Глава 24

Вранці я спустилася до сніданку мовчки. З німим докором у погляді пройшла до столу, зло свердлячи очима боровиків, узяла з вазочки бублик і, наплювавши на наявність у меню вареників, сметани та величезної бадді компоту, зібралася гордо відійти до кабінету майстра Болота.

 Ось зароблю собі гастрит усім на зло, нехай їм потім моя примара дошкуляє. Ну нічого, шлях боротьби за повагу тернистий і звивистий. Я тут влада чи хто? 

— Даня, а ну жваво за стіл, — покликала Вільха, яка зовсім не засоромилася зради. — Бач, голодування вона оголосила! 

Зважаючи на все, для своїх підлеглих я „чи хто“. З ще більш звірячим обличчям я обернулася до столу. У Вільхи обличчя було не менш звірячим і якось увесь мій запал повільно згас. Не можу я так з рідними собачитися. Хочеться дуже, але як почну, так одразу й перестаю. 

З майстром не змогла жодного разу посваритися. Тепер ось з Вільхою сперечатись язик не повернеться. Ех, не бути мені лідером цієї родини. Лідер тут той, у кого черпак і доступ до продуктів. А ще голодні спазми, і запах цей, від якого темніє в очах. 

У боротьбі гордості та голоду виграв голод. І хто казав би, що основний інстинкт — інстинкт розмноження? Коли їсти хочеш, на все начхати. Мовчки повернула бублик до його побратимів і, сівши за стіл, почала вминати поданий сніданок. Ну це я, але ж є ті, кому тільки дай привід для бійки. 

— А чого це ви слухаєте змія? — проскрипів Каратай, розпушуючи пір’я. — Чого це він тут командує? 

— З того, що він досвідченіший, він про Данну дбає, — спокійно накладаючи собі добавки, пояснив наш небагатослівний В’яз. — Ви ж із Данкою порозумітися не можете. 

— Я? — Каратай із вереску перейшов на писк. 

— Ви, — кивнув В’яз. — Дівчина одна нічним містом бігає. До чоловіка неодруженого в гості навідується. 

Розмова почала мене втомлювати. Мало мені було параної Каратая, ще й В’яз тепер причепився. Вивернула на вареники половину горщика сметани і почала заїдати тугу- печулюшку. Жую, думаю, на двері в лавку поглядаю. 

— То Болот сюди зміюку цю принадив! — наїжачився ворон. — Я йому тисячу разів казав. 

— Ви майстра Дорхе не чіпайте, — сказала Вільха. — Він і Болоту помагав. І про Данночку дбає. Та ми йому всі в ноги повинні кланятися. 

— Ага, я твій уклінний стан помітив! — гаркнув ворон. — Зовсім розуму позбулася від драконових чар! Зрадниця! 

— Я зрадниця? — обурилася Вільха, хапаючись за ложку. 

Зважаючи на все, Каратая чекало роз“‘яснення на тему „хто тут головний, а хто тут нахабна ворона“. Непомітно для інших забрала зі столу ніж. Так, про всяк випадок. За вікном з’явився порятунок для моїх вух та життя Каратая. Тремкнув дзвіночок. 

— Добрий день, — повідомив порятунок голосом Северина Листа. 

Скандал блискавично загас і Каратай знову уникнув долі бути обскупаним і звареним. 

— Сєвочко, здрастуй, рідненький, — розквітаючи, як маків цвіт, проспівала Вільха. — Сідай їсти. 

— Я їв, тітко Вільха, — відмахнувся Сєва, але за стіл поряд зі мною вмостився. 

— Поїв він, — хмикнула боровичка, накладаючи Сєві вареників у тарілку. — Охляв так, що одні глазюки залишилися. 

Сєва повернувся до мене з німим проханням врятувати його від насильницького годування. Я мовчки засунула до рота ложку зі сметаною і розвела руками. Мовляв, „я тут права голосу не маю, сама боюся слово казати“. 

— А давайте чай у кабінеті поп’ємо, — пошепки попросив Каратай, бочком підібравши до мене. 

Сєва зиркнув на страшну гору вареників у своїй мисці і теж з тугою глянув на мене. Так, там їжі на полк солдатів і ще жебракам у дорозі залишиться. Я важко зітхнула і глянула на войовничу берегиню Вільху, яка увірувала в свою місію. Без бою нас не відпустять. Але нас багато і ми сповнені рішучості. 

— Тож куди це? — Уточнив у мене Сєва з тацею в руках. 

— На стіл став, я спиртовку запалю, — запропонувала я, зачиняючи ногою двері до кабінету. 

У руках у мене теж була таця. Від Вільхи ми таки відбилися. Але якої праці нам це коштувало, і скільки нам із собою для чаювання було видано і навантажено, що їй- Богу, краще б варениками відбулися. 

— Дідько дери Вільху з її турботою, — озвався Каратай, що сидів на моєму плечі. 

— У неї стрес, — нагадала я ворону. 

— У мене стрес від її стресу, — огризнувся ворон. 

— Потрібно бути мудрішим, — реготнув Сґва, шльопнувшись у крісло майстра.

— Тобі треба, ти й будь, — пирхнув Каратай. — Гей, ти куди вмостився? 

Я махнула другу рукою, дозволяючи лишитись на місці, а то Сєва спробував звільнити крісло. Сєва ще трохи поялозив на сидінні і, зсунувши убік тацю, присунув до себе чорнильницю.

— Ну, де кабальна угода, яку я маю підписати? — складаючи руки на столі, як школяр, запитав Лист.

Я посміхнулася другу і, взявши собі стілець, присіла поряд. 

— У столі, верхній ящик, — підказала я Сєві, — прочитай і розпишись. 

Сєва кивнув, вийняв із скриньки списаний моїм найкрасивішим почерком аркуш паперу, дістав зі своєї сумки свиток, перев’язаний червоною стрічкою, розгорнув і заходився вписувати до укладеного договору номер своєї ліцензії та диплома. 

— А прочитати? — Уточнила з посмішкою я. 

— Тихо, Даню, — обірвав мене Каратай, — Хай пише. Я ж казав, що треба довічне рабство вписати. 

Я беззлобно замахнулася на ворона пером, Каратай вдав, що злякався, і перебіг на інший бік столу. А я встала, поставила грітись на спиртовку чайник для святкування угоди. 

Майстер часто в кабінеті чай пив, от і спиртівкою обзавівся, бо бігай серед ночі з чайником на кухню. Майстер заощаджував сили для розумового процесу. Ех, пусто тут без нього, все не те й усе не так. 

— Все, — повідомив Сєва. — Відтепер я твій вірний раб, а за сумісництвом і штатний алхімік. 

— Дякую, Сєва, — зітхнула я, знову сідаючи на свій стілець. 

— Спасибі на хліб не намажаєш, — підморгнув мені лукавий алхімік.