Глава 2

- Мда, місця нам точно всім вистачить, - видихнув Листик. - І ще полку солдатів, якщо раптом нагрянуть.
- Нічого собі «будиночок у столиці»! – підтримала хлопця Уля.
Я мовчки перебувала в шоці, розглядаючи величезний маєток на одній із центральних вулиць Лівасії, столиці людського князівства Лівас, до складу якого Нуїр входить на правах автономії. Саме тут нам потрібно було шукати роботу, отримувати на неї дозвіл та до скарбниці цієї держави з центром у Лівасії сплачувати податки з отриманих за роботу гонорарів. Загалом усе складно. На папері міста магів і вільні, але три шкури з нас б’ють і бюрократами мучать, як і всіх інших мешканців «невільних міст».
- Ну як? Подобається? - озвався за нашими спинами Дорхе, що роздавав накази челяді щодо багажу.
- Дуже! - Уля дар мови ніколи не втрачає.
Дорхе, продовжуючи сяяти усмішкою, як натертий п’ятак, підійшов до нашої очманілої трійці і, завмерши біля мене, тихо спитав:
- А вам, Жваго?
- Масштабна будова, - знайшла я в собі сили говорити.
- Це ви ще всередині не були! - розреготався дракон і, нахабно обійнявши мене за плечі, потягнув до входу.
Біля дверей нас уже чекав лакей, що зігнувся навпіл, вітаючи пана та його гостей.
- Ось це, - кивок на лакея, - Лук’ян. Якщо що, звертайся до нього будь-коли з будь-якими проханнями.
На підтвердження цих слів лакей, що випрямлявся у звичну стійку, знову зігнувся.
- А це, Лук’яне, мої гості, - провадив далі дракон. - Організуй їхнє перебування в моєму будинку з максимальним комфортом.
-Так, пане, - пробасив лакей вже за нашими спинами. - Кількість спалень залишити колишньою?
Ми завмерли і синхронно озирнулися на чоловіка. Уля про всяк випадок почервоніла, я спробувала відскочити від дракона, але, на жаль, мене так само тримали за плечі. Лакей зміряв поглядом мене, потім перевів погляд на дракона, який мене обіймав. Сенс питання став повільно доходити до моєї свідомості. Атавізм прокинувся і почав свою експансію із захоплення шкірного покриву. За відчуттями, я зараз за забарвленням наближалася до варених буряків.
- Хм? Гарне запитання, - і дракон, удавано задумавшись, звернувся до Листа. - Северине, вам однієї спальні вистачить?
Сева розгублено кивнув.
- Ага. Нагоре, я думаю, теж у одній спальні вміститься, - продовжував знущатися з слуги дракон.
А потім повернувся до мене.
- Ну, а ви, Жваго?
- Мені цілком вистачить своєї окремої кімнати, - охоче закивала я, щосили намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.
- Полічити зможеш, чи мні тобі цифру озвучити? - удавано лінивим тоном уточнив у слуги змій. Відразу ясно - в сказі. - Чи я не писав тобі в листі, скільки спалень готувати?
- Вибачте, пане, - прошепотів вмить зблідлий чоловік і кинув дивний погляд на мене. - Я просто подумав...
Погляд у мій бік був короткий, але я його помітила. Все ясно, ось цього я й боялася. Мене прийняли за коханку дракона. Чудово. І навіщо погодилася?
- Не вмієш, не берись... - хмикнув дракон і потягнув мене далі в хату, кинувши слузі: - Справою займися.
Лакей миттю рвонув кудись у підсобні приміщення, а ми продовжили приголомшено брести по хаті. Лист із Улею впали в черговий ступор, я, звична до столичної розкоші, все ж таки була не в такому шоці від побаченого. Скажу прямо, Дорхе мав відмінний смак і цінував не так розкіш, як масштаб і зручність. Стіни в будинку були пофарбовані в світлі, приглушені тони, крізь величезні вікна лилося сонячне світло, перешкоду якому складав лише напівпрозорий тюль. Меблі теж були світлими, стриманого дизайну, з мінімумом обробки. Якщо бути чесною, то мені домівка Дорхе сподобалася. Все просто, але дуже вишукано, без усієї позолоти та ліпнини, що так любили в багатих будинках столиці. З’явився той самий Лук’ян, а за ним слуги вже тягли наш багаж. Лакей знову вклонився й дременув угору сходами.
- А ось тут у нас їдальня, - простеживши глузливим поглядом за прислугою, продовжив дракон.
І нас повели далі будинком, знайомлячи з його плануванням. Лист з Улею незабаром відкололися по дорозі, подруга, пославшись на втому, вирушила освоювати свою кімнату, потягнувши з собою пручавшогося Севу, під приводом допомоги в розпаковуванні свого численного багажу. Мене не залишало почуття, що Уля спеціально залишила мене віч-на-віч із драконом, але тепер просто так втекти від Дорхе мені було складно, оскільки у вітальні, де ми сиділи, був накритий стіл для чаювання.
- Які плани на завтра? - жуючи пиріжок, поцікавився дракон.
- Уля по магазинах пройтися хотіла, а ми з Севою в контролюючу службу, документи здати, - соромлячись пильного погляду, я почала зосереджено бовтати ложечкою в чашці.
- Грандіозна задумка, - хмикнув Дорхе. - А далі?
- Вивчатиму матеріали для кращої роботи в лавці, сподіваюся, справи не затягнуться надовго. Ми вас не дуже утиснули?
Дракон перестав жувати і, здивовано вигнув брову, красномовно обвів вітальню рукою, даючи зрозуміти, що територія велика і місця всім вистачає.
- Я сам тебе запросив, - нагадав Дорхе. - Тож соромитися немає причини.
- Дякую.
- Будь ласка, - кивнув змій. - Будеш винна.
Я розгублено глянула на дракона і отримала дуже нахабну усмішку у відповідь. Зніяковіло похнюпилась, розглядаючи чашку з її вмістом. Переставши демонструвати свої ікла, дракон зробив серйозне обличчя і рівним голосом видав:
- Жарт, - і, знову відкушуючи пиріжок, додав: - Данно, кидай напружуватися з будь-якого приводу. Приїхала до столиці, то веселись по молодості, життя таке коротке, а ти більшу його частину в підвалах сидиш.
Я почала відпивати гарячий чай, що пахнув малиною. Будь-хто інший на моєму місці кинувся б гуляти широкими вулицями міста, що славиться своєю розкішшю та злачними місцями. Але не я. Я знала це місто добре, навіть надто добре. Я гуляла цими парками з батьком, каталася в колясках цими мостовими, у багатьох лавках і кав’ярнях знають і згадають Данну Жваго, дочку колись шановного алхіміка. Але це було в минулому, а тепер я не знаю, як зустріне мене це місто. А ще на кожному кутку на мене чекають нагадування про те, минуле, повне безтурботної радісті життя. Чи готова до цієї зустрічі? Не знаю.
- Багато чого змінилося за ці роки, - стежачи за моїм виразом обличчя, продовжував дракон. - Та й ти вже не та, що була.
Як він примудряється вловлювати мій настрій? Немов усі мої думки та почуття відкриті дракону для огляду.
- Знаю...
- Чи плануєш ховатися все життя? - так само вивчаючи мене, міркував Дорхе. - Від минулого втекти не можна.
- Можна спробувати уникати його нагадування... і жити щасливо далі.
- А тобі ніхто не заважає бути щасливою, - майстер усміхнувся і картинно розвів руками. - Окрім тебе самої.
Здивовано дивлюсь на дракона.
- Ти завжди намагаєшся втекти від того, що позбавляє рівноваги твій звичний світ, - підсумував Дорхе.
- Я не тікаю!
- Втікаєш, - з глузуванням простяг Дорхе. - Боїшся не впоратися зі своїми емоціями?
– Я завжди контролюю свої емоції!
- Це й погано. Занадто багато контролю, і немає волі. Чи надовго твоєї шкаралупи вистачить?
Мовчу, бо розмова ця мені не подобається... Дракон втомлено зітхнув і, відклавши недоїдену здобу, поглянув у вікно:
- Минуле не можна змінити, Данні. Пам’ятати, переживати події, засвоювати отримані уроки – так. Змінити – ні. Майбутнє не можна передбачити та прорахувати, тільки прийняти те, що приготоване долею. Знати, що буде, і змінити те, що було нам не дано. Прийми це як аксіому і перестань мучити себе марно.
Дорхе відірвав погляд від споглядання кущів, що цвіли за вікнами і, дивлячись мені в очі, холодно припечатав:
- У житті є тільки „тут і зараз“. І від того, як ти його проживеш, залежатиме і твоє минуле, і майбутнє. Адже сьогодення теж стане минулим. А так і все життя пройде... залишиться тільки гіркота від незроблених справ і нездійснених мрій.
- Це також аксіома? - Гірко посміхнулася я.
- Істина. Підтверджена самим життям, - все з тим самим малозрозумілим виразом обличчя викарбував дракон. - І що раніше ти її приймеш, то легше буде тобі в житті.
- Я подумаю над цією думкою, - вже відверто розгублена від такої розмови, видихнула я.
- Правильне рішення, - кивнув Дорхе і налив собі ще чаю.
Далі ми пили чай мовчки. Незабаром я вибрала зручний момент і змилася в приготовану мені кімнату, залишивши дракона наодинці з його думками. Дивний він сьогодні. Якийсь нервовий і злий. Чи мені здалося?