Глава 4

Сам дракон задумливо крокував поруч із нами, заклавши руки за спину і розсіяно вивчаючи каміння доріжки. Уля і Лист збуджено обговорювали наш успіх на шляху побудови логічних ланцюжків. Я, як і дракон, задумливо вивчала місто, що засипало.
- Ой! - Улька завмерла, як укопана, і махнула рукою у бік кондитерської крамниці. - Я так булочок до чаю захотіла...
Без зайвих слів смикнула Листика за рукав мантії, захоплюючи у бік сяючої вітрини. Я з жахом подивилася на чергу, що тяглася вулицею до входу в лавку.
- Уль, - я спробувала напоумити подругу, - а може, ну їх, булки ці? Хочеш, я тобі сама спечу?
Уля безтурботно відмахнулася від мене:
- Не хочеш – не стій.
І жваво припустила займати вакантні місця в самому хвості спраглих до вуглеводів на ніч. Я розгублено завмерла на дорозі, вирішуючи, що робити далі. - Думаю, Нагоре права, - пролунав голос Дорхе за спиною. - Ходімо додому, Данно. Вже пізно.
Я знову глянула на друзів. Уля мій погляд упіймала і помахала на прощання. Зрозуміло. Втім, її ж Лист проводить, чого їй боятися... якщо що, бити шпана його буде.
- Як підемо? - запитав у мене дракон. - Головною вулицею чи через парк?
- По вулиці ближче, - знизала я плечима.
- А через парк приємніше, - посміхнувся мені Дорхе.
Я не втрималася і усміхнулася у відповідь. Ми повільно пішли до витих воріт у парк. Алеї вже спорожніли, і гуляючі зустрічалися дедалі рідше. Цвіли троянди на клумбах, дзюрчали фонтани, один за одним запалювалися ліхтарі на тонких різьблених стовпах. Спекотний день змінився душним вечором. Ми з Дорхе проходили повз один з фонтанчиків, коли я не втрималася і зазирнула в нього. Десятки золотих рибок злякано відскочили від води. Скільки разів я приходила сюди годувати їх крихтами, а батько сміявся і жартував, що за це рибки зобов’язані виконати не три, а десять моїх бажань...
- Маю визнати, ти сьогодні була неймовірна, - почувся над головою голос Дорхе. Я підвела погляд на чоловіка.
- Це перебільшення, - червоніючи, зізналася я. - І не одна я вигадувала.
Я опустила руку в теплу воду, осмілілі рибки відразу наблизилися до моєї кінцівки, з цікавістю перевіряючи її на наявність корму.
- Ой, Данно, - дракон пригнічено похитав головою. - Твої друзі не дурні, не сперечаюся. Але навіть мені було видно, що на твоєму тлі їхні знання блякнуть. - У нас різний напрямок та спеціалізація.
- У вас спосіб мислення різний, - Дорхе посміхнувся і клацнув одну з рибок по нахабному приймочку.
Рибка образилася і, змахнувши хвостом, пішла на дно чаші, відправивши в повітря сотні бризок. Водні краплі заіскрилися алмазною крихтою у світлі ліхтаря і осіли на нашому з драконом одязі. Дорхе гидливо обтрусився від води, зло глянув на рибок, що втекли, і сів на край чаші.
- Р ’ яве від тебе в захваті, - повідомив дракон.
- Майстер дивовижний, - я теж примостилася на краю чаші і тепер бовкала ногами в повітрі. - Від нього стільки можна впізнати! Про стільки речі поговорити! - Є в нього така риса, - посміхнувся Дорхе.
Дракон перейняв мою поведінку і теж почав штовхати повітря. Враховуючи розмір ступнів, у виконанні Дорхе цей рух виглядав масштабнішим за мій.
- Майстер дуже тепло про вас відгукувався, - вирішила я повідомити дракона.
- Так вийшло, що я виріс поряд з Р ’ яве.
- Що правда?
- Я дуже рано потрапив у ковен, - дивлячись у небо, промовив Дорхе. - А в Р ’ яве завжди був потяг опікуватися і наставляти. Він замінив мені батька.
- Як це ви алхіміком не стали? - Зі смішком поцікавилася я.
- Боюся підвалів, - зі сміхом зізнався дракон. - А книжки читаю лише тоді, коли заснути не можу.
Ми замовкли. Дорхе мрійливо розглядав темне небо, я милувалася рибками, обернувшись до води. Все було ніби як раніше, але якась напруженість постійно вставала між нами, все частіше розставляючи в розмові незручні паузи.
– Як справи з ліцензією? - Уточнив у мене Дорхе. - Допомога потрібна?
- Ні, - посміхнулася я. - Все нормально, проблем не повинно бути.
Звісно, ​​проблеми будуть. Я в цьому впевнена. Але говорити про мерзенного стряпчого і про його погляди я не стала. Навіщо? Дракон і так багато часу витрачає на мене. І так надто піклується та допомагає. Ні, навантажувати його своїми проблемами й надалі я не можу. Не можу і не буду. Я безтурботно, з найчеснішим виглядом, посміхнулася до дракона.
- Ну, дивись, - знизав плечима дракон.
І ми знову замовкли. Тихо дзюрчала вода за нашими спинами, прохолодний вітерець обдував обличчя і ніс полегшення після денної спеки. Згущалися сутінки в закутках парку, серед гуляючих залишилися тільки ми з драконом. Заспівали цикади в траві, шарудили в кущах невідомі звірята. Два крихітні вогники привернули мою увагу. Маленькі червоні вони рухалися, то з’являючись, то зникаючи. Мить і вогників стало вже чотири, потім шість. Мені стало неспокійно. Я обережно повернулася до Дорхи, який, на відміну від мене, дивився не на кущі, а на зірки, що спалахували в небі.
- Майстер, що це? - я вказала в морок парку, де кількість вогників збільшилася вже вдвічі.
Дорхе напружився і м’яко зісковзнув із чаші фонтану на землю, перетікаючи з розслабленої пози в бойову стійку. Я теж поспішила зістрибнути зі свого сідала і завмерти поряд із драконом. Він сильний, захистить.
- Жваво додому, Данно! - скомандував дракон і вийняв з-за пояса ножа.
Меч у місті Дорхе, природно, не носив, тож грізніша зброя залишилася висіти на цвяху над каміном. Я зацьковано озирнулася, розуміючи, що крім нас і темряви довкола взагалі нікого немає. А вогники наближалися, і тепер кущі шаруділи біля самого фонтану.
- Данно, що тобі було неясно в моєму проханні? - гаркнув Дорхе, уважно стежачи за вогниками.
- Я вас тут одного не кину, - тремтячим голосом пропищала я.
На мене обернулися з таким обличчям... Не знаю, що там у кущах шаруділо, але перекошене люттю обличчя дракона лякало мене значно більше, ніж невідома небезпека у темряві. Я зробила крок назад. І ще один, збираючись виконати наказ Дорхе. Чесно, я вже була готова припустити з парку, але, мабуть, не судилося.
З дзвоном розлетівся один із ліхтарів на майданчику біля фонтану, уламки посипалися на каміння. Ще один удар бруківки, і погасли ще два ліхтарі, занурюючи місце нашого з драконом перебування в непроглядну темряву. Дорхе тихо, але дуже хитромудро і дуже проникливо вилаявся. Таких оборотів навіть від Каратая не чула. Я наповнилася рішучістю рвонути з парку, я навіть розвернулася в бік воріт, але мене не пустили. За поділ сукні щось смикнуло. Різко так, якісно, ​​навіть тканина затріщала. Я завмерла. Що це було, в непроглядній темряві розгледіти було не можна, але тихе гарчання я почула чітко.
Місяць, який вирішив, що досить ховався за хмаринкою, послужливо висвітлив для мене те, що я хотіла би не бачити. З жахом і здивуванням я побачила, як мою сукню по-собачому тріпає в зубах злидень. ЗЛИДЕНЬ! Я обомліла не так від страху, як від несподіванки. Ці тварюки, звичайно, шкідливі, і багато бід заподіяти здатні, але щоб злидні напали в прямому сенсі! Я гидливо штовхнула тварюку, і та з хрускотом і писком зникла в кущах, що темніли вдалині. Поки я ще намагалася переварити те, що відбувається, моєю сукнею зацікавилися ще двоє представників Нового царства.
Злидні з бурчанням схопили вже добряче пошарпаний поділ пазуристими лапками. Я гидко запищала і рвонула сукню на себе. Мене щось рвонуло убік, з полегшенням усвідомила, що це Дорхе. Перевага в силі була на боці дракона, так що злидні відлетіли в сторони, прихопивши з собою шматки моєї спідниці.
- Ее... це що таке? - ховаючись за спину дракона, вирішила уточнити я.
- Злидні, - відповів Дорхе, відкидаючи ще одну тварюку ногою.
- А... А вони хіба такі бувають? - я розумію, що не час для наукової цікавості, але те, що відбувалося, було нонсенсом.
- Мабуть, тепер бувають, - огризнувся дракон і знову рвонув мене вбік.
Ще секунда, і там, де щойно стояла я, шипіла і гарчала зла, на вигляд дуже голодна зграйка злиднів. Гучний „чавк“ за спиною дав знати, що дракон пустив у хід ніж. І знову на мене дивляться червоні, голодні, сповнені злості очі. І знову ривок, і я опиняюся за спиною Дорхе, знову блиск сталі в місячному світлі, знову немислимий пірует, що веде мене від злих очей і хижих оскалів. Як у дикому, нереальному танці за крок від смерті, у мізинці від небезпеки. Дорхе підхопив мене на руки і закинув на фонтанову чашу.
- Зайди у воду, - гаркнув дракон. - І відійди ближче до струменів.
- Навіщо?
- Треба! - вигукнув дракон.
Від його реву я навіть підскочила і покірно залізла у воду по коліна. Та якби чаша була глибша, я б у неї і цілком пірнула. Сукня вмить намокла і обліпила ноги, огидно холодячи шкіру. Дракон щось бурмотів, але в повітрі чути було лише тріск заклинань, які не завдавали тваринам жодної шкоди. Наче натикалися на невидиму стіну. Я з жахом зрозуміла, що вогників у темряві парку ставало дедалі більше, а дракон не закликав полум’я.
- Майстер, а може, вогонь...
- Дякую, Жваго, - пирхнув змій. - Як тільки зможу сконцентруватися, одразу їх спалю.
З цими словами дракон відмахнувся від ще десятка злиднів, що повисли на його одязі мальовничим гроном. А й справді, адже магам потрібно хоч трохи концентрації для завдання точного удару, а в Дорхе навіть секунди на те, щоб підняти руку, немає. Я прийшла в дивний азартний стан, і замість того, щоб слухняно сидіти у фонтані, зістрибнула знову на землю і з вереском замахнулася на тварин знятою сумкою. Та послужила пращею, розкидавши нав на десяток ліктів навколо. Ще б пак, у мене там три довідники і Улькін роман, що не помістився в сумці подруги.
– Куди? - заревів Дорхе.
Але від подальшої тиради його відвернули злидні, давши мені шанс погеройствувати.
- Майстер, я допоможу, - захоплюючись своєю спритністю, відповіла я. - Не відволікайтесь.
Зойкнула і знову відкинула особливо нахабну тварюку, що підбиралася до дракона зі спини.
- Данно, - прогарчав Дорхе, - я де сказав сидіти?
Я не відповіла. Мені ніколи не було. Я відбивалася від наві. Навколо нас загуло повітря, потріскували силові лінії, повітря стало відчутно тепліше. Дорхе закликав полум’я. Дракон знову ривком розвернув мене до себе обличчям, притягуючи до своїх грудей.
- Заплющ очі і сховай обличчя, - гаркнув дракон, притискаючи мене до себе.
Я слухняна, я дуже слухняна, тому що жити хочеться і дуже сильно. Я з усієї сили притиснулася до чоловіка, відчуваючи наростаючий жар навколо. Полум’я заревіло, опалюючи шкіру, тепле повітря піднялося вгору, кидаючи в обличчя пасма волосся.
А потім спалах, гомін полум’я, вереск наві і ... все. Тільки переривчасте дихання дракона порушувало тишу навколо, мого носа досяг мерзенний запах чогось несвіжого й підгорілого. Я боязко відліпилася від дракона і відступила на крок, розглядаючи згарище, що утворилося довкола фонтану.
- Ого! - захоплено видихнула я.
Я все ще посміхалася, поки не поглянула на Дорхе. Усміхатися перестала одразу. Я щиро позаздрила здохлим злидням. Від усієї душі. Бо, мабуть, зараз мене вбиватимуть, прямо голими руками і з особливою жорстокістю.
- Майстер ... - вибачаючись писком відгукнулася я. - Я допомогти хотіла.
- Допомогти? - Дорхе не говорив, його шипіння було позбавлене навіть натяку на голос людини. - Мені? Допомогти? Ти?
Я зробила крок назад. Під ногою хруснув і розсипався на порох злиденень, що засмажився. Дорхе крокував у мій бік, як хижак. Повільно, невідворотно, моторошно. Обличчя сердите, очі палахкотять диким, нереальним світлом, на пальцях ще дрижать язики загасаючого полум’я.
- Ай! - пискнула я, коли гарячі пальці лещатами стиснули мої плечі. - Мені боляче, майстер!
- Я наказав йти! - прогарчав змій. - Я... Я... - у мене вперше в житті почалося заїкання на нервовому ґрунті.
- Я побоялася...
- Я наказав сидіти у воді! - Дорхе вже ревів. – Я віддав чіткий наказ! Ідіотка! Мене так струсили, що ясність зору після цього повернулася лише на третю хвилину. Навіть замутило від цієї балаканини. А ще від страху. Такого Дорхе я ще не бачила. Злий, з перекошеним від гніву обличчям, з лускою, що повільно проступає на обличчі. У шкіру врізалися гострі пазурі.
- Я хотіла допомогти, - жалібно схлипнула я.
- Допомогти? Кому ти можеш допомогти, убога! – заревів позбавлений людяності змій. - Я міг тебе спалити!
Я з жахом зрозуміла, навіщо мене загнали до фонтану. Коли кинулась на допомогу драконові, не подумала про це, а ось тепер... Злидні ж були всюди, не як зомбі тоді, у „Нижній балці“. Ті крокували вулицею з кам’яними стінами, а злидні нас оточили. Зараз тварюки рівним колом валялися навколо нас на почорнілому камінні майданчика.
Закоптилася чаша фонтану, обвуглилися стовпчики ліхтарів, зав’яли від жару рожеві кущі на найближчій клумбі. І тільки рибки у воді, перелякані, але неушкоджені, цікаво дивилися на нас із драконом.
- Майстер... Вибачте, майстер. Я просто...
Я злякано заплющила очі і схлипнула, відвертаючись від розгніваного дракона. Мене не відпускали, а, так само утримуючи за плечі, підняли над землею.
- Чути тебе не хочу, - зло прогарчав дракон. - Краще мовчи... Не доводь до гріха. Я не відповіла, перелякано схлипнувши, коли мене поволокли парком. Мовчки майже бігла за драконом, ледве встигаючи за його величезними кроками. Дорогу додому я пам’ятала погано, бачила ще гірше через сльози, що заливали очі. Дракон мовчки стискав моє зап’ястя і постійно смикав, примушуючи йти швидше. Привівши мене додому, Дорхе незабаром пішов геть, зло грюкнувши дверима на прощання.