Глава 25

Десь у кроні груші співав соловей. Дзвінка трель лунала над дахами будинків, гублячись у безтурботному вечірньому небі. Засвічувалися одна за одною зірки, тоненький, мов прозорий, серп місяця вже чітко позначився на темному тлі неба. І цикади заводили свою приголомшливу пісню, шелестів листтям дерев прохолодний вітер, заспокійливо пахла м’ята, що зростала поряд з лавою. Я сиділа в нашому маленькому садку біля будинку, забравшись на лаву з ногами, і слухала музику ночі, що насувалась все ближче. Важкий день. Треба було заспокоїтись і взяти себе в руки, а то знову всю ніч з кошмарами воюватиму.
— Знов у темряві одна гуляєш? — почувся стомлений голос за спиною.
— Я сиджу в темряві біля будинку, — не обертаючись, озвалася я.
— Гаразд, відкладемо порку до наступного разу, — сідаючи поряд зі мною, зітхнув дракон. - Як ти?
- Нормально. А ви?
— Втомився, — чесно зізнався дракон, важко зітхнувши.
— Хочете, чаю заварю? - Спустивши ноги з лави, запропонувала я.
- Ні, - дракон обережно торкнувся моєї руки, зупиняючи. — Я тут краще посиджу, відпочину. Голова й так, як чавунна.
Я зі згодою кивнула, знову поставивши ноги на лаву. Дракон підняв очі до зоряного неба, поклавши руки на спинку лави.
— Добре як. Спокійно, — зітхнув змій. - Яка безтурботність!
Я посовалася на місці, вроджена цікавість не давала спокійно сидіти, на язиці крутилося питання.
- Розкажете? - Не витримала я.
Дракон обернувся до мене, шахрайська посмішка ковзнула по тонких губах. Дорхе похитав головою і зітхнув:
— Цікавість смертельно небезпечна вада.
- Майстер! Мене душили, мене намагалися вбити. Маю право знати, з чого все почалося?
Дорхе скривився, одразу видно, дуріє. Прочистив пальцем вухо та...
— Для початку директор академії Фархеля — казковий дебіл, — несподівано промовив дракон. — Має пенсію за півроку. Тож бачите, йому не потрібний був розголос, скандал. Репутація школи і таке інше.
- Ні! - вражено видихнула я.
— Так-так, — переконав мене Дорхе. - Елементарна людська риса „своя сорочка ближче до тіла“. Що йому смерть студентів? Ось якщо дізнаються про те, що викладач був психом... Коротше, всі вдали, що так і треба, і що трупи студентів вони постійно знаходять.
— То з чого все почалося?
Дорхе загадково посміхнувся, кинув на мене косий погляд і, відкинувшись на спинку лави, почав:
— Ну, слухай, — голосом справжнього казкаря сказав дракон. - Жив-був майстер Каріс. Некромант зі стажем та високим науковим ступенем. Неосяжного розуму людина, геній навіть, багато відкриттів зробив, наукою просто жив і марив. І була у майстра мрія відкрити межі душі та розуму людини, а краще вдосконалити їх по максимуму. І ось з цією мрією він і крокував життям у пошуках способів. Шукав він спосіб у всіх книгах, але до магії смерті звертався все ж таки частіше, — дракон позіхнув, прикривши рота кулаком, і буркотливо закінчив: — І, о диво, одного разу цей спосіб йому відкрився.
- Як? - Не втримавшись, встряла я.
— Як, ми ще не з’ясували, але тільки-но дізнаюся, обов’язково вам повідомлю, Жваго, — невдоволено буркнув дракон.
— Вибачте, — зніяковіла я і, обійнявши коліна руками, з цікавістю дивилася на дракона. — Ну, продовжуйте, я мовчатиму, як мишка.
— Та невже? — реготав дракон, але зглянувся: — Загалом майстер Каріс знайшов спосіб стати кращим. У його розумінні. Зміг майстер щось провернути і зростити свій дух із навією. Навіть не з навією, а з букетом нових виродків. Там і навія, і лярва, і ще кілька рідкісних навіть для навів порід. І звичайно, без демонічної складової не обійшлося, вона одна вміє в тіло підселятися. Загалом, майстер був щасливий, сили зростали, вміння вражали навіть найсміливіші очікування. Майстер міг виходити з тіла, втручатись у свідомість.
- Творити егрегорів, - не втрималася я.
Отримала невдоволений погляд, усвідомила, навіть рота долонею прикрила для видимості. Дорхе зітхнув і, з усмішкою похитавши головою, продовжив.
- Егрегорів він і раніше творити міг. Хоча раніше ті були п’явками. Але майстер ще не зрозумів, у що вляпався. Втім, ті, хто з темрявою заграють, ніколи цього не розуміють. А розуміють — пізно вже не вирвешся. Коротше, стали у майстра траплятися напади, і тіло підводити стало. І зрозумів Каріс, що треба свою тварюку підселену годувати, бо зжере вона його зсередини. Але чим годувати?
І погляд на мене. Я руками розвела, мовляв, „мовчу і слухаю майстра, як і треба хорошій дівчинці“. Дорхе пирхнув і продовжив: — Правильно, магією, — відповів дракон. — Але ж майстер був генієм. Шанованим магом. А як у шанований маг, він мав шанувальників.
- Студенти, - не витримала я.
- Ага. Студенти, заготівлі під магів, які сліпо вірять своєму наставнику, — кивнув дракон.
— Федот, — влізла я. — І той із озера.
— Неа, — приголомшив мене дракон. — Інший там був. Корній. До потопельника ми ще дійдемо. Ось попросив Каріс у студентів силами з ним поділитися. І вперше спробував випити сили з цього Корнія. Навіть не випити, той сам у нього направив силу. І майстру легше стало. Але потік сили був слабким, тіло мага обережно витрачає енергію, у разі загрози виснаження потік перекривається сам.
— А як же маги, що вигоріли?
- Там інше, - пояснив Дорхе. — Там напруга разом із емоційним потрясінням. Там купа факторів. Інакше вигоряли б усі бойові маги.
- І що далі?
— Магу випитого виявилося мало, тварюка просила ще. Все ж таки майстру дуже подобалася сила, набута з підселенням. І вивчав він її активно, все фіксуючи у записах. Їх, до речі, ми знайшли у Ждана. Загалом тоді Каріс вперше задумався над використанням каменю-накопичувача для ретрансляції сили мага. І за допомогою звернувся до своїх вірних студентів — Федота та Корнія. Довго вони ламали голови, але все ж таки винайшли ту саму мітку, яку розставляв на наших амулетах Мох. Така собі рунічна в’язь. Проста, але дієва та посилена енергією каменю. І, як водиться, вирішили вони цю справу випробувати на добровольці Федоті, який теж бажав порадувати улюбленного наставника. Дія каменю була такою ж, як і в Нуїрі. Загалом Федот помер на руках наставника. Власне, нещасний випадок. Корній був у паніці, Каріс тоді ще теж совість не до кінця втратив. Коротше, посумували, але домовилися мовчати про те, що трапилося, боячись суду і ув’язнення, — Дорхе зло штовхнув грушку, що валялася під ногами. Зелений плід з тріском впечатався в стіну нашої крамниці, попутно розлякавши, судячи з незадоволеного м’ява котів, що вийшли на полювання. - Оооось, - продовжив змій. — А химера наситилася та заткнулася. Але все ж таки червоточинку нав знайшла, підібрала ключик, і повільно і впевнено моральні пута в душі майстра зникали. Стільки сили, відчуття власної переваги, винятковості. Манія величі вже не мучила Каріса, він нею насолоджувався. І, не втримавшись, випив майстер ще трьох. Так, з науковою метою, прискіпливо все записуючи в зошит.
- Нічого собі! - Видихнула я.
— І Корній так подумав, — погодився зі мною дракон. - Подумав, засмутився і повісився з горя.
— А чому не пішов до ректора? Ще коли другого випили.
— А тому, що боягуз, — реготав Дорхе. - Данні, ти вимираючий вид людей, що зберегли шляхетність. Більшість втратили її ще в ранньому дитинстві. Та й розкажи Корній про все, було б питання: „а чого раніше мовчав?“ Логічно? Логічно. А раз мовчав, призначать співучасником і посадять у клітку поряд. А можуть і стратити. Тут як пощастить. Загалом наш хлопець вирішив, що совість його мучити не буде. Поки що викриття на горизонті не замаячило. А потім уже від безвиході в петлю пірнув.
- Теж мені вихід!
— Не вихід, — сумно видихнув дракон. — І Каріс почав шукати шляхи до втечі. Рано чи пізно слід привів би до нього. Тільки шляхом студента майстер йти не збирався. Він вирішив, що просто змінить тушку. І спробував вселитись у слугу. — Спробував?
— Вирішив спробувати, вийшов із тіла і, знайшовши сплячого слугу, спробував вселитися в нього.
- І?
- І тіло не пустило, - розвів руками Дорхе. — Карисове тіло, воно ж було живе, і за душу свою погану трималося щосили. Слуга людиною був, його підкорити нескладно. І вирішив майстер піти на крайні заходи.
- Отруївся! Тож усі спроби його знайти натикалися на мертву ауру?
— У яблучко, — клацнув пальцями Дорхе. — Хітрим Каріс виявився. Самоубився майстер, це Федот і бачив, — заклавши руки за голову, повідомив дракон. — Але чого він не побачив, то це того, як химера запроторилася в слугу, придушивши волю нещасного. Все ж таки люди завжди були легшою здобиччю для наві. А коли дізнавачі прийшли до будинку Каріса, їм надали холодний трупик винуватця смертей. А слуга? А хто на нього звертає увагу?
— І ніхто з них не спробував повідомити ковен? — здивувалася я. - Перевірити... - Хм. Адміністрація провела розслідування та вирішила, що їм бошки відкрутять, якщо зрозуміють, ЩО у них діялося. Маг-наставник - і вбивця. Коротше, всі сили кинули на замітання слідів, усім казочку написали про заборонений обряд, проведений студентами. І оскільки більше ніхто в місті не помер, вирішили, що решта не їхня справа. А за кілька днів Каріс спокійно покинув стіни Фархеля і направив свої стопи в Нуїр.
Після цих слів дракон злісно розплющив комара, що летів до мене з метою поживитися. Клацанням струсив убитого з долоні і продовжив свою розповідь.
— Але в одному маг прорахувався. Все ж надто поспішав із втечею. Тіло людини виснажувалося під впливом наві. А їсти в дорозі їй не було кого. Душа слуги теж видавити підселенця намагалася. Коли Каріс прибув до Нуїра, химера в ньому вже сильно зголодніла і виснажила тіло. Совість за вбитих уже не мучила, страх відступив. Але в людину магію просто так не вкачаєш.
- І на що він розраховував?
— Розраховував, що вивчить химеру і зможе її підкорити, а насправді все погіршувалося. І людське тіло виходило з ладу, а без оболонки нав довго не могла. Магії майстер накопичив достатньо, і вона від тіла не залежала, а ось знайти б, де з цією силою жити...
- І він почав шукати нове тіло?
— Він знайшов його майже відразу, як приїхав, — пояснив Дорхе. — Придивлявся, прилаштовувався і знайшов... Ждана. Ідеальний кандидат із глибокою прихильністю до пляшки та повністю дискредитований у суспільстві. Ще й доступ до академії мав. Що потім дозволило контролювати Моха і вибирати камені, принесені для ремонту, ставити мітки. І що, як виявилося, було вирішальним, Ждан цілитель. Ідеальна оболонка.
— Значить, Каріс зміг підселитися до Ждана, коли той напився? - Підсумувала я, згадавши все, що змогла дізнатися з книги майстра.
- Упився. До неживого стану, — кивнув дракон. — Сильніше за сон, але менше за смерть. Майже медитація. Дух також з тіла виходить до біса на шабаш. Ждан у тіло повернутися вже не зміг і, витіснений навією, просто пішов у світло. Я так зрозумів, що Ждан і за життя за тіло не дуже чіплявся, ідеальна оболонка.
— Ця думка Болота й осяяла?
- Так. Він зрозумів, як нав переселилася в нове тіло і чому так довго ні смертей магів, ні замореного трупа.
— Тіло було живе, але духу в ньому не було на момент підселення, — сказала я. - Магія в ньому залишилася, і воювати за оболонку не потрібно.
- Так. Заходь, живи, користуйся, — кивнув Дорхе. — Але це не важливо. Мене більше турбувала думка про те, чому тварюка не нападає. Випила в Озима силі й затихла. Але через свою зайнятість іншою справою... — Дорхе невизначено махнув рукою, — я в пошуках майстра не брав участі, — дракон якось болісно скривився. — Мене не було поряд. А він методично шукав відповіді і знайшов...
- Цілитель.
- Так.
— Як він так довго терпів голод? - Зажадала я пояснень.
— Дивись, — Дорхе зітхнув і почав пояснювати, — всі маги є такими собі випромінювачами сили. Але бойові маги з усілякими їх вбивчими фаєрами і некроманти з їхньою магією - вони випромінюють магію смерті. А ось стихійники та цілителі – магію життя. Ось нас умовно і ділять на білих та чорних. Тут лише спектр випромінювання та все. А цілителі не тільки випромінюють, а й здатні ввібрати еманації смерті — хворобу. Так вони і лікують, вбирають та переборюють її в собі. Так Каріс і зміг заглушити нав як хворобу, відсік він її від енергетичних потоків тіла. І сили він накопичив чимало з огляду на випитих у Фархелі. Все ж таки Ждан був хорошим цілителем. А Каріс накопичив достатньо сили, ще й у Озима поцупив трохи. Разом з тілом цілителя вийшла ідеальна комбінація, що допомагає магу економно витрачати сили на нову частину душі і чекати нагоди непомітно змитися з міста. А поки що Каріс зайнявся написанням наукового трактату. Псих, що з нього взяти?
— І він на диво вміло зображував Ждана, — видихнула я. - Я нічого не розуміла. — І Болот не розумів, — знизав плечима Дорхе. — Ніхто не помічав підміни.
Я з огидою зоковтнула від усвідомлення того, хто був весь цей час поряд і хто ходив до нашої оселі. Чудовисько! Адже він постійно до нас заглядав. Постійно. І весь цей час я спілкувалася з убивцею. А зі Жданом ми бачилися востаннє на практиці.
— Каріс продовжував тягатися до вас, принагідно і роль виконуючи, щоб не викликати підозр, і дізнавався, що нового є, — продовжував роздумувати Дорхе. — На що майстер натрапив, про що я здогадався. Коротше, не нав, а знахідка для повітового балагану. Він і маршрутом Ждана тягався, навіть у ті ж шинки заходив.
— І ми йому вірили. Все було, як завжди.
- І Каріс розслабився. Продовжував зображати запійного друга Болота, — кивнув Дорхе. — І все б нічого, якби Болот про його пияцтво не заговорив. Тут Болота вперше осяяло. Каріс цій розмові значення не надав. А Болот пішов у бібліотеку і почав вивчати книги про астральні подорожі. І випадково натрапив на запис про енергію цілителів.
— Це все в тій книжці, що зникла?
- Так, - дракон сумно посміхнувся. — Елементарна інформація, просто треба було знати, що шукати.
— Все було під носом, а ми...
— У нас Каріс під носом був, тож давай не будемо, — зітхнув дракон.
— А чому він майстра... Як він довідався, що його майстер розкрив? — наважилася я на запитання.
— А він його не розкрив, — усміхнувся дракон. — Просто Каріс побоявся, що розкриє. Паніка, вона така штука... Але Болот близько підібрався, як і ти. Ви взагалі схоже мислили та діяли.
— І що ж сталося?
— Майстер, мабуть, сидів і вивчав узяту у Войтага у запаснику книгу. Думав і надумав. - Те, що ми знаємо, продовжив дракон. — У своєму прагненні до істини рвонув до академії, повідомити мене про свою здогадку. По дорозі зустрів Ждана, що йшов в гуртожиток. І той побачив у руках майстра книгу з цілительства. Злякався, запанікував. Нав у ньому знову взяла владу над розумом та рештками людського.
- А ніж?
— Ніж, — зітхнув дракон. — А ніж у Каріса був із собою. У кишені. Ждан же був із не найпопулярніших наставників, ось його і направили допомагати оформляти зал. Каріс віртуозно мімікував під безвідмовного алкаша. Побачив Болота в пустельному коридорі, і нав у мить слабкості перехопила кермо правління. Секунда на ухвалення рішення і... До речі, з тієї ж причини п’явка тоді за тобою коридорами ганялася, — нагадав Дорхе. — Злість і страх, вони Кариса і кидали з крайнощів у крайність. Вони ж його й занапастили.
- Книгу, я так розумію, він забрав.
- Так. Вона в його кімнаті лежала. Уявляєш, він із неї виписки в щоденник робив, — пирхнув Дорхе. - Убив людину і знову за записи сів.
— Але чому не втік? - Здивувалася я.
— А тут я постарався, — втомлено зізнався дракон. — Ось як ми вцілілий після замаху на Озима амулет отримали, я зліпок аури з нього і зняв. Зняв і... замикаючі охоронки на стіни міські поставив.
Я злякано глянула на Дорхе. Ось силища. Так ось чому, коли я билася в істериці, прийшовши до Дорхе, той був такий спокійний. А мені чомусь не сказав? Не вважав за потрібне?
— Чому мені одразу не сказали?
— Знаєш, у мене тоді голова була зайнята іншим, — огризнувся дракон. — Я тебе захищав від самогубного геройства.
— Могли б сказати.
- Міг. Пробач, — стомлено визнав свою помилку Дорхе. — Я його змором вирішив узяти. Казав тобі, все під контролем. І Болоту казав, що замкнув виходи з міста. Якби не майстер із його поспіхом...
Я глянула в сумні очі Дорхе і усвідомила, що дракон звинувачує себе у смерті Болота. Виду не подає, але це явно стало помітно ось зараз, варто було згадати майстра.
— Не звинувачуйте себе, — я обережно торкнулася дракона. - Ви не могли знати.
— Я замкнув цю тварину в місті, — тихо відповів Дорхе. — Я мав передбачити такий результат.
— Самі знаєте, що це неможливо.
Дорхе підняв на мене стомлений погляд. Знизав плечима. Мовчання, що видавало напруження, я зараз відчувала його майже фізично. Що ж, дракону, як і будь-якому відповідальному керівнику, важко прийняти смерть майстра. Він керував розслідуванням та загинув той, хто виконував його доручення. Слабкі звинувачують інших, сильні себе. Я вирішила відвести бесіду подалі від болючої теми смертей майстра та магів.
— І Каріс, виходить, повільно вмирав? — озвалася я в тиші саду.
— Голодував, — сухо відповів Дорхе. - Померти тіло не давало. І резерв він навчився витрачати ощадливо. Йому не до магічних викрутасів було, але для життя достатньо. Тож він би ще посидів місяць без харчів. Він же з тіла вийти не міг, п’явку теж не міг випустити, я б його одразу засік. І тут ти про Фархель сказала. Це, звісно, ​​прискорило його виявлення.
— Могила Каріса, — зітхнула я.
— Мда, — підсумував Дорхе. — Однією зі складових нового духу Каріса була навія. А навія зберігає зв’язок із кістками тіла. І я ці кістки знайшов, поїхавши до Фархеля і викопавши скелетик майстра Каріса.
— Але куди він хотів тікати? Ви ж його все одно розкрили б, — зітхнула я. — І моя смерть нічого не вирішила б.
— А він не хотів убивати, — приголомшив мене Дорхе. - Він прийшов знову дізнатися, що та як. А тут духи. І один із них Федот. Каріс занервував.
— Але ж він у чужому тілі був. Як би його впізнали? - Здивувалася я.
— Але ти спілкувалася з духами, а вони могли дати наводку, поштовх, — посміхнувся Дорхе. - Вони й дали. Паніка, Данна. У ній вже складно думати. Загнаний щур теж до останнього б’ється. Він ще сподівався замести сліди і відсидітися. Він же про моє відрядження до Фархеля не знав. Каріс збирався підпалити лавку. А що? Алхімік без досвіду, рвонуло щось, та й усе, ви ж від вибухів через одного контужені.
Я не втрималася від посмішки і отримала таку саму посмішку у відповідь.
- А Федот? — повернулася я до привидів, переставши посміхатися.
— А хлопці взагалі дивовижні. Уявляєш, Федот Каріса впізнав. Недаремно Каріс засмикався. Ось поки він сидів у вас у крамниці, Федоту здалася його манера говорити знайомою. Людина не знайома, а манера... Натуру не сховаєш.
— Дивно, я не помічала змін у Ждані, — розгубилася я. — Він же кинув пити, став трохи іншим, і все.
— Ти Каріса не знала, — знизав плечима дракон. — Там виявилася дрібниця, Каріс якось по-особливому плечем іноді смикав, коли хвилювався. І він так смикнувся, коли Федота побачив.
- Дивно. Така дрібниця.
— Все життя виткане з дрібниць, — озвався Дорхе. — А Федот вийшов із лавки, подумав, зіставив отримані факти і зробив потрібні висновки. Розумний хлопчина, гарний був би маг.
— І він полетів до вас?
- До Буса. А ми з Озимом та ще парочкою наставників слідом від кісток йшли. І ось, — дракон криво посміхнувся і впритул уп’явся на мене, — уяви, яке ж було моє здивування, коли й нас слід до лавки Болота веде, і Бус із загоном і духом туди ж мчить швидше за вітер?
— Який кошмар, — удавано жахнувшись, видихнула я.
Дракон теж з усмішкою хмикнув і труснув волоссям на знак того, що підтримує мій веселий настрій.
— А що буде з Карісом?
— Його вивчать у ковені. А потім під суд. На ньому сім смертей, тут без варіантів – знищення. Все ж таки про що майстер мріяв, те й отримав. Послужить науці.
— Бійтесь своїх бажань, мрійте обережно, — зітхнула я.
- Це точно, - кивнув дракон.
- В одному ми помилилися. Ждан не сам пустив у тіло нав, — зітхнула я. - Шкода його. Гарною людиною він був.
— Я його не знав, — знизав плечима дракон. — Але так, куди страшніше було б знати, що майстер допомагав убивати своїх побратимів.
Я зі згодою кивнула. Це так, страшно, коли зраджують, боляче і бридко. А Ждан? Ждан, бідолаха, став черговою жертвою, і нехай це все ж таки не зрада, легше від цього не було.
— А ти молодець, — сказав Дорхе, бачачи мою задумливість. — Без тебе я навряд чи розібрався б у цій справі.
— Я тут до чого? Ви шукали, ви в механізмі роботи закляття розібралися. Майстер на слід вийшов, вирахував, у кому засів Каріс.
- Данні, я не знав, куди кидатися, - похитав головою дракон. - Я ходив по колу. Магія, сила без елементарної інформації це баласт. А ти побалакала з Мхом і принесла Болоту потрібну інформацію. Ти згадала, з ким твій майстер спілкувався перед тим, як зробити потрібний для розслідування висновок. Зрештою, це ти розмовляла з бібліотечними духами. Данні, та до тебе цього ніхто навіть не намагався зробити!
— Мені просто пощастило, — зніяковіла я. — Потрібне запитання поставила.
- Так. Але ти його поставила, — не вгавав Дорхе. — І ти пов’язала смерть цієї примари з убивствами. Ти! Ти чудо!
— Ну, якщо дивитися у такому контексті, то так, я чудо.
Під глузливим поглядом Дорхе я відчула відродження свого атавізму, рум’янець поповз по щоках.
— Умовив? — заглядаючи мені у вічі, уточнив Дорхе.
- Умовив.
- Знаєш, Данні, - мрійливо промовив Дорхе і по-дружньому обійняв мене за плечі, - коли я бачу тебе, то здається, ніби переді мною пташка зі зламаним крилом. Красива, строката, відважна, здатна злетіти до самого сонця. Але вона боїться, що не зможе. Боїться, що крило ослабло, боїться впасти. І продовжує сидіти на землі, мріючи про небо і не даючи своєї мрії здійснитися.
— Вашими словами, це навіть красиво.
— Це сумно, — зітхнув дракон. — Данні, скажи, навіщо тобі применшувати своє значення?
— Я не применшую, — стрепенулась я. — Це ви завищуєте його. Всю роботу з фактами провів майстер, я йшла тим слідом, що він залишив. Ви... Та ви взагалі перекрили наві вихід із міста! Розібралися з усім, що наробив Каріс. А я? Я навіть шифр майстра не розібрала. Це Федот. Отже, немає тут моєї заслуги, ні грама немає.
— Дивна позиція, — посміхнувся Дорхе. — Інші собі чужі заслуги присвоюють, а ти свої заперечуєш. Невже ти настільки невпевнена у своїх силах?
Я розгублено знизала плечима і подивилася на зірки. А що сказати? Неправий Дорхе, ось зовсім. Нічого я такого не зробила, а він із мене прямо героїню робить.
— Неправильна позиція, Данні, — похитав головою Дорхе.
І ми продовжили сидіти в темряві літньої ночі, вслухаючись у її ліниві шерехи та шепоти. Спокій, тиша, як уві сні, де немає місця страху та кошмарам. Мені було добре зараз поруч із Дорхе. Знову відступили страхи, напруга пережитого, біль про втрачене.
- Спасибі вам. — тихо, бентежачись від його близькості, видавила я.
- За що? - відволікся від своїх дум дракон.
- За турботу.
— Нагадую, що це з егоїзму, — примружено нагадав змій.
— Тоді дякую за егоїзм.
— А, будь ласка, — кивнув дракон і на льоту прибив ще одного комара. — Ішла б ти додому, бо зжеруть вони тебе, одні вуха залишать.
Мимоволі посміхнулася Дорхе, той усміхнувся у відповідь. Такий близький і далекий друг, наставник, покровитель.
— Доброї ночі, майстре, — кивнула я, підводячись з лави.
- Доброї ночі, Данно, - Дорхе вже звично розкурив трубку і рушив до хвіртки.
Я підійшла до дверей лавки, все ще дивлячись дракону у слід. Обернувся, ніби відчув мій погляд, усміхнувся, помахав на прощання і, сунувши руки в кишені мантії, повільно рушив геть. А я все ще стояла, стежачи за тим, як його висока постать у чорній мантії розчиняється вдалині, зливаючись з навколишньою пітьмою. І на душі було тужливо. Може, я помилилася і даремно відкинула залицяння дракона?
Такого разюче справжнього і щирого, здатного бачити значно більше, ніж інші. Насмійкуватий голос у душі вкотре нагадав, що була б я дорога дракону, він би не здався так легко. Я знову виявилася права і від усвідомлення цього було нестерпно. Я не потрібна йому, а він з кожним днем ​​потрібний мені дедалі більше. Але доводиться задовольнятися тим, що реально, тепер ми друзі цього не змінити.
Намагаючись стримати сльози, що навернулися на очі, я знову глянула на небо. Це був мій вибір, я його зробила, так що й звинувачувати у своїй самоті можу тільки себе. Злі у долі жарти. А Дорхе? Я благатиму небеса вдень і вночі, щоб найдивовижніший із драконів був щасливий. Нехай і не зі мною...