Глава 3

Ми всі сиділи у вітальні. Уля з блискучими від захоплення очима читала газету з останніми плітками, Лист, як завжди, прикрившись книгою, милувався Уляною. Я обклалася довідниками, сподіваючись провести вільний час із максимальною для розуму та роботи в лавці користю. Дорхе розвалився поруч зі мною на дивані, і, з лінню перебираючи пошту, раз у раз відволікав мене від навчання.
- Данні, можна питання? - Нахиляючись до мене, уточнив дракон.
- М? - озвалася задумлива я.
Моя увага зараз була повністю поглинута вивченням процесу впливу отрути василіска на нервову систему людини. Правда, мене дуже хвилювало ще й те питання, як записавший ці дані вчений зумів їх так докладно відстежити, аж до смерті жертви, яка відбувалася через три дні і в страшних муках. Усвідомлення глибини морального падіння задля наукового прогресу шокувало мою персону. Я відклала талмуд і розгублено подивилася на дракона.
- Давно це неподобство триває? — Дорхе посміхнувся і кивнув на Листа, що завмер з книгою в руках.
Листик дивився на Ульку, як дивиться приблудний пес на кістку, яку так хочеться схопити, але високий паркан і злий господар з віником зводять нанівець усі спроби. Я була з драконом солідарна щодо того, що це „неподобство“. Причому формене неподобство, яке приносить моїй подрузі чимало задоволення. Дівчина з садистською насолодою дражнила нещасного Севу, доводячи того до нервової трясучки. І все ж наполегливо вдавала, що щеняча ніжність в очах алхіміка їй непомітна.
- Усі чотири роки навчання, - знизавши плечима, повідомила я.
- Мда, - простягнув дракон. - Тяжкий випадок з нашою коровою.
Я знову глянула на солодку парочку. Лист засів у кутку кімнати, трепетно ​​обіймаючись із величезним географічним довідником, прикриваючись ним, немов щитом, від нас із Дорхе. Алхімік був похмурий, суворий і задумливий. Улька розсілася в кріслі, закинувши ногу на ногу і мрійливо накручуючи локон на палець. Сонце грало в її світлому волоссі, і вся Уляна Нагоре виглядала спокусливо і романтично. Не дати ні взяти героїня одного з романів, хоч зараз хапай і на обкладинку прибивай.
Перевела погляд на Листа. Мда. Сева був схожий на пугача, розбудженого солов’ями ще до заходу сонця і зло стежившим за всім навколо зі свого дупла. Склочені вихори темного волосся, мантія м’ята, одна дужка окулярів сповзла з вуха, гарячковий блиск в очах. Жах.
- Він шукає відповідного моменту, - зітхнувши, зізналася я.
- Для чого? - реготнув Дорхе.
– Для зізнання.
- Ги! – видав дракон. - І що, за стільки часу випадок так і не представився?
- Мабуть ні.
- Все ще складніше, ніж здалося одразу.
- Він боїться, що Уля його не сприйме всерйоз і відмовить.
- Я підтримую його побоювання, - кивнув дракон. - Листа добре в саду біля грядок із полуницею ставити, а до людей випускати тільки вночі, щоб їх не лякати.
- Злий ви.
- Що є то є. А ось хлопця шкода, – веселився Дорхе. - Зовсім дикий без жіночої ласки.
Похмуро глянула на дракона, але той лише подарував мені одну зі своїх незабутніх усмішок і знову почав вивчати принесені Лук’яном листи. Вирішивши не лізти на рожон і не нариватися на обмін шпильками з Дорхе (у цій суперечці пальму першості все одно дракон урве), я знову почала шарудіти сторінками довідника. Іншого, по травах. Мене тільки почала захльостувати хвиля розвитку та становлення культури виготовлення отрут, як Дорхе, знову втомившись від читання, вирішив вшанувати мою персону своєю увагою.
- А дозволь дізнатися, над чим це ти так старанно сліпнеш з дня приїзду? Простягла руку до того самого талмуду, який шокував мене, і сунула під ніс дракону моторошну статтю про муки від укусу василіска. Дорхе пробіг поглядом по сторінці, насупився, недовірливо глянув на мене.
- Я знав, що алхіміки дивні хлопці. Але тепер зрозумів, що ви ще й моторошні. Дорхе відібрав у мене книжечку і, злісно закривши її, вирішив уточнити: - Тобі жахів мало?
- Мені треба вчитися, - зітхнула я. – А я застрягла у столиці з цією ліцензією. Байдикую.
- І читаєш всяку гидоту, - вставив дракон.
- Це довідник з отрут, - не погодилася я. - Знаючи особливості симптомів отруєння, можна швидше нейтралізувати отруту та врятувати пацієнта.
Дорхе покивав. Потім, закинувши руки на спинку дивана, подивився у вікно. Такий задумливий і зосереджений. Я знову спробувала зайнятися читанням, але погляд сповзав на дракона. Рівний, правильний профіль, складка у губ через жовчну усмішку, що часто з’являється на обличчі дракона.
Волосся зібране в хвіст на потилиці. Дорхе не гарний ні за людськими, ні за драконьими мірками. Обличчя нервове, з різкими рисами, тонкі губи, надто явні вилиці. Але, незважаючи на це, Ярвіолас Дорхе був привабливий. Як це в нього виходить? Бути красивим без явної краси...? Загадка, що стоїть нарівні з історією створення світу. Одним словом – незбагненна.
- А якщо ми організуємо тобі практику? - відмер дракон, повертаючись до мене.
- Що перепрошую? - я ніяково відвела погляд.
Сподіваюся, те, як я на нього витріщалася, дракон не помітив. А то я просто як Лист. Хіба що вигляд у мене трохи осудніший. Я сподіваюся.
- Це ми обговоримо трохи пізніше, - посміхнувся дракон, підводячись з дивана. А потім у бік Севи понеслося: - Листе, а ви в булочній довго на пиріжки витріщаєтеся?
– Що? - Сева незадоволено висунувся через своє укриття. – Ви це про що?
– Я? Я ні про що, - реготав дракон. - Просто якщо довго дивитись у вітрину, можна і без солодкого залишитися.
І Дорхе пружною ходою покинув наші поважні збори. Сева невдоволено прибрав на полицю свій вірний довідник, Улька рвонула до мене з черговою статтею з міськими плітками. А я? Я попрощалася з набуттям нових знань.

***

 Будинок майстра Р“яве розташовувався у майстровому кварталі, неподалік міської лікарні. Невисокий і похмурий, він несміливо причаївся за частоколом із двох розкорячених яблунь та трьох чахленьких слив. Петляючи по провулках і закутках, ми, як виявилося, пройшли повз цю будову тричі. І тільки обійшовши її по колу, зрозуміли, що ця територія не занедбаний сквер, а подвір’я житлового будинку. Після тієї нашої розмови з Дорхе, дракон під час вечері заявив, що знайшов нам місце для корисного проведення часу та посилення короткозорості та сколіозу, на які ми й до цього страждали повною мірою.
Мені вручили папірець з адресою і повідомили, що майстер Р“яве висловив палке бажання з нами познайомитися і провести екскурс у світ ‘дорослої’ алхімії. Майстер Р“яве колись служив у дозорній вежі ковена сутінкових вартових, де з ним і познайомився Дорхе. І ось, з самого ранку, ми вирушили до майстра Р“яве з візитом.
- І там хтось живе? - звірившись із табличкою над хвірткою та записаною на листочку адресою, уточнив Листик.
- Паркан є, сад є, значить, і господар є, - кивнула я, заходячи на подвір’я. Територія виявилася не такою вже й занедбаною, і те, що ми з вулиці прийняли за бур’яни, при найближчому розгляді виявилося грядками з травами. У тіні дерев м’ята, меліса, материнка та інші ароматні рослини розрослися до розмірів величезних кущів, закривши будинок аж до вікон. Ми якраз крокували до будинку кам’яною доріжкою, коли вхідні двері відчинилися, показавши нам, судячи з усього, самого господаря будівлі.
Майстер Р“яве був уже зовсім старим з абсолютно лисим черепом, прикрасою якого служили пара відстовбурчених вух немалого розміру і м’ясистий, гачкуватий ніс. Тоненька зморщена шия ховалась у складках воріт мантії, а далі просторий одяг мішком звисав до самої землі, роблячи старого схожим на привид.
- А я все гадав, коли ж ця трійця наважиться перетнути межі моїх володінь? - прорипів старий, коли ми наблизилися до будинку.
Ми дружно привіталися і, вклонившись майстру, пройшли за ним у будинок. Обитель алхіміка була звична нашим поглядам і легкий (а подекуди і дуже важкий) безлад нас не шокував. Усюди були книжки. На полицях, стосами на підлозі та столі, на підвіконнях та на дивані.
Тут же у вітальні на величезному дубовому столі з товстих дощок розташовувалася ціла орда інструментів, починаючи з елементарної клепсидри і закінчуючи складним механізмом для вивчення дрібних предметів, а також тканин і рідин живих істот. Ми злагоджено видали захоплений видих і далі в будинок рушили, як у святилище.
- Приємно бачити таке сильне захоплення наукою в такому юному віці, - розплився в беззубій усмішці Р“яве. - Як я зрозумів, ви, пані - Данна Жваго.
І мені простягли суху старечу руку. З трепетом стиснула кістляві пальці та вклонилася.
- Яр розповідав про вас, - з усмішкою повідомив алхімік. - Він стверджував, що ви надзвичайно талановиті.
- Майстер трохи перебільшив мої таланти, - зніяковіло відповіла я.
- Це малоймовірно, - реготав старий. - Яр не схильний просто розхвалювати когось, якщо для цього немає причин.
Я непевно знизала плечима. Уля і Листик рухалися за нами, а мене майстер Р“яве, взявши під руку, повів по дому сам.
- Ви, як я зрозумів, ще навчаєтесь у Нуїрській академії? - так само неспішно тупцюючи поряд зі мною, уточнив майстер.
- Так. Закінчую наступного року.
- А дозвольте дізнатися, майстер Нука ще там служить? – уточнив алхімік.
- Так. У званні куратора відділення алхімії, – підтвердила я.
- Та ви що? – здивувався старий. - Як час летить, я пам’ятаю його ще аспірантом. Скажіть, він так само божевільний?
Я м’яко посміхнулася старому, підводячи його до крісла.
- Швидше, шалено відданий науці, - знизала я плечима. - А наша братія рідко вписується у рамки норми.
- Розумно підмічено, пані Жваго, - засміявся Р“яве. - Дуже розумно.
І, трохи подумавши, майстер вирішив запитати:
- А скажіть, дитино, чи не дочка ви Загора Жваго?
Якось часто у столиці я чую це питання. Хоча, мабуть, варто звикнути. Від минулого втекти не можна, у цьому Дорхе правий.
- Так, майстер.
- Неймовірна була людина, - похитав головою алхімік. - Невинно звинувачена та вбита.
Я приголомшено застигла, дивлячись на майстра Р“яве. Уля і Лист тим часом кружляли по будинку майстра, з благоговінням вивчаючи збори книг на полицях. Бачачи моє потрясіння, алхімік скрушно похитав головою і промовив:
- Ні хвилини не вірив у ту маячню, що говорили про вашого батька, - і, пильно дивлячись на мене, добив: - І ви, дитино, не вірте! Все це брехня... жорстока та підла.
І все. З виглядом, ніби нічого такого не було, майстер сам задрімів до столу і, крекчучи, заходився сідати в крісло.
- Майстер Дорхе казав, що ви хочете провести час у столиці з користю, - розправляючи складки мантії, сказав Р“яве. - А я завжди радий спілкуванню з новими людьми. Учням радий особливо, тому моя лабораторія та бібліотека у повному вашому розпорядженні.
Лист так хижо блиснув окулярами, що мені стало страшно і за будинок майстра зокрема, і за столицю загалом. Вирішивши не марнувати час, майстер запропонував випити чайку в бібліотеці, поєднавши спілкування та ознайомлення з його колекцією книг. Чи треба говорити, що чай ми кинулися готувати блискавично?
Уля пішла гриміти посудом на кухню, судячи з дзвону, довго шукала чисту та придатну для утримання в ній їжі. Я вийшла у двір, зірвати м’яту для чаю, а чоловіки з головою пішли в бесіду на наукові теми. Незабаром по курному будинку майстра Р“яве поплив аромат м’ятного чаю, а ми направили свої стопи в засіки, що зберігали знання. Книги майстра вражали своїм змістом. Та за пару з них наші духи-охоронці повторно б прийняли болісну смерть, аби лише отримати їх у колекцію своєї бібліотеки.
Старий дрімав у кріслі, а ми з друзями з головою закопалися серед книжкових полиць. У тій священній тиші, що панувала в бібліотеці, стукіт у вхідні двері пролунав гучніше за вибух. Майстер здригнувся й розгублено озирнувся, у процесі смішно жамкаючи своїм беззубим ротом. Покрехтів, повздихав і, насилу вибравшись із крісла, побрів відчиняти двері візитерові. А ми залишилися, швидко забувши про відсутність майстра і з новою силою пішовши у світ книжок. - Колеги! - долинуло незабаром до наших вух. - А чи можна вас відірвати від важливих справ?
Ми ввалилися в захаращену вітальню Р’явіе, мучимі страшною цікавістю. Майстер сидів у кріслі, вивчаючи зім’ятий аркуш паперу, біля каміна височів похмурий чоловік із виправкою військового та у формі міського стражника. Судячи з нашивок, не рядовий.
- А ось і мої стажери, - усміхнувся старий. - А це, мої хороші, голова відділу варти з тяжких злочинів. Зайшов, так би мовити, за порадою.
Чоловік зміряв нас похмурим поглядом сірих очей і зі згодою з кивнув. Ми теж уклонилися стражнику. Р ’ яве прибував у тому збудженні, що зазвичай охоплювало наших родичів у пориві наукового азарту.
- А ось вам, мої добрі, і загадка, - прошамкав старий. - Маємо ми чоловіка у самому розквіті сил, без видимої причини померлого від зупинки серця. Не хворів, на серце не скаржився. Аналіз крові у наявності. Читаємо, робимо припущення, питаємо пана службовця.
Значить, не пішов на пенсію старий алхімік, отже, ось чим зайнятий поважний майстер Р ’ яве. Консультує службу безпеки міста. Дивно, що у них свого алхіміка немає? Нам вручили затертий листок із каракулями формул. Судячи з обличчя стражника, для нього всі ці записи були не зрозуміліші за жаб’яче квакання. А ось нам... Листик хмикнув і передав записи Улі. Уля після прочитання – мені. Я покрутила список знайдених у крові речовин. Дивно, дуже дивно.
- Отрути тут немає, - знизала я плечима. - Збудливе, тонізуюче... але разом вони вже становлять якусь небезпеку для серця.
- Значить, все ж отрута? – уточнив стражник. - Мій дорогий пане Фархаш, - поблажливо посміхнувся Р’яве, - отрутою є майже всі існуючі у світі речовини. Смертельно небезпечними або рятівно цілющими їх робить лише доза введення в організм.
- Дивна композиція речовин? - вирішила все ж таки відгукнутися Уля.
Справа в тому, що компоненти дивним чином дублювали один одного. Одна речовина містилася в крові в гомеопатичній дозі, а ось інша була в рази більша. - А що, панове алхіміки, - посміхнувся Р ’яве, - чи не хочете прогулятися в морг? Зібрати аналіз крові, оглянути потерпілого?
Майстер глянув на нас. Ми завмерли, віддано дивлячись на майстра, як гончаки, яким показали лисій хвіст. Подібна фраза могла шокувати будь-кого, але не алхіміків і лікаря, які проводили майже щодня в цьому ‘веселому’ закладі перші два курси навчання. Тож блідим залишився стояти тільки майстер Фархаш. Він же й мовив, так само вражено дивлячись на нашу збуджену трійцю:
— Іноді, майстер Р ’яве, ваше братерство лякає мене до холодних мурашок.
- З того, що ви мені принесли, здогадуватися безглуздо, - розвів руками старий, відкидаючи аркуш паперу на стіл. - Хочете відповідь – терпіть нашу компанію. Або найміть нормального лаборанта замість недоучки, що робив цей аналіз. Стражник зніяковіло опустив голову, а потім махнув нам на двері, пропонуючи йти за ним. Майстер Р ’яве залишився сидіти у своєму кріслі, з хитрим прищуром спостерігаючи за нашими поспішними зборами. Ми алхіміки, у нас завжди з собою сумка, а в сумці є... ой, чого там тільки нема. Тож ми похопили свою заплечну поклажу і рвонули слідом за похмурим офіцером, що вже стояв у саду під сливою.
- Пані Жваго, - окрик старого наздогнав мене вже у дверях. - Будьте уважні, використовуйте весь той багаж знань, що маєте. Мені потрібна повна картина та якісно зібрана для аналізу кров.
Я зі згодою кивнула і вискочила в полуденну задуху слідом за друзями. День був душним і запорошеним, не рятували навіть численні фонтани, якими були втикані сквери та площі. Пісок і дрібні камінчики гидко рипіли під ногами, репетували торговці з переносними лотками, гуркотіли підковами коні, що тягли кам’яними мостовими вози з пасажирами і вози з вантажами. Лівасія була величезною, галасливою і недружелюбною, смерділи стічні канави, голоси людей і нелюдів розносилися дратівливою какофонією вулицями і провулками, зливалися в загальну луну і мчали вгору, розчиняючись у небі.
Натовп вічно кудись поспішав, штовхався і лаявся, люди похмуро дивилися на всі боки і норовили сказати гидоту, але, роздивившись мантію, ковтали свої слова і йшли далі. Нам трьом ввічливо усміхалися та кланялися. Злісно дивлячись у слід і скрегочучи зубами. Магів не любили. Їх потребували, від них залежали, їх боялися. І, як часто буває, те, чого бояться спочатку дратує, а потім народжує ненависть. Ось такі почуття викликали ми - маги.
Люди усвідомлювали нашу винятковість, особливість, посвяченість у таємницю. І їх дратувало те, що ми знаємо і вміємо більше, наділені даром, сильніші, спритніші. Це народжувало в їхніх душах заздрість. Ту саму мерзенну, що клекотить, як вигрібна яма з нечистотами, ту заздрість, що змушує обливати брудом того, хто краще, радіти його промахам. Та заздрість, що пробуджує ненависть до багатого сусіда, радість від того, що першу красуню міста зганьбили і покинули. Шукати у вчинках мага подвійне значення.
Та заздрість, що рано чи пізно стає безпричинною ненавистю. Люди рідко думають про те, як предмет їхньої заздрості досяг таких висот і, що найгірше, не бажають самі добиватися чогось. Не має значення, що багатий купець роки вдень і вночі гнув спину і збирав гроші. Неважливо, що алхімік сліп і чах у вежі, пізнаючи таємниці світу. Несуттєво, що вміння магів це плід довгих,  виснажливих, а часом і смертельно небезпечних тренувань. Це все неважливо, люди хочуть все й одразу, не докладаючи для цього зусиль, от і чужі успіхи сприймають як велику несправедливість життя, а не вінець праці та наполегливості.
Нас недолюблюють лише за те, що ми краще в розумінні людей, але визнати це і прийняти свою неповноцінність вони не в змозі. Легше звинувачувати у всіх гріхах, доводячи, що ми на зло і наслідування не заслуговуємо, ніж почати працювати над собою і вдосконалювати свої вміння та знання. Магічні академії були відкриті для всіх, але як мало простих людей приходило на їхній поріг. Ставати в один ряд із знедоленими ніхто не поспішав. Так, ми знедолені, шановні, впливові, але ті, на кого завжди дивляться з підозрою.
Я з тугою згадала Нуїр. З його тихими вуличками, чистими та доглянутими дворами. Там був спокій, місто можна було обійти пішки за день, тож цокіт копит на дорогах був рідкісний. Та й портал поряд. Я мимоволі посміхнулася. Нуїр, поряд з іншими містами при академіях, називали „вільним“. Раніше маги жили в селах і містах, поряд з людьми, але, на жаль, часом чинити опір чужим забобонам складніше, ніж воювати з темними. У пору „полювання на темних“ магів хапали і палили без розбору, знищивши деякі ордени майже повністю. Князь не втручався, вважаючи це добрим уроком для тих, хто наважився опиратися його владі. Тоді маги пішли і оселилися компактно, далеко від людей, на покинутих і непридатних для життя пустках. Ще довго вони жили самі собою, іноді приходячи за покликом князя. Але йшли роки, люди усвідомили, що без магії їм жити важче. Було підписано мир, за самосуд над магом призначено покарання смертю, всі розгляди серед орденів передали верховному ковену. Життя повернулося до старої колії, маги знову приїжджали до міст і сіл, працювали, допомагали, влаштовувалися на службу. Це й лякало. Світ змінювався, а ставлення до магів лишалося старим. Люди, як і раніше, не довіряли та остерігалися нас. І щось підказувало, що трапиться якесь лихо в нашому світі — винними знову призначать магів.
Завжди винен той, хто інших не схожий. Закон буття. А ще храмовники з їхніми нацькуваннями... У деяких селах народ зрідка, але ще палить багаття і згодовує вогню ‘відьм’. З цим борються, карають, але з традиціями народ розлучається вкрай неохоче. Мда. Отак і живемо, як на бочці з порохом. Але нікуди не дінешся, жити треба, а для цього їсти, пити та працювати.
Наша швидка подорож під палючим сонцем завершилася біля грубо збитих дверей підсобних будов міської лікарні. Далі спуск по похмурих сходах уздовж похмурих стін у похмурий підвал. Ну, як ще може виглядати вхід до моргу? Отак він і виглядав. Моторошно, страшно і загадково. Останнє – це лише для нас, контужених наукою алхіміків. Крокнувши зі спекотного дня в вогкість і холод, підживлювані льодом у нішах стін, ми з Уляною почали клацати зубами, Листок стоїчно терпів холод, але все ж теж почав тремтіти, нехай і пізніше нас.
У препараторському залі нас зустрів похмурий (під стать роботі) чоловік у шкіряному фартуху та з бутербродом у руках. Стражника пересмикнуло від цієї картини, алхіміків та медика перекручувати від таких картин перестало ще на другому курсі.
- Добрий день, - посміхнувся нам ‘володар царства мертвих’. – Чим можу служити?
- Олексо, - зітхнув стражник, - покажи панам алхімікам тіло полковника.
Ого. Це не просто чоловік, це цілий полковник. От, чому вони до Р’яве навідалися. Адже має бути при дільниці штатний алхімік. Він же аналіз крові робив. А далі лізти в справу йому не дали... він же все докладе за законом і до справи підшиє. Невже бояться за честь мундира? Правда? Вона в них є, ця честь? Смішно, їй-богу.
Олекса хмикнув і, відклавши бутерброд на пильний стіл, потопав до полиць, накритих простирадлами. Погомонів, позадивлявся під покривала і викотив нам на розшматування носилки з тілом, що лежало на них. Синюшний пан середніх років був гарний. Високий, статний, темноволосий, з кількома шрамами на засмаглому, тренованому тілі. А синюшний? Так у льодовику вони всі такі. Ми з друзями, гадаю, за кольором не дуже відрізнялися. Отже, слід оглянути тіло. Стражник махнув рукою у бік трупа, а сам сів на лаву біля стіни, Олекса примостився з ним поряд, доїдати свій обід. Ми ж, як стерв’ятники, обступили труп.
- Отже, що ми шукаємо? - Уточнив Лист, натягуючи на руки шкіряні рукавички.
Я наслідувала приклад друга і полізла в сумку за своїми рукавичками. Все ж нема чого чіпати все поспіль голими руками, а то й без них залишитися можна.
- Сліди отруєння шукаємо. Атиповість шкірних покривів, крововиливу... - задумливо простягла я. - На випадок, якщо отрута все ж таки потрапила в тіло іншим шляхом.
Справа в тому, що отруїти можна, не підливаючи отруту в їжу чи питво. Можна просочити нею одяг, річ, подряпати руку отруєним кільцем, накапати отруту у вухо під час сну... у воду для вмивання підлити. Загалом спектр злочинних дій невичерпний. Це ми й прийшли сюди перевірити, щоб відкинути факт навмисного отруєння.
- Є свіжий шрам над вухом, - повідомила Уляна, вже на всю „любуючись“ покійним.
- Поранення в голову, рік тому, - озвався стражник. – Але скарг на здоров’я не було.
Уля кивнула і почала щось писати в свій блокнот. Ми з Листиком оглянули очі, ніс, рот покійного. Ні уколів, ні подряпин, ні опіків. Значить, все ж таки внутрішнє потрапляння.
- Те, що його вбило, він випив, - підсумував Лист. - Випив сам і без насильства.
- Це я вже й без вас зрозумів, - чмихнув стражник.
Я якраз накривала тіло простирадлом, як мій погляд упав... ну, туди, куди погляд пристойної дівчини не падає. І ось там аномалія була. Я трупиків побачила всяких і свіжих, і не дуже, але настільки місцями бадьорих... ніколи. Посмикала за рукав Уляну, поглядом вказала на те, що у покійного було нижче пояса. Листок теж підключився до огляду. Збоку наші схилені над геніталіями трупа голови, напевно, виглядали дивно. Що підтвердив і вартовий:
- Ви на що там дивитеся, ненормальні?
- На те, що, зважаючи на все, ваш пацієнт... постраждалий, - зітхнув Листик, - помер дуже щасливим.
Я теж розпрямилася, розвернулась обличчям до вартового і вирішила уточнити: - Того ви до Р’яве і звернулися? Обставини смерті були компрометуючими? Стражник хмикнув, підвівся з лави і, засунувши долоні за пояс, сухо промовив:
- І я думаю, ви, діти, теж мовчатимете. Надивились?
 Листок якраз зрізав з пальця померлого шматочок плоті (кров уже не бігла). Ми кивнули, зібрали речі і рушили у двері, відчинені нам стражником, який явно натякнув про те, що веселощі закінчені. У будинок майстра Р ’ яве ми повернулися втомлені і випромінюючі аромати дезинфікуючих сумішей, якими обробляють препараторскую. Пан Фархаш повідомив, що прийде увечері. У вітальні, крім того, що сидів у кріслі самого алхіміка, був присутній майстер Дорхе, який також сидів, але на підвіконні, наминаючи затиснуті в жмені сливи. Судячи з кількості лежачих поруч на підвіконні кісточок, дракон, м’яко кажучи, обніс алхімічний сад, позбавивши дерева їх недозрілих плодів. До нашої появи чоловіки про щось розмовляли, дракон емоційно жестикулював, Р ’ яве задумливо кивав. Наша поява втихомирила експресивного дракона, а алхіміка змусила з цікавістю обернутися.
- Ну як сходили? - обізвався з підвіконня дракон. - Як трупи? На місці?
- Дякую, все добре, - не втрималася я від їдкості, - вам привіт передавали. Гримнув регіт. Веселий і беззлобний. Р ’ яве по-старечому підхихикував навпіл з кашлем. Дорхе реготав від душі і, струснувши своєю білобрисою гривою, з усмішкою подивився на мене. Наші очі зустрілися і мої веселощі вмить вибило інше почуття - сильне і п’янке почуття польоту.
Серце загуркотіло у вухах, ноги тремтіли, намагаючись підігнутися. Я задихалася, дивлячись у дві аметистові вири, і відчувала, як губи розповзаються в дурній, зовсім щасливій посмішці. Моє короткочасне блаженство було перерване роздратованим ‘кхе’, виданим Листиком, що тупцював за моєю спиною.
- Отже. Розкажіть нам, як сходили, що побачили? - вирішив згадати про справу Р’яве.
- Побачили труп, - знизав плечима Листик. - Шкірні покриви в нормі, крововиливи у зіницю немає, крові в носі та горлі не виявлено.
- І на вигляд здоровий, - кивнула, порившись у блокноті, Улька. - Єдине, це невеликий шрам над лівим вухом. Судячи з форми і кольору, свіжий, не більше року, травма від поранення могла бути серйозною... але наскільки нам невідомо, і тут Уляна зробила підлість, сказавши: - А ось Даня дещо дивне побачила. Похмуро глянула на свою подругу. Зараза. Ні б Листу про таке розповісти, то вони обоє стоять з хитрими фізіономіями, а я вже зараз відчуваю рум’янець на щоках. Ні, де справедливість? Улька голих мужиків і в живому вигляді стільки переглянула, що їй соромно взагалі бути не повинно. А Листок... Лист взагалі хлопець. Ось. Але всі мовчать, на мене дивляться, чекають, що скажу. Лист все ж таки зглянувся наді мною, що повільно гинула від збентеження, і, зробивши крок до Р’яве, повідомив всю інформацію на вухо старому.
- Ну ось що, мої добрі, - потираючи руки, промовив старий, - матеріал для вивчення у нас є. Тепер за справу, Лист, налаштовуй мікроскоп.
Робота закипіла. Р ’ яве та Лист встановили на стіл мікроскоп і приготували для нього зібрані зразки. Уля підготувала перо і блокнот для записів, Дорхе заліз на підвіконня з ногами і тепер мрійливо дивився в далечінь, пересипаючи три сливи, що залишилися, з однієї долоні в іншу. За апарат Р ’яве посадив мене та Листа, доручивши Уляні записувати дані у зошит. Сам же алхімік стояв за моєю спиною, спираючись на спинку стільця. Спочатку формули виписував Листик, але у процесі класифікації речовин почав плутатися, і біля збільшувальної трубки його змінила я. На пожовклому папері зростала кількість формул, на столі зростала купа книжок, день уже наближався до вчора. Очі сльозились і злипалися, а в голові не вкладалося те, що ми спостерігали зараз.
- А вам, майстре, не здається, що тут сліди не однієї, а кількох речовин? - Не втрималася від здогаду я.
Я ще раз пробігла поглядом записи і передала їх алхіміку. Р ’яве листок узяв, вивчив записи, покивав, усміхнувся. Очевидно, наша робота майстру сподобалася.
- Здається, - мружачись, озвався майстер Р ’ яве. – Я записам алхіміка на мізерній ставці не довіряю. Озвучте свій здогад, Данно.
Лист мені підморгнув, мовляв, давай, не соромся. Я відкашлялася і, витерши змоклі долоні об сукню, прийняла у Р ’ яве листок із формулами. Листок відсунув мікроскоп, дозволяючи розкласти записи на столі. Улька перегнулась через стіл, бажаючи також почути мою теорію.
- Ну, ось тут, - я тицьнула пальцем у рядок хімічних формул, - цих речовин занадто мало, щоб убити, а ось цих занадто багато, наче їх випили залпом. Виходячи з побаченого, можу судити, що одна речовина просочувалася в організм піддос... - я струснула головою і нервово продовжила, - вибачте, потерпілого, тривалий термін, а друга потрапила туди нещодавно і у великій дозі. Окремо дози все ж таки не смертельні. Може, конфлікт препаратів?
- Правильно підмічено, Данно, - Р ’ яве підбадьорливо поплескав мене по плечу. - Працюйте.
Я так зраділа цій похвалі, що навіть руки почали трястися. Листик і Уля почали вивчати формули і порівнювати їх із класифікацією в книгах, я ж полізла на книжкову полицю в пошуках довідника з трав. Отримані дані наштовхнули мене на одну думку, яку варто було перевірити до приходу стражника. Адже якщо я маю рацію, то нещасний навіть не знав, що вбиває себе сам. Якщо сам випив усе те, що ми знайшли у його крові. Або ж... Отже, діставшись потрібної полиці, я примостилася на одному з щаблів драбини і почала гортати довідник.
Зупинку серця могли спровокувати абсолютно нешкідливі речовини, і найсмішніше, що їх часто вживають для лікування. Сторінки книги рясніли малюнками та докладним описом рослин. Я знала ті речовини, що зустріла у формулі, знала й ті трави, які могли їх виробляти. Залишилося лише перевірити. Сторінки шаруділи під пальцями, літери танцювали перед очима, картинка події все яскравіше ставала перед моїм внутрішнім поглядом. І ось мої пошуки все ж таки увінчалися успіхом. Одна з описаних у книзі трав була абсолютно не сумісна з іншою... і обидві вони використовувалися для тих самих цілей. Але разом, в одному зілля, вели до неминучої смерті.
- Знайшла, - повідомила я, роблячи крок до друзів.
У процесі цієї дії мене щось збентежило. Мій осяяний ідеєю мозок намагався зрозуміти, що саме. Але пізно. З вереском я помчала вниз. Так, драбинка ж висока. Я трепетно ​​притиснула книгу до грудей і, піднявши підборіддя, постаралася вижити під час падіння. Але, як не дивно, розмазування мене паркетом не відбулося. Обережно розплющила очі. Підлога була на місці, недалеко від мого конопатого носа.
- Жваго, у вас зовсім інстинкт самозбереження відсутній... - зітхнувши, констатували голосом Дорхе.
- Ні, - чесно зізналася я дошкам підлоги, - він просто іноді засинає на якийсь час. - Скільки я вас знаю, цей гад спить постійно, - після цих слів мене поставили на ноги. - Будіть його, бо теж у вічну сплячку впадете.
Дорхе притримав за плечі, не давши знову уткнутися носом у підлогу через швидку зміну положення тіла. Я віддихалася, озирнулася. Кількість осіб у вітальні збільшилася. Фархаш зараз завмер у дверному отворі з відкритим ротом. Мабуть, моє епічне падіння стражник застав, входячи до будинку алхіміка. Майстер Р ’ яве тримався за серце, сидячи в кріслі, Уля готувалася ридати на плечі блідого Листа. Дорхе? Дорхе все ще був поруч.
- Дякую, - хрипко видавила я.
- Я все більше схиляюся до думки, що тримати алхіміків слід у маленьких кімнатах з м’якими стінами, - зітхнув дракон і, похитавши головою, повернувся до підвіконня та слив.
- Що ти знайшла? - тремтячим голосом уточнила Уляна.
Я нарешті вийшла зі стану шоку і поспішила поділитися новинами з майстром Р’яве та друзями. Фархаш теж прийшов до тями і, витерши лоб хусткою, наблизився до столу. Я показувала майстру знайдені в довіднику трави і описи до них.
- Що ж, - хмикнув старий. - Цілком ймовірно, що ти маєш рацію, Данно.
- І що ж ви такого виявили, панове? - обізвався за нашими спинами стражник. - Що ж це за отрута така, яку жоден аналіз не показав?
- Це не отрута, - пояснив Р’яве. - Це невдало складена суміш препаратів.
- Довершена ще більш невдалою сумішшю інших препаратів, - додала я.
- Поясніть, - зітхнув пан Фархаш, сідаючи в сусіднє з Р ’ яве крісло.
Тепер я відчула себе на допиті. Стоячи як на сцені, я почала бентежитися і червоніти. А ще Дорхе перестав дивитися у вікно і, відсмикнувши фіранку, блискав своїми глазюками, стежачи за мною, як хижак із засідки. Мотнула головою, заганяючи свою сором’язливість глибше, і рішуче повідомила Фархашу:
- Ну от, - я тицьнула пальцем у рядок, де були виписані речовини, їх концентрація та рослини, що їх містять, - це накопичувалося в його організмі як мінімум рік.
- Тобто його труїли рік? – не зрозумів стражник.
Чоловік виглядав розгубленим і збентеженим. Все ж таки наші незрозумілі пояснення не всі розуміють. Листок закотив очі, Уля хихикнула. Я суворо глянула на друзів і вже збиралася пояснити все варту. Але мене випередили:
- Він сам це пив, - зітхнув Р ’ яве. - Свідомо та повністю дотримуючись інструкції. - Це лікування, чи що? – здивувався стражник.
- Скоріш за все, - кивнув Р ’ яве.
- Його вбило лікування? - продовжував дивуватися стражник.
Уля якраз гортала книгу, зі згодою киваючи і вказуючи Листу пальцем деякі рядки в тексті.
- Чи неправильний рецепт зілля, чи порушення дозування, - кивнула Улька. - Це точно не вбивство. Прийняті ним трави отрутою не є. Все сходиться, це трав’яний збір... Не небезпечний.
А в мене повільно складалася мозаїка. Я ці трави знала. І навіщо їх використовують, теж. І ще я знала, що перед прийомом таких ліків майстер Болот клієнтів завжди попереджав про небезпеку прийняття збудливих мікстур від інших аптекарів. І так роблять всі аптекарі, які дорожать своїм ім’ям.
- Чого б йому помилитися в дозуванні через рік прийому зілля, - мотнув головою Лист.
- Може, аптекар помилився, - зітхнула Улька. - Стався передоз і...
А я знала ще щось, чого мої друзі не знали.
- Ці трави є інгредієнтами деяких народних засобів, - зважилася я висловитися. Уля хмикнула і передала книгу Листу. Лист тільки свиснув і книгу зачинив. Фархаш мовчати не побажав:
- Навіщо пану його рівня лікуватися корінцями та кущиками, коли до його послуг були найкращі лікарі та цілителі?
- А якщо до лікаря йти соромно? – припустила я.
- Соромно? - здивувався чоловік. - Та що з ним таке було?
Я розгублено знизала плечима. Ці трави я знала, бо готувала з них відвар не раз. Тут головне дозування, але його розраховував майстер Болот. І з клієнтами на цю тему теж він спілкувався.
- А те, чого здоровий, молодий, повний сил чоловік соромився найсильніше, - прийшов на допомогу майстер Р ’ яве.
Зважаючи на все, майстер Р ’ яве дійшов тих самих висновків, що і я. І зробив це години на дві раніше, але продовжував з усмішкою спостерігати за моїми метаннями. То була перевірка? Лукава усмішка старого і погляд через плече на Дорхе тільки підтвердили мій здогад. Теж мені, оглядини влаштували.
- Хм? - Промовив стражник.
- Так-так, - закивав Р ’ яве. - Саме з ‘хм’ у нього й були проблеми. Сумна недуга у такому молодому віці.
- Цілком логічно, - відповіла Улька. - Якщо врахувати, що ми побачили у морзі...
- Значить, його вбило лікування чоловічого безсилля? – вражено видихнув стражник.
- Не зовсім, - труснула я головою. - Його вбив ще один засіб із арсеналу любовних еліксирів. Що потрапив до нього в кров за добу до смерті. Точніше, несумісність компонентів, що вже були в крові, з новими, що потрапили у великій дозі. Це була прикра випадковість.
- І що це? - насторожився Лист.
От чого б йому так насторожуватися? Він у такі місця зроду не заходив.
- Судячи з складу, один з дешевих збудників, що викликає, - я зам’ялася, борючись зі зніяковілістю і скоромовкою видала, - сильний приплив крові... до ‘хм’.
- І звідки у такої молодої особи такі глибокі знання? - озвався з підвіконня Дорхе. - До нас до лавки зверталися чоловіки для лікування наслідків прийому цього еліксиру, - відмахнулась я. - Їхн відрами в борделях продають.
- Данно, я тебе боюся, - розреготався дракон.
Фархаш потер перенісся і втомлено видихнув:
- Мда. Шукати нікого не вийде. Нещасний випадок.
- Але навіщо людині з його проблемами приймати повторно сильну дозу збудника? - не вгавав Лист. - Йому все допомагало і так. І аптекар би його попередив.
Фархаш і Уля, і Р ’ яве, і навіть Дорхе, всі подивилися на миттю збентеженого Листа.
- Адже правда, - закивала Улька. - Адже в аналізі явно видно, що він пив ліки щонайменше рік. Дивно.
- Може, йому допомагати перестало? - вніс припущення Фархаш.
- Він уперто приймав лікування рік, - уперто труснула я головою. - Воно допомагало.
- Та з чого така впевненість? – з кривою усмішкою уточнив Фархаш. - Звідки тобі це знати, дівчинко?
М’який, але явний натяк на мою недосвідченість як алхіміка. Що ж, можливо, я помилилася, але...
– Коли не допомагає, лікування кидають за місяць. А він лікування приймав рік чи більше. Хочете сказати, що він пив краплі з упертості? - уїдливо завершила я свою тираду.
Стражник знітився. Р ’ яве продовжував спати в кріслі, дозволяючи нам трьом будувати припущення і висувати теорії. Дорхе звісив ноги з підвіконня і з цікавістю спостерігав за нашим мозковим штурмом. Штурм, треба зізнатися, забуксував. Ми стояли, нервово перезираючись і косячись один на одного. Лист гриз дужку окулярів, я гризла губу, Уля нервово намотувала локон на палець. Відповідь зависла в повітрі, але даватися в руки без бою не хотів.
- У нього була коханка? - Уточнила я.
Запитати я запитала. А тепер перелякано стиснулася, спіймавши на собі один здивований і два цікаві погляди.
– А? - отямився стражник.
Гаразд, я алхімік, а отже, не боюся незручних ситуацій у гонитві за істиною.
- Кохана, - кивнула я. І, вже переставши бентежитися, розвинула тему. - Ну, дивіться, він пив краплі рік. Отже, йому була важлива чиясь думка.
- Може, він шукав різноманітності? - Зробив припущення Дорхе.
Ну так, сидіти мовчки важко стало, вирішив і сам носа в бесіду засунути. Цьому лише дай різноманітності. Наскільки у дракона був різноманітний любовний досвід, я намагалася не думати. Пізно. Подумала. Настрій із азартного став злим.
– Яке, до речі, у певних місцях можна знайти, – підтримав дракона Фархаш. - Як і ці самі збудники. У борделі.
- Навіщо себе гробити заради продажної дівки, якій насправді все одно? - парирувала я.
- Хм. Данні, нагадай свій вік? - похмуро уточнив Дорхе.
- У мене рік за три минув, - буркнула я. – Скажу більше, ця жінка в нього давно, а проблеми почалися нещодавно.
— Офіцер мав міцний шлюб, — зітхнув стражник. – І в наявності троє діточок. Ми, що все ще стояли навколо столу, злагоджено і задумливо засопіли. Тож пана полковника чи хто він там був, отруїли. Отруїли ненавмисно, з однією конкретною метою. Якою? Я перебирала в голові різні варіанти та можливості. Згадувала та відкидала. У пам’яті сплив один момент із життя, я тоді була ще зовсім маленькою дівчинкою, гуляла по дому і почула жіночий плач із кабінету батька.
Картинка в пам’яті стала так ясно, що я навіть за край столу схопилася. Я пам’ятаю, що, зазирнувши в щілину дверей, побачила, як у кабінеті сиділа і плакала на стільці жінка, а батько підносив їй склянку з водою. Вона плакала і просила допомогти... повернути коханого. А батько тоді сказав одну точну фразу: «Змусити полюбити не можна, пані. Це дар, який дають боги. Вам ніхто не допоможе, люба. Немає такого засобу. Максимум, що ви отримаєте – дешевий збудник, виданий за еліксир кохання. Пристрасть він забезпечить, але не більше. Все інше – це магія. Але й маги привороти не схвалюють, бо вони також будять лише інстинкти.
- Це дружина, - сипло промовила я.
– Що? Ви у своєму розумі? - заревів Фархаш. - Дружина полковника...
- Чому тоді ви не віддали цю справу штатному алхіміку? – зло огризнулася я. - Навіщо прийшли до майстра, який не має до стражі стосунку?
Стражник нервово відтяг воріт мундира, Дорхе хмикнув, а Р ’ яве тільки ширше розтяг губи в посмішці.
- Полковник помер удома, - тихо зізнався Фархаш. - Окрім дружини, з ним нікого не було. Але вона... Ні. Це неможливо. Вони любили одне одного.
- Вона не знала, - перебила я стражника. - Якщо я маю рацію, то вона думала, що підливає чоловікові любовне зілля.
- Це маячня! - пирхнув стражник, схоплюючись.
- А якщо пов’язати всі факти докупи? - Уточнила я. - У полковника не було відхилень у поведінці, настрої, манері поводитися?
Фархаш, що зібрався встати зі стільця і ​​піти, знову в нього звалився. Втомлено сперся на спинку стільця, глянув на мене, на Р’яве.
- Він змінився, став пригніченим, засмученим. Але це почалося набагато раніше...
- Після поранення? - Уля непомітно наблизилася і стала поруч. - Адже воно, за вашими словами, було рік тому? Це могло б пояснити зміну поведінки. Все ж таки голова була поранена.
Я посміхнулася, почувши, що про рану на голові згадала не одна я. Моя подруга, коли забуває про романи та лірику, стає напрочуд серйозною. Р ’ яве посміхнувся, киваючи словам Ульки: -
 Продовжуйте, Нагоре.
Улька зашарілася, але, сховавши посмішку, сухо і чітко, як справжній лікар, продовжила:
- Поранення в голову, а ще якщо й мозок зачеплений, могло призвести до зміни поведінки та характеру, а ще... до того, що померлий відчував деякі труднощі... інтимного характеру.
- І тоді він почав пити траву, - клацнув пальцями Лист. - Але чому дружина занепокоїлася лише зараз?
- А ти на концентрацію подивися, - хмикнула я, кивнувши на наші записи. - Пив він ліки довго, а там деякі трави здатні впливати на нервову систему.
Фархаш стрепенувся і, подавшись до мене, тихо підтвердив:
- Місяць тому він став нервовим. Дратівливим.
– Побочка! - в один голос простягли два алхіміки і лікарка.
- Він почав дратуватись? У сім’ї виникли проблеми? – сумно уточнила я у стражника.
- Мда, - сумно кивнув Фархаш. - Полковник потім дуже переживав через скандали з дружиною, але вдіяти нічого не міг. Нерви розігралися.
- А дружина запідозрила чоловіка у зраді, - розвела я руками.
- І вирішила піти на крайні заходи, - підхопив мою ідею Лістик.
- І купила приворот, боячись втратити чоловіка, - погодилася я з другом.
- І вбила чоловіка, який боявся її втратити, - скрикнула надто радісна Уляна.
Уля розгублено завмерла і посміхатися перестала. Усі мовчали, замислившись над почутим. Р ’ яве виглядав задоволеним, Фархаш вражений. Як виглядав Дорхе, не знаю, бо він знову сховався за шторою.
- Ось так кохання, штовхає на злочин, - зітхнув Лист. - Жах.
- Я маю перевірити ваш здогад, - підводячись на ноги, видавив стражник. – Сподіваюся, нагадувати про нерозголошення не варто?
- Милий Фархаш, - озвався з крісла Р ’ яве, - ви прийшли в мій дім за порадою, і наважуєтеся на такі запитання?
- Вибачте, майстре, - сухо відповів Фархаш.
Я нерішуче переступала з ноги на ногу, роздумуючи ще ось над чим:
- Не кажіть їй! - крикнула я за Фархашем.
– Що? – сторож обернувся, стоячи у дверях. - Ви про що?
- Якщо все було саме так, як ми вважаємо, - я невесело посміхнулася, - дружина може не перенести таку звістку... Вона ж коханого чоловіка вбила.
Фархаш обернувся до мене всім корпусом, знову оглянув з ніг до голови, і все з тим самим кам’яним виразом на обличчі прорік:
- Все ж таки вас, алхіміків, за зовнішністю судити ніяк не можна, - і, трохи пом’якшившись, додав: - Я приємно вражений, пані.
 Коли двері за Фархашем зачинилися, я повільно повернула голову до усміхненого Р’яве. Старий виглядав дуже задоволеним, радісно посміхався беззубим ротом і втягував голову в плечі, чому здавався ще меншим і кумеднішим. Таке собі жабеня в червоній хламіді. Сухенький, щупленький, зі кумедними вухами і яскраво сяючою лисиною.
- Адже ви все зрозуміли, майстер, - похитала головою я.
Старий розвів руками. Рукави його мантії спалахнули, як крила, блиснувши вишитими зірками:
- Ну, не міг же я позбавити вас такого захоплюючого, а головне, пізнавального та наочного практичного заняття, - прошамкав Р ’ яве. - Досвід безцінна штука. І нажити його за книжками не вийде.
- А ще така чудова реклама в лавах міської варти, - зістрибуючи з підвіконня, підсумував Дорхе. - Чутки швидко розходяться.
Подальше обговорення наших успіхів та помилок проходило у невимушеній обстановці розпивання чаю. Ми вийшли від майстра Р ’ яве, коли серп місяця вже високо здійнявся в небо. Місто стало тихіше, спокійніше, багато його мешканців розбрелися по будинках, відпочивати від справ. Минувши сад, ми рушили тінистою вуличкою в бік будинку Дорхе.