Глава 25

Десь у кроні груші співав соловей. Дзвінка трель лунала над дахами будинків, гублячись у безтурботному вечірньому небі. Засвічувалися одна за одною зірки, тоненький, мов прозорий, серп місяця вже чітко позначився на темному тлі неба. І цикади заводили свою приголомшливу пісню, шелестів листтям дерев прохолодний вітер, заспокійливо пахла м’ята, що зростала поряд з лавою. 

Я сиділа в нашому маленькому садку біля будинку, забравшись на лаву з ногами, і слухала музику ночі, що насувалась все ближче. Важкий день. Треба було заспокоїтись і взяти себе в руки, а то знову всю ніч з кошмарами воюватиму. 

— Знов у темряві одна гуляєш? — почувся стомлений голос за спиною. 

— Я сиджу в темряві біля будинку, — не обертаючись, озвалася я. 

— Гаразд, відкладемо порку до наступного разу, — сідаючи поряд зі мною, зітхнув дракон. — Як ти? 

— Нормально. А ви? 

— Втомився, — чесно зізнався дракон, важко зітхнувши. 

— Хочете, чаю заварю? — Спустивши ноги з лави, запропонувала я. 

— Ні, — дракон обережно торкнувся моєї руки, зупиняючи. — Я тут краще посиджу, відпочину. Голова й так, як чавунна. 

Я зі згодою кивнула, знову поставивши ноги на лаву. Дракон підняв очі до зоряного неба, поклавши руки на спинку лави. 

— Добре як. Спокійно, — зітхнув змій. — Яка безтурботність! 

Я посовалася на місці, вроджена цікавість не давала спокійно сидіти, на язиці крутилося питання. 

— Розкажете? — Не витримала я. 

Дракон обернувся до мене, шахрайська посмішка ковзнула по тонких губах. Дорхе похитав головою і зітхнув: 

— Цікавість смертельно небезпечна вада. 

— Майстер! Мене душили, мене намагалися вбити. Маю право знати, з чого все почалося? 

Дорхе скривився, одразу видно, дуріє. Прочистив пальцем вухо та... 

— Для початку директор академії Фархеля — казковий дебіл, — несподівано промовив дракон. — Має пенсію за півроку. Тож бачите, йому не потрібний був розголос, скандал. Репутація школи і таке інше. 

— Ні! — вражено видихнула я. 

— Так-так, — переконав мене Дорхе. — Елементарна людська риса „своя сорочка ближче до тіла“. Що йому смерть студентів? Ось якщо дізнаються про те, що викладач був психом... Коротше, всі вдали, що так і треба, і що трупи студентів вони постійно знаходять. 

— То з чого все почалося? 

Дорхе загадково посміхнувся, кинув на мене косий погляд і, відкинувшись на спинку лави, почав: 

— Ну, слухай, — голосом справжнього казкаря сказав дракон. — Жив- був майстер Каріс. Некромант зі стажем та високим науковим ступенем. Неосяжного розуму людина, геній навіть, багато відкриттів зробив, наукою просто жив і марив. І була у майстра мрія відкрити межі душі та розуму людини, а краще вдосконалити їх по максимуму. І ось з цією мрією він і крокував життям у пошуках способів. Шукав він спосіб у всіх книгах, але до магії смерті звертався все ж таки частіше, — дракон позіхнув, прикривши рота кулаком, і буркотливо закінчив: — І, о диво, одного разу цей спосіб йому відкрився. 

— Як? — Не втримавшись, встряла я. 

— Як, ми ще не з’ясували, але тільки- но дізнаюся, обов’язково вам повідомлю, Жваго, — невдоволено буркнув дракон. 

— Вибачте, — зніяковіла я і, обійнявши коліна руками, з цікавістю дивилася на дракона. — Ну, продовжуйте, я мовчатиму, як мишка. 

— Та невже? — реготав дракон, але зглянувся: — Загалом майстер Каріс знайшов спосіб стати кращим. У його розумінні. Зміг майстер щось провернути і зростити свій дух із навією. Навіть не з навією, а з букетом нав’їх виродків. Там і навія, і лярва, і ще кілька рідкісних навіть для наві порід. І звичайно, без демонічної складової не обійшлося, вона одна вміє в тіло підселятися. Загалом, майстер був щасливий, сили зростали, вміння вражали навіть найсміливіші очікування. Майстер міг виходити з тіла, втручатись у свідомість. 

— Творити егрегорів, — не втрималася я. 

Отримала невдоволений погляд, усвідомила, навіть рота долонею прикрила для видимості. Дорхе зітхнув і, з усмішкою похитавши головою, продовжив. 

— Егрегорів він і раніше творити міг. Хоча раніше ті були п’явками. Але майстер ще не зрозумів, у що вляпався. Втім, ті, хто з темрявою заграють, ніколи цього не розуміють. А розуміють — пізно вже не вирвешся. Коротше, стали у майстра траплятися напади, і тіло підводити стало. І зрозумів Каріс, що треба свою тварюку підселену годувати, бо зжере вона його зсередини. Але чим годувати?

І погляд на мене. Я руками розвела, мовляв, „мовчу і слухаю майстра, як і треба хорошій дівчинці“. Дорхе пирхнув і продовжив: 

— Правильно, магією, — відповів дракон. — Але ж майстер був генієм. Шанованим магом. А як у шанований маг, він мав шанувальників.

— Студенти, — не витримала я. 

— Ага. Студенти, заготівлі під магів, які сліпо вірять своєму наставнику, — кивнув дракон. 

— Федот, — влізла я. — І той із озера. 

— Неа, — приголомшив мене дракон. — Інший там був. Корній. До потопельника ми ще дійдемо. Ось попросив Каріс у студентів силами з ним поділитися. І вперше спробував випити сили з цього Корнія. Навіть не випити, той сам у нього направив силу. І майстру легше стало. Але потік сили був слабким, тіло мага обережно витрачає енергію, у разі загрози виснаження потік перекривається сам. 

— А як же маги, що вигоріли? 

— Там інше, — пояснив Дорхе. — Там напруга разом із емоційним потрясінням. Там купа факторів. Інакше вигоряли б усі бойові маги. 

— І що далі? 

— Магу випитого виявилося мало, тварюка просила ще. Все ж таки майстру дуже подобалася сила, набута з підселенням. І вивчав він її активно, все фіксуючи у записах. Їх, до речі, ми знайшли у Ждана. Загалом тоді Каріс вперше задумався над використанням каменю-накопичувача для ретрансляції сили мага. І за допомогою звернувся до своїх вірних студентів — Федота та Корнія. Довго вони ламали голови, але все ж таки винайшли ту саму мітку, яку розставляв на наших амулетах Мох. Така собі рунічна в’язь. Проста, але дієва та посилена енергії каменю. І, як водиться, вирішили вони цю справу випробувати на добровольці Федоті, який теж бажав порадувати улюбленного наставника. Дія каменю була такою ж, як і в Нуїрі. Загалом Федот помер на руках наставника. Власне, нещасний випадок. Корній був у паніці, Каріс тоді ще теж совість не до кінця втратив. Коротше, посумували, але домовилися мовчати про те, що трапилося, боячись суду і ув’язнення, — Дорхе зло штовхнув грушку, що валялася під ногами.