Глава 6

Наслідки пережитого ввечері погано далися взнаки на моїх нервах і, як я не намагалася, сон не йшов. Але я продовжувала повертатися у ліжку. Година, дві, три. Безрезультатно. Піднялася і почала ходити по кімнаті. Марно. Накинувши на плечі шаль і озброївшись свічкою, пішла до бібліотеки. Книги це те, що завжди допомагало мені впоратися з безсонням. Тим більше, що я ще вчора намітила кілька фоліантів для прочитання. Прошльопавши в капцях по гулких коридорах, я обережно прослизнула в різьблені, висотою в два людські зрости, двері.
Напівтемряву кімнати порушував тільки місяць, що тьмяно світився на небі, його світло сочилося у вікна, розповзаючись по підлозі біліми плямами, а стара верба на подвір’ї раз у раз роняла на стіни незвичайні й моторошні тіні, схожі на лапи дивовижних чудовиськ. Пахло старим папером та чорнилом. Я покрутилася на місці і, вирішивши не запалювати канделябр, попрямувала до потрібної полиці, освітлюючи шлях тонюсенькою свічкою.
- Отже... - звернулася я до стелажу з книгами. - Що б ви хотіли мені запропонувати почитати на сон?
- Дивлячись яких снів ви очікуєте.
Я завмерла зі свічкою в руці. Природно, що стелаж, навіть у будинку мага, не міг говорити. І говорив голос з дуже знайомими іронічними нотками. Із тремтінням згадую, що на мені одягнено. Ну, одягнено там трохи, тапочки, в’язана гачком шаль та сорочка. А під сорочкою я, та й годі. І сорочка тонюсенька, адже спекотно. Вдих, видих, і я обережно обернулася туди, де з темряви лунав голос. Принагідно намагаюся пригладити волосся, зараз не заплетене і тому стирчавше на всі боки. Закуталася в шаль, як змогла. З темряви на мене дивилися фіолетовим зміїні очі.
Морок згущувався в кутках кімнати, роблячи їх недосяжними для мого погляду, але все ж таки я змогла розгледіти контури фігури, що сиділа у кріслі біля каміна. Зайшовши до кімнати, я просто не дуже озиралась, вважаючи, що я одна така, хто серед ночі ошивається в бібліотеці. Помилилась. По клацанню невидимих ​​пальців спалахнув вогонь у каміні, заливши кімнату страшним червоним світлом. Я розгублено стискала свічку в руці, що чаділа, Дорхе розвалився в кріслі, закинувши ногу на ногу.
- Доброї ночі, майстре, - просто щоб не мовчати, пискнула я.
- Бачились уже, - сухо відповів дракон.
- Я не думала, що тут є хтось.
- Який я несподіваний, - розвів руками злий дракон.
Я розгубилася від такого хамства. Ну, що я йому такого зробила? Ну здурувала. Згодна, дурепа. Ну підставилася, не сперечаюся, винна. Але ж це не привід шипіти на мене!
- Я не хотіла вам перешкодити, майстре, - хотіла вимовити холодно і гордо, вийшло злобно. Дорхе відмахнувся і, зі звичною для нього усмішкою, видихнув:
- Ну як же, твоє непереборне прагнення нікому не заважати і нікого не турбувати. Я досі трималася. Мені було соромно, я відчувала себе ніяково, відчувала провину перед Дорхе. Але ось цей зле глузування! Таке відверто неприязне ставлення! Я зло дунула на свічку, що втратила актуальність. Дорхе глузливо підняв брову.
- Чому ви так поводитесь? - якось по-дитячому зойкнула я.
Від мого вигуку Дорхе скривився і, показово прочистивши вухо мізинцем, з глузуванням промовив:
– Як?
Мене вже відчутно трусило від злості, я навіть ногою тупнула від надлишку почуттів. Дорхе явно насолоджувався доведенням мене до сказу.
- Я розумію, що винна, - ще намагаючись говорити спокійно, почала я. - Не повідомила вас про свою проблему. Винувата, що не послухалася наказу раніше. Але чим я заслужила, щоб мене принижували подібним ставленням?
Як я не намагалася, в голосі явно почулися звуки істерики, що наближається, а очі гидко защипало від підступаючих сліз. Бачить небо, я так за все життя не плакала, як за час знайомства з Дорхе.
– Ти? - подавшись до мене в кріслі, гаркнув дракон. - Ти нічим не заслужила.

Мені стало прикро. Ось так по-дитячому прикро, що він такий сильний, розумний, сміливий і гарчить на мене. А я, між іншим, злякалася сьогодні. І що я відповісти йому нічим не можу, бо винна і знаю це. І він правий, у всьому правий. І може злитися. І... Я мовчки шмигнула носом і, тихо пискнувши „вибачте, майстер“, поспішила геть, щоб не нервувати дракона своєю явно дурною істерикою. Піти мені не дали, перегородивши шлях на середині дороги.
- Данно, що я знову не так зробив? А? - і голос не винний, а злий.
- Нічого, майстер. Просто хочу спати, - намагаючись приховати сльози, видихнула я.
- Данно, в чому річ?
Я знову шморгнула носом і, моргнувши, зрозуміла, що сльози все ж таки побігли по щоках. Дорхе? Дорхе хмурився, розгнівано дивився на мене зверху вниз. Такий потужний, злий, байдужий. Прикро. Він такий, а я жалюгідна, невдаха, дурна. І я жити без нього не можу, і кожна його шпилька ранить сильніше, ніж усі різки на світі. А він вовком дивиться і відвертається, як від ворога. Сльози побігли дужче. Я дуже не хотіла плакати перед Дорхе, мені було соромно за це. Тож я спробувала вирватися і, якщо вже не втекти, то хоч би відвернутися. Дракон, що спочатку розгубився, побачивши мої сльози, різко видихнув крізь зуби, і я виявилася притиснутою до широких чоловічих грудей. На завершення мене ще й обійняли, ласкаво погладивши по волоссю.
- Образилася, так? - зітхнувши, спитав дракон, продовжуючи мене обіймати. - перегнув я.
Я ще раз схлипнула і похитала головою, так само притискаючись до дракона. Потрібно вже відійти і, втерши сльози, взяти себе в руки, а я так само стояла, уткнувшись у груди Дорхе, і схлипувала.
- Пробач, - дракон знову погладив по волоссю. - Просто я ледве не посивів, поки мчав через місто і боявся, що запізнився. Мене рве на частини від думки, що він торкався тебе! Вдарив, завдав болю, хотів... А я був далеко і мало не спізнився. Я обережно підвела очі на Дорхе. Дракон виглядав дивно - згаслий, сповнений смутку погляд і напружене, спотворене болем обличчя. Ніби йому справді боляче фізично.
- Ви ж встигли вчасно, - шалена від його слів знайшла я репліку. - І я так просто не здалася б. Самі ж знаєте.
Сумна усмішка була мені відповіддю. Дракон обережно прибрав волосся з мого обличчя і сумним, хрипким голосом промовив, ніби міркуючи вголос:
- Ти так відчайдушно хочеш бути сильною. Тримаєш удар і чекаєш наступного замість того, щоб жити, - глузливий погляд на мене згори донизу. - Боїшся бути слабкою, залежною?
- А що, краще жити, як у оранжереї, не знаючи життя? - Злегка хвилюючись від його тону, я почала бентежитися. - Як квітка у діжці.
- Якщо є той, хто готовий допомагати та опікуватися, навіщо жити, як на вугіллі? – м’яко уточнив Дорхе.
– Хто захоче звалити на себе чужі проблеми? - Невесело посміхнулася я.
- Я хочу...
Мене як блискавкою пробило. Я підвела голову, пильно вдивляючись у фіолетові очі. Дракон був незвично серйозним і зрозуміти, що він має на увазі, було неможливо.
– Що? - хрипко перепитала я.
- Данні, мишка моя, хіба ти не бачиш, що я не тільки твої проблеми готовий на себе звалити, а й тебе саму?
Я зковтнула і знову глянула на дракона. Дивне тремтіння розходилося по тілу. Прозвучало це надто, як зізнання. Але це просто не може бути правдою. Він сам сказав, що друг. Ні ні. І ще раз ні. Він, мабуть, інше має на увазі. Звісно ж, інше. Це все турбота і нічого більше. Я не піддаватимуся фантазіям. Хоч дуже хочеться.
- Я вдячна... але користуватися вашою дружбою я не хочу, - це саме вискочило, перш ніж я встигла зупинитися.
- Повтори? - дракон вмить з сумного став злим.
Бажання рвонути геть із слабко освітленої кімнати посилилося.
- Ви мені друг, - намагаючись не скиглити, пробубоніла я. - Але я не хочу вас обтяжувати своїми проблемами.
- Друг, значить? - Цю фразу дракон уже не прошипів, прогарчав.
- Я не розумію, чим я вас образила, - а я знову відчула, як сльози підкочують до очей.
Ось чому в нього настрій змінюється? І головне, неясно, на що він злиться.
- Та нічим! - Випустивши мене нарешті зі своєї хватки, Дорхе з риком відвернувся.
Я розгублено пересмикнула плечима і зважилася тільки на ледь чутне:
- Але ви злитесь.
- Ні, солодка моя, я в сказі!
Дракон різко розвернувся до мене, відкидаючи волосся з обличчя. Очі вже не сяяли, вони палахкотіли, як полум’я, відкидаючи страшні відблиски на обличчя чоловіка. Та й весь, цілком, Дорхе виглядав моторошно. Я б навіть сказала, моторошно злим.
- Ну Що я такого зробила? - пролунало плаксиво. - Чому ви так поводитеся?
– Як?
- Не знаю, - я невизначено змахнула рукою. - Злитеся постійно.
Дракон зі стоном закотив очі, а я, вже остаточно розгубивши на нервовому ґрунті залишки сором’язливості, видала:
- Я вам заважаю, то й скажіть. Я не напрошувалась до вас сюди. Скажіть, і поїду.
У моєму голосі виразно звучало ниття скривдженої дитини. Дорхе завмер і сердито глянув на мене.
- Ти знову?
А мене вже понесло. За ці дні так багато сталося, так багато переживань та образ. Висловлю йому все, що наболіло, а потім змиюся в Нуїрі.
- Я що, не бачу, як ви пропадаєте десь ночами? - я вимовила це зліше, ніж хотіла б. - У вас багато своїх справ. І не сказала я вам нічого тому, що вас удома не було. І я не знала, де ви і з ким... і...
До кінця фрази мій голос по-зрадницькому тремтів від стримуваних сліз і злості. У міру того, як я казала, драконові брови лізли вгору, а на губах розповзалася дивна усмішка. Я ж лютувала. Мене трясло і підкидало від образи, від його глузування у погляді, від його байдужості до мене і від моєї небайдужості до нього. Бачить небо, якби на мене плеснули водою, то б пара пішла. Дракон усміхнувся ще ширше і, нахилившись до мене, задоволено видихнув:
- Ти ревнуєш мене, Данно?
Так, я ревнувала. Так, я металася по кімнаті від усвідомлення, що він десь з іншою жінкою. Так, мене викручувало від думки, що він обіймає когось, цілує, дарує свою ласку. Інший. Не мені. І я сама відмовилася від його уваги. Від цього було болючіше в сто разів. Але, гордо піднявши підборіддя, я збрехала:
– Ні.
- Ммммм, - із задоволенням, муркнув змій. - Ревнуєш.
І нахилився ще нижче, так що гаряче дихання торкалося моєї щоки. А я вражено дивилася в зміїні очі, які тепер були так близько, і вдихала легкий запах тютюну, який так любить курити дракон. Розум на всю кричав, що слід піти, адже всі мої припущення не можуть бути правдою, тільки фантазією. А ось серце... Перебуваючи у п’ятах, моє серце несміливо шепотіло, що треба залишитись. Його лаяв холодний розум, на нього шикала моя розважливість, йому загрожував здоровий глузд. І тільки надія несміливо підтакувала, що, може, варто довіритися цьому теплу, що розтікається в душі, і відпустити його на волю, відкривши дракону свої почуття...
- Я все ще лякаю тебе? - почулося тихе запитання.
Я здригнулася від запитання, що здалося надто гучним у дзвенящій тиші. Відповідь народилася в моїй душі, і я сказала те, що вже точно усвідомила:
– Ні. Я вас не боюсь.
Дорхе присунувся до мене впритул, мало не торкаючись моїх губ своїми. І серце пропустило удар, і ще один. І я, здається, навіть не дихала, дивлячись у дивовижні, трохи розкосі очі з щілинками чорних зіниць. Дорхе посміхнувся, простягши руку, провів кісточками пальців по моїй щоці. Інший, лагідний рух, палаючий ніжністю погляд, губи, які були так близько.
- Що ж тоді? - пошепки спитав дракон.
- Себе боюся, - я судомно зковтнула. У горлі вмить пересохло, голос став хрипким. - Того, що поряд з вами я не можу тверезо мислити, - на одному подиху і теж пошепки випалила я. - Навіть дихати не можу.
Слова зірвалися з губ раніше, ніж я змогла зрозуміти та обміркувати сказане. Дракон посміхнувся.
- Тоді ми з тобою в одному човні, - прошепотів змій. - Я вже давно у цьому дурмані. І теж не можу дихати... без тебе, Данно.
Я розгублено закліпала, повільно усвідомлюючи зізнання. Ці слова я навіть не мріяла почути.
- Ти ж сама все бачиш, - його губи торкаються моїх. Ще не поцілунок...- Але боїшся повірити.
Говорити не можу, горло звело спазмом. Він говорив так, ніби читав мої думки, бачив наскрізь усі страхи, що живуть у душі, говорячи ті слова, які я точно почую. - Я люблю... і знаю, що це взаємно, - так само близько, але не торкаючись мене, шепотів дракон.
Я не дихала, прислухаючись до хрипкого голосу, що зараз шепотів мені зізнання. Справжні, щирі, без злості, люті та примусу. Ми стояли так само неприпустимо близько один до одного. Я, з задертою вгору головою, і чоловік, що схилився наді мною. Розмова пошепки на межі поцілунку в темній освітленій місяцем і вогнем кімнаті.
- Я... Я заборонила собі мріяти про ваше кохання, - з очей все ж таки пролилася пара сльозинок. Швидше від полегшення, ніж від гіркоти. - Я сама вас просила. Сама хотіла... Я ж вам відмовила.
- Я від тебе не відмовився, - провівши пальцями по моїй щоці, прошепотів Дорхе.
Серце розігналося до небаченої швидкості, заглушаючи своїм гуркотом думки, що роїлися в голові. Я задихалася від почутого, тіло слабшало, а ще я усвідомила, що найбільше хочу поцілунку. Того обпалюючого, божевільного, забороненого почуття, що отрутою розтікалося тілом, варто було дракону торкнутися мене. Не знаю, в який момент, але я сама потяглася до Дорхе, скоротивши ту незначну відстань, що була між нами.
Дракон завмер, дозволяючи мені торкнутися його губ, а потім я просто розчинилася в поцілунку у відповідь, дозволяючи нарешті емоціям взяти гору над розумом. Може, я поводжуся неправильно, непристойно, але як же солодко від його обіймів, як щемить у грудях від його дотиків! І руки самі обійняли широкі плечі, пальці заплуталися у жорских пасмах волосся. Зараз мене не існувало, я зникла, загубившись у бурхливому морі власних почуттів, дозволяючи його губам зводити з розуму, позбавляючи навіть крупиць сумніву.
Це був уже не поцілунок, це було повне єднання, де рвалися назустріч один одному не тіла – душі. Серце билося, тіло тануло в його руках. Розум? Розважливість? Почили зі світом, без шансу на воскресіння. Я відповідала на поцілунок з усією пристрастю, на яку тільки була здатна, я віддавалася ласці і дарувала її натомість, не таючись і не стримуючись.
Зараз я жила, дихала на повні груди, відчуваючи себе слабкою, беззахисною і в той же час такою невразливою поряд з Дорхе. Здібною на подвиги, окриленою, непереможною і до неподобства відважною.
- Кінець нашій дружбі, - не відриваючись від мене, видихнув дракон.
- Ну й гаразд, - прошепотіла у відповідь я, розчиняючись у його глузливому погляді.
І сильні руки обіймають міцно, відриваючи від підлоги. І так добре почувати себе слабкою та беззахисною поруч із ним, так добре довіритися, перестати ховати почуття та емоції. Десь щось гримнуло, краєм свідомості зазначила, що це стілець, що попався на шляху. Дракон просто штовхнув меблі, відкидаючи її з дороги. А потім ми впали в крісло, дракон, так само не розриваючи поцілунку, посадив мене до себе на коліна, а я, наплювавши на сором, притулилася до нього всім тілом, відповідаючи на поцілунок з такою ж пристрастю.
 І теплі губи торкаються моєї щоки, руки ковзають по спині, притискаючи міцніше, змушуючи забути про все на світі. І моє тіло відгукувалося на ці торкання, витісняючи всі бажання, окрім одного – бути поряд із драконом. М’яке обережне торкання рук, ніжні поцілунки, наче він боявся, що я розсиплюсь. І я відповідала на його поцілунки, знову і знову підтверджуючи свою згоду на неподобство, що відбувалося.
Стогін у мене вирвався абсолютно несподівано, надихнувши дракона на рішучіші дії. Поцілунок став яскравішим, захоплюючи в полон пристрасті та передчуття, рука Дорхе почала повільну подорож від мого коліна до стегна, пірнувши під тканину сорочки. Якщо до цього я ще розуміла, що роблю, то коли дракон почав цілувати мою шию, повністю втратила зв’язок із реальністю, з головою пішовши у свої відчуття. Руки, що обіймали мене, раптом напружилися, а Дорхе, тихо вилаявшись, відсторонився від одурілої до непристойності мене.
- Нам краще розійтися спати, - осиплим голосом видихнув дракон, тикаючись носом мені в ключицю.
- Підтримую, - таким же хрипким голосом озвалася я.
Але ми залишилися сидіти, так само тісно притискаючись тілами, не маючи сил відірватися один від одного. Я поклала голову на плече дракона, слухаючи його важке дихання, відчуваючи, як шалено б’ється в його грудях серце. Довгі пальці перебирали пасма волосся, друга долоня дракона лежала на моєму стегні. Тиша огортала, кутала в м’який кокон спокою, пітьма ховала сором і незручність, адже божевілля завжди легше творити у темряві. Тріщали дрова в каміні, полум’я неквапливо обголодувало полінця, розповзаючись у закопченому лігві, тягнуло щупальця в димохідну трубу, де гудів і свистів вітер.
- Моя ніжна Данно, - уткнувшись мені в тім’ячко, видихнув дракон.
Я притулилася до широких грудей щокою, мліючи від такої затишної близькості дракона, гріючись від тепла його тіла, насолоджуючись кожною секундою цього нашого єднання.
- Я люблю тебе, - тихо, боячись цих слів, прошепотіла я.
- А я тебе, - обіймаючи мене міцніше, зітхнув Дорхе. - Не розумів спочатку, списував на потяг, пристрасть, цікавість... поки не зрозумів, що засинаю і прокидаюся з думкою про тебе. Майже з того самого дня, як ти впала в мої руки. Почуте вкинуло мене в ступор. Я обережно підвела голову, зустрівшись поглядом з сяючими очима дракона. Отже, весь цей час він...
- Але тоді навіщо це все було? - вражено прошепотіла я.
- Що „це“? - З лукавою усмішкою уточнив дракон.
- Гра в друга.
- Тому що я віслюк. Сам усе зіпсував, - сумно зітхнув дракон, прибираючи з мого обличчя пасмо волосся. - Налякав тебе своїм натиском. Розлютився через твою відмову, наламав дров. А потім з жахом зрозумів, що можу тебе втратити.
- Я... Я думала, що не потрібна вам, - голос гидко тремтів від сліз, що підступали. - Я не мріяла отримати ваше кохання. Я не чекала...
- А я зрозумів, що ти боїшся своїх почуттів і не віриш у мої. І я сам винний. Після такого важко довіритись, - Дорхе обережно обійняв моє обличчя долонями. - Довелося зробити крок першим. Дати тобі час мене впізнати. Я дуже боявся втратити тебе, Данно.
- А я так боялася втратити вас, що була згодна стати хоча б другом, аби бути поруч, - прошепотіла я.
- Мені мало дружби, - у відповідь шепнув Дорхе. - Я хочу тебе всю... Данна.
Я обняла чоловіка за шию, притискаючись усім тілом. Дракон зітхнув і, відкашлявшись, хрипко запропонував:
- Краще й справді йти спати.
Зі згодою кивнула і спробувала злізти з рук дракона.
– Куди? - Ображено спитали в мене, хапаючи за талію.
- Спати, - чесно зізналася я.
- Я віднесу, - кивнув Дорхе і, не змінюючи моєї пози, підхопив під... хм... тил і підвівся.
- А... ее? - висловила я своє питання щодо пристойності.
- А всі сплять, - безтурботно повідомив мені дракон і рушив до дверей. – Тим більше, що мені дуже подобається носити тебе на руках.
Двері дракон у звичній манері відчинив стусаном і потопав по напівтемних коридорах. Спали не всі. Схоже, всі, навпаки, не спали. У мене склалося враження, що вся прислуга Дорхе вийшла на нічну прогулянку. Мабуть, компенсували своє вечірнє неробство.
З нами привітався дворецький, проводили захопленими поглядами покоївки, навіть кухар чомусь метався коридорами житлової частини будинку. Дракон був спокійний як штиль, гордо несучи мене все в тій самій ганебній позі. Мої голі ноги бовталися в повітрі, сорочка ледве прикривала коліна, я сама ледве жива від незручності ховала обличчя на плечі дракона. Смерть від сорому обіцяла бути болісною. Ніколи мені шлях від бібліотеки до спальні не здавався таким довгим.
- Жива? - іронічне запитання, і мене поставили на підлогу моєї спальні.
- Ледве... але вийти зі спальні тепер буде соромно.
Дорхе задумливо глянув на годинник у кімнаті, на мене примружився.
— І чого б вони розбігалися серед ночі?
- Може, на дощ? - реготнула я.
- Ага, скоріше, до проблем.
- А може, баїньки? Пізно вже.
Дракон дивно якось усміхнувся і підійшов ближче, мене знову в жар кинуло. Дорхе нахилився нижче і торкнувся губами моєї щоки.
- Боюся, сон сьогодні мені не світить.
- Чому? - хмеліючи від його близькості, видихнула я.
- Бо мені не дадуть спати спогади про все пережите.
Я знову почервоніла, а дракон, насилу відліпившись від мене, тихо прошепотів:
- На добраніч, Данно.
- На добраніч... Яр? - У відповідь вимовила я.
- От тепер точно не засну, - констатував дракон і вийшов із спальні.
А я залишилася, приголомшено стоячи посеред кімнати і пощипуючи руку. Судячи з синця, що налився на передпліччі, все, що сталося сном не було. Чи треба казати, що ніч я провела неспокійно?