посміхнувся Р ’ яве. - Ну, привітайся, як слід.
„Асік“ був непохитний. Всім своїм виглядом показавши обурення та склавши листя на стеблі, ображено відвернувся. Комічна ситуація, хоча, кому приємно, щоб з нього листя обривали? Ми ж звикли, що рослини мовчать і терплять, але це не означає, що їм не боляче.
Ось на прикладі „Асіка“ стало ясно, як ми неправі, для забави обриваючи з кущів листочки та квіточки. І так мені соромно стало за всі букетики, листочки та гілочки, обламані та обірвані мною за все життя!
- Вибачте нас, Анісію. Ми більше не будемо, - виходячи з-за Севи, сказала я.
- Ось. Це Данка, - кивнув Р ’ яве. – Нашого Яра подруга.
Варіант представлення мене збентежив, але виду я не подала. Невже Р ’ яве знає про пропозицію Яра? Кустик тим часом зацікавлено „глянув“ у мій бік. Дивно, схоже, і кущ у курсі драконячих почуттів до мене. Всі в курсі, одна я була в невіданні весь цей час. Мило. Верхнє гроно колючок на кущі хитнулося і відхилилося вбік, ніби „Асік“ намагався мене краще розглянути.
Значить, Яр дружить із кущем? Я придушила посмішку, намагаючись не думати про те, як дракон курив, сидячи на цій самій лавці, і спілкувався про життя з реп’яхом. Не вийшло, фантазією мене небо не обділило і ця картинка швидко постала перед уявою. А тим часом, борючись зі сміхом, я пропустила момент, коли мене схопили шорстким листком за руку і верхівка куща схилилася над моєю долонею. Ох який кавалер!
- А це Северин та Уляна, - продовжував мовити алхімік. – Гості Яра. Так що ти даремно злишся, вони хороші малята.
Уля теж простягла руку „Асіку“, кущ проробив ті самі маніпуляції, що і з моєю кінцівкою. З Севою вони сухо потиснули один одному... листок і руку. На цьому офіційна частина була закінчена. І ми пішли в будинок, залишивши „Анісія“ в’янути на сонечку. Майстер Р ’ яве, як виявилося, завітав до столичного ринку, і тепер ми вивантажували з кошика куплені ним продукти. Тим часом старий відчинив віконце і Анісій, що зажурився у дворі, радісно сунув верхівку у вікно, жваво цікавлячись нашим заняттям.
- Майстер, - пошепки і косячись на реп’ях, почав Лист, - а як воно... він... Загалом, як?
Мда. Шифрування, не інакше. Ми, алхіміки, взагалі в запалі наукових досліджень губимося. І мозок наш губиться в уявних нетрях, геть-чисто втрачаючи зв’язок з іншими частинами організму, як то зір, мова, руховий апарат. Звідси й висока смертність. Мда, ми такі. Втрачені. Але й кмітливі, чого там.
- Випадково, - Р ’ яве легко розгадав шифрування Листика. - Я тоді вже на пенсію вийшов і тут мешкав. Ось, розпустилися студенти однієї з академій і порошок, що оживляє, в річечку вилили.
Ми з Улькою переглянулися, вже припускаючи масштаби таких „пустощів“. Кущ тим часом швидко інспектував розкладені на столі продукти. Реп’ях з цікавістю вивчив пучок зеленої цибулі. Відклав. Покрутив стислий у листку шматок сиру. Задумався. Якщо чесно, його дії від розмови дуже відволікали. Бо не зрозуміло, що він із цим усім робитиме.
- Асік, почекай, зараз чай пити будемо, - розгублено відповів Р ’ яве, знову звертаючи свій погляд на Листика.
Ми, заінтриговані цією заявою, дивилися на „Асіка“ з ще більшим інтересом. Кущик зніяковів і, повернувши сир на місце, зло зачинив вікно. Бач, якийсь нервовий екземпляр.
- Ооось, - простеживши за діями „вихованця“, обізвався Р ’ яве. - А нижче по руслу річки гайок зростав. Народ із річки водицю тягав. Загалом, коли вартові приїхали на виклик, то застали містечко в облозі дерев та бур’янів.
- То вони агресивні? - насторожився Лист, покосившись на „Асіка“, що підглядав у віконце.
„Асік“ увагу до себе засік і відвернувся від вікна, грізно розчепіривши листя.
– А якими їм бути? - реготав Р’яве, плентаючись до свого крісла. - Народ із гаю лозу тягав. Ось лоза і прийшла по сатисфакцію. І ще багато чого там ніжки та ручки відростило. Весело у містечку було.
Ми посідали на стільці, гуртком умостившись поруч із майстром, наче діти, що слухають казкаря. „Асік“ теж зацікавився і тепер притискався до скла, приклавши до нього свої величезні лопухи, наче руками закриваючись від сонечка. Якщо чесно, картина була моторошна. Але ще й така кумедна.
- І що далі? - нетерпляче запитала Уля.
- Далі вартові заклинання звернули. Народ заспокоїли. Здирцям тим фізичне зауваження вліпили і роз’їхалися, - з усмішкою промовив Р’яве. - А Асика мені Яр привіз. Як сувенір. Він же у нас жартівник, наставник ваш огнедишний. Приволік, посадив. А я потім ледве не заробив інфаркт, коли його з грядки висмикнути зібрався.
Я посміхнулася, представивши цю картину. На Яра дуже схоже, подібні витівки його стиль. Мій шебутний дракончик. Від спогадів про дракона стало тепло й радісно, ​​наче в душі засяяло маленьке сонце. Незабаром ми все ж таки зібралися пити чай, і Анісію вдалося дістатися до пряників і льодяників. Ми вражено поспостерігали, як рослина діловито розмочує їжу у величезному кухлі з чаєм. А потім цією жижею щедро поливає землю біля себе.
І чай, треба визнати, Анісій „пив“ солодкий, на очах у здивованої публіки вбухавши туди п’ять ложок меду. Так ми і чаювали, розмовляючи про велике і дрібне, час від часу попиваючи липовий чай. Незабаром чай закінчився. Пряники також. І мозок, підживлений глюкозою, заволав про спрагу знань.
- Майстер, а вам Яр... - я запнулась і, впіймавши здивований погляд Улі, швидко додала: - Майстер Ярвіолас нічого про пригоду в парку не розповідав?
- Це коли вас трохи злидні не з’їли? - реготів старий. - Так…
- Даня, а коли це вони вас мало не з’їли? - примружилася Улька.
- Коли ти булочки купувати пішла.
- А...
- Я тобі потім все розповім.
- Даня!
- А давай ти зараз усе і розкажеш, - зло вимовив Лист.
І я розповіла. Все. За винятком сварки з Яром та нашого епічного примирення. А забудькуватість свою списала на проблеми, що потім виникли. Лист покивав і вдав, що повірив. Уля? Погляд подруги обіцяв мені допит із пристрастю та довгу розмову на тему „і як воно було?“. Чесно, я злиднів менше боялася, ніж Ульку.
- Дивно все це, - зітхнув майстер. - Я обговорював це питання з Яром. Але конкретних висновків ми не дійшли.
- І ніде про подібне не згадується? - Здивувалася я.
- Згадується, - зітхнув старий. - У легенді про поділ світу.
Мда. Ми з друзями вражено переглянулися. Уля пирснула, Лист скуйовдив волосся. А ось мені смішно не було. Бо якби вони побачили все, що я бачила, повірили б і в кінець світу, і в прихід світового зла.
– Це ж казка, – відмахнулася моя подруга. – Це ж не науковий трактат.
- Колись усі легенди були билинами, - знизав плечима алхімік. - А билина була реальністю. Просто, пройшовши крізь віки, правда зникла за нальотом вигадки.
- І ви вірите в те, що до людей спустилися боги і вигнали нав за межі? - здивувався Ліст.
- Як знати, що було і як... - розвів руками Р ’ яве.
Я мовчки допила чай. Анісій задумливо катав по столі крихти. Легенди. У цій розповідалося про те, як за Яв схльоснулися Нав і Прав. Світ темряви зазіхнув на світ людей, бажаючи поглинути його, розширити свої угіддя для полювання та забав. А боги, бачачи, що світ все більше ув’язує у темряві та заселяється чудовиськами, спустилися з небес, ставши на бік людей. Але, на жаль, не всі боги були на нашому боці.
Дехто прийняв бік темряви, заперечуючи право людського роду на життя. Як у будь-якій легенді, була велика битва і, природно, світ людей переміг, відвоювавши своє право на існування. А темрява відступила з яві, залишаючи за собою істот, далеких від цього світу. Одні пішли, інші вмовили богів залишити їх, прийнявши умови життя серед людей. Треті... треті залишилися, сховавшись у лісах і болотах і давши життя тій наві, що паскудить і губить людський рід. Так з’явилися різні раси.
Дракони, перевертні, волоти, навки - це діти світу наві, які побажали жити в дійсності. Так у світ людей прийшла магія, через змішані шлюби народилися перші маги, обдаровані іскрою сили. Тому люди й дивляться на нас, як на чужих, нехай і дуже давно, але перший із нас був зачатий від навого зроду. Адже є ще шишиги, валіоки, кікімори та інша нав, що так само чинить зло. І війна так само йде день за днем, у кожному селі і містечку, де заводиться нав, що оголосила полювання на людей.
 І маги так само приходять на захист явного світу, одержуючи на подяку злість і зневагу. Звідси й поява темних культів, що поклонялися темряві. Не всі готові мовчки нести свій тягар, є ті, хто бажає правити над нижчими, на їхню думку, расами, уклавши договір із Мороком. А ще легенда свідчить, що грані зваляться. Одного разу зло знову зробить крок у дійсність, збираючи свій кривавий урожай. - Думаєте, це кінець світу із легенди? - Обережно запитала я у Р ’ яве.
- Я не знаю, що й думати, - зітхнув старий. - І раніше в тканині світобудови з’являлися дірки, через них пробиралася первородна нав. Але ці дірки були невеликими і прийшлі тварюки підкорялися законам явногосвіту. Та й з’являлися вони у певних місцях...
- А зараз? - насторожився Лист.
- А тепер нав поводиться як їй хочеться і начхати їй на замови, заклинання та інше, - зітхнула я. - Вона поводиться тут, як у себе вдома.
Мої друзі переглянулись. Їхні погляди не обіцяли мені нічого доброго. Чекає на мене допит із пристрастю.
- І... - обережно простягла Уля.
- І нам усім відомо, що первородна нав, народжена в темряві, сама в наш світ прийти нездатна, - продовжив майстер. - Демони і подібна їм нечисть прибували за покликом у відчинені темними магами ворота, - Р ’ яве втомлено потер очі. - Якось темні вже намагалися відкрити дорогу темряві. Їхні дії розв’язали війну та послужили приводом для страхів людей. Ми перемогли, отримавши у подарунок портали. А по суті двері в світ темряви. Вони поки що замкнені.
– Це пов’язано з порталами? - Вже втративши обережність, встряла я.
Р ’ яве задумливо глянув на мене. Його зморщене, вкрите ластовинням і бородавками обличчя було сумним. Вицвілі очі дивилися стомлено і задумливо. Люди не даремно бояться порталів, адже раніше з них лізло зло, покликане темними у світ людей, щоб наблизити прихід наві. То що якщо це знову повторюється?
- У світ і раніше бприбували чудовиська, народжені пітьмою, - продовжив старий. - Але їх було мало, вони селилися в особливих, аномальних місцях, де були тріщини у гранях. І не йшли звідти, не маючи можливості вижити далеко від цього розлому. „Згубні місця“, так називали їх люди і обходили десятою дорогою. А зараз? Тепер нав ходить по парках, бажаючи поживитися.
- Їх не бере магія, на них не діють усталені закони нашого світу, - ніби розмірковуючи у слух, протягнув Листик. - Як той аспід на практиці.
- Нав, що проникає в наш світ, інша, - зітхнув Р ’ яве. - Але найстрашніше не це. Пролом можна залатати. Але лякає те, що нав, що живе серед нас, змінюється. Її поведінка стає нетиповою. Засоби захисту від неї неефективні. Світ навколо змінюється, підлаштовуючись під поклик темряви.
Ми вражено замовкли. А я з жахом згадувала вечір у парку. Як Яр відбивався від злидня ножем, не маючи можливості вбити магією. І полум’я закликав не одразу. Він зволікав. Він боявся. Мене осяяла дика за змістом думка. Дракон не був певен, що зможе правильно спрямувати полум’я. Він боявся не впоратися зі своєю силою.
- Що відбувається, вже кілька років намагається зрозуміти не лише Яр. Ковен у розгубленості, - продовжував мовити Р ’ яве. – І аномалій було менше. Але з кожним роком їх кількість та частота виникнення зростають. А джерело так само залишається загадкою. Мов грані пішли тріщинами. І ці тріщини ростуть, готові зруйнувати грані під тиском темряви.
- Ти ба Отакої! - з жахом в очах промовив Лист.
Анісій, що саме тягнувся до блюдця з пряниками, завмер і відчайдушно закивав, підтверджуючи слова алхіміка.
- Але це не привід сумувати, - грюкнувши руками по підлокітникам крісла, повідомив Р ’ яве. - Будь-яка загадка – це розминка для розуму. Чи нам цього не знати? Ми все ж таки алхіміки.
- Ага, - зітхнула Уля, - одна надія на магів.
- А ви, що ж, свій внесок зробити не бажаєте? - посміхнувся Р ’ яве.
– Я? - гірко посміхнулася Уля. – Я лікар, майстер. Моя вотчина лишаї та корости. Якщо пощастить, мор зупиню в якомусь селі.
– А ми алхіміки. У нас іскра ще менша, ніж у лікарях. Нас маги за своїх навіть не мають, – зітхнув Листик і кивнув у мій бік. - Он, ковен наш за своїх заступитися не в змозі.
Анісій завмер і здивовано (мені так здалося, він таки кущ) витріщився на Р ’ яве. Алхімік скривився, але на слова Листика відповів кивком на знак згоди:
- Не сперечаюся, ми не найвпливовіша гілка ковена. Наш орден не пара магічним. Іскри сили у нас майже немає. Ми справді ближче до людей, ніж до магів.
- Тому й наймаємося на роботу до людей, - кивнув Листик. - Все ж таки краще мати заступництво багатого господаря, ніж чекати допомоги від свого малозначущого ковена.
- На жаль. Сила ковена це бойові маги, некроманти, стихійники, - так само сумно, як і мій друг, сказала я, - що їм за діло до купки божевільних, що сидять над книгами та колбами у своїх підвалах та вежах.
Анісій і Р ’ яве знову перезирнулися. Кущик розвів своїми лопухами і махнув на мене одним із них, натякаючи чи на мою недоумкуватість, чи на безнадійність як опонента... чи ще на щось. Його один тільки Р ’ яве розумів.
- І знаєте, - зареготав старий, - у цьому і є їхня помилка.
Ми втрьох здивовано глянули на алхіміка. Анісій задоволено закивав, підтримуючи слова хазяїна.
- Тієї ж помилки, що допускаєтеся і ви, забуваючи, хто ви є, - продовжив Р ’ яве. - Так, у нас немає сили і ми не здатні приборкати стихію чи підняти цвинтар. Створити влітку сніг чи зцілити рану. Ми не творимо чудес, цього не відібрати, - Р ’ яве задумливо глянув у вікно. - Наш дар в іншому. І він у тому, щоб бачити цей світ, дивитися на нього під різними кутами, ширше, глибше. Ми знаходимо підказки та відповіді там, де нікому іншому шукати і на думку не спаде. Ми бачимо більше, ніж помітно оку. Наш дар у знаннях, - Р ’ яве патетично підняв вказівний палець. - І цей дар ні відібрати, ні присвоїти. І що б не відбувалося з магією в нашому світі, наш дар залишиться з нами за будь-яких змін. Ось що ви повинні пам’ятати і ніколи не забувати. Нікому не дозволяйте, навіть собі, применшувати ваше значення. Ви, і тільки ви, повинні розуміти свою винятковість, не озираючись на думку інших.
Весь час своєї промови Р’яве, не відриваючись, дивився на мене. Його вицвілі очі були ясними та чистими. Я дивилася на старого, усвідомлюючи, що в душі розпускається гордість за наш орден. Так, ми не обдаровані магією і в ковені вважаємося мало не відщепенцями. Наша справа наука. Але чи про це твердять наші мантії? Ми забули, що всі обдаровані недаремно одягаються у різні кольори.
Лікарі носять зелені мантії з візерунками з в ’юнків та плодів, як символ своєї близькості з природою та вміння дарувати життя. Некроманти носять чорні балахони з черепом на спині, розлякуючи перехожих своїми похмурими поглядами. І бойові маги також носять чорний одяг, розшитий срібними рунами захисту. І ті, й інші носять жалобні кольори, оскільки є носіями сили смерті. Стихійники носять синій одяг зі знаками стихій на ньому, адже вони і справді наказують силами природи...
А ми? Одяг алхіміків найяскравіший. Ми яскравою плямою помітні в будь-якому натовпі, золоті зірки сліплять очі та дратують. Адже це символ вогню. Вогню знань, що горить у наших душах, що веде нас крізь морок невігластва до світла. В напрямку того світла, що дорожче за будь-яке інше - ЗНАННЯ. Але як легко ми забули про це, засліплені чужою величчю. Як просто дали затерти себе на узбіччя магічної ієрархії, як просто виявилося навіяти нам думку про нашу нікчемність.
- Так-так, що варте життя без знань? - Спостерігаючи за мною, спитав Р ’ яве. - Сліпе цуценя, що воно знає про світ і його різноманіття? Тільки пізнавши його, воно зможе цінувати життя.
- Потрібно буде підняти архіви, - задумливо промовив Лист. - Може, в них є якісь згадки про темні культи.
- Я згоден з вами, Северине, - втомлено промовив старий. – Те, що хтось допомагає цій капості приходити сюди, це факт. Безперечний і лякаючий. Але залишається інше питання, що відбувається з нашим світом?
Ми засмутилися, задумливо вивчаючи маніпуляції Анісія з хлібними крихтами. Кущик дбайливо змів їх зі столу і розсипав поруч із собою на землю.
- А мене лякає інше, - зітхнула Уля, що мовчала досі. - Кого призначать винними у всьому цьому, якщо причина не буде виявлена?
Ми зажурилися ще дужче. Кого призначать? Магів. Ми для людей напівнав, ми завжди осторонь них, так що винними вважаємося вже просто за фактом народження. Від цих думок було бридко. Сумно, коли не знаєш відповіді на запитання. Здається, ось вона, поряд, хапай її, але вона, як комарячий писк над вухом. Смикнешся, і його немає. Чим більше я роздумувала над тим, що відбувається, тим більше заплутувалась у фактах. Зрозуміло, якщо справа в порталах, то чарували над ними звідси. Але хто?
Темних культів не залишилося, жертовники не знаходили сотню років. Кому треба відроджувати темряву? Кому так чинив опір світ навколо, що він бажає його загибелі? Невже легенди здатні справджуватися? Коли ми залишали гостинну „хатинку“ Р’яве, Анісій уже втратив інтерес до вікна і підгодовував голубів і горобців, кришачи їм залишки пряника. Птахи радісно зліталися до реп’яхового куща, горобці розсаджувалися на гілках, реп’ях з задоволенням годував їх крихтами з лопуха. Ми знову впали у культурний шок, спостерігаючи за маніпуляціями рослини. Вийшовший проводжати нас Р’яве поспішив пояснити поведінку Асіка:
- Птахи з нього гусениць збирають, - усміхнувся алхімік. - Малюк боїться комах як вогню, от і обзаводиться охороною.
Ми потиснули лопуха Асіку на прощання, обнялися з Р ’ яве і враженою трійцею рушили геть із двору. Нам ще довго дивилися вслід Анісій і Р ’ яве, що стояли у дворі. Я озирнулась і не втрималася, щоб не помахати на прощання. Анісій зрадів, стрепенувся, птахи, збентежені його експресією, спорхнули з гілок. А реп’ях почав радісно махати нам услід усіма своїми лопухами, синхронно і дуже активно, ледве не вистрибуючи з землі. Все ж таки добре відношення всім приємне, навіть, здавалося б, бездушному предмету. Просто ми про це постійно забуваємо, переконані у своїй винятковості.
- Ти знаєш, я починаю розуміти, за що нас палили, - сказала Уля, оглядаючись на Анісія, що все ще махає нам.
- Ага. І чого сахаються в сторони, як від чумних, - простягнув Лист.
- А я тепер знаю, звідки казка про хліб, що втік, - розреготалася я.
Мої друзі відповіли мені таким же злагодженим та веселим сміхом. Так, у фольклорі справді з’явилася казка про буханець, що відростив ноги і руки і вирушив у подорож лісом. Вона, щоправда, не пішла. Але, як кажуть, важливим є сам факт події.
- Уявити не можу, як вони там у місті від моркви з грядки відбивалися, - реготала Уля.
- А я ось якраз можу, - згинаючись від сміху, проридала я.