Глава 22

Новий день. Я ще годину лежала в ліжку, змушуючи себе підвестися. Було гидко від своєї слабкості, нікчемності, нестриманості. Те, що сталося, настільки вибило з колії, що сил на інші думки, крім скорботних, не залишилося. Адже майстра вбили. Холодно і жорстоко, заколовши ножем. Хтось, дивлячись йому в очі, холодно забрав життя у безпорадного старого. Хто? Я рішуче скинула з себе ковдру. 

Як я могла так розклеїтися, що прогавила головне — вбивця на волі? Одягалася я поспішно, натягнувши на себе перше, що впало на голову з відкритої шафи. Хоча я давно вже так одягаюсь. Спускаючись сходами, я розчула голоси. Домашні були внизу і тихо розмовляли. Дзвініла посудом Вільха, шурхотів мітлою Хміль. Каратай, В’яз і, як не дивно, Дорхе сиділи за столом. 

— А ось і Данюшка прокинулася, — повідомив усіх В’яз. — Мати, Данка встала. 

Вільха висунулася з кухні, посміхнулася мені трохи змученою посмішкою і махнула у бік столу. Усі мовчали, не бажаючи один одному „доброго ранку“, адже він у нас давно не добрий. Наявність за столом дракона та його мирне співіснування з Каратаєм на одній житловій площі мене спантеличило остаточно. Ось така спантеличена, я й поплелася допомагати Вільсі накрити на стіл. 

— Як ти, золотце? — погладивши мене по спині, спитала боровичка. 

— Краще, а ви? 

— Теж... мабуть, — Вільха судомно втягла ротом повітря, намагаючись стримати ридання. 

— Тихо, тихо, — я стала навколішки перед боровичкою, обняла, втішаючи. — Треба триматись. 

Вільха пару разів тихо схлипнула, але, взявши себе в руки, відсторонилася і повернулася до справи. Ми мовчки приготували та подали сніданок. Мовчки вмостилися за стіл. 

Незручно було підняти очі на Дорхе, що сидів навпроти. Згадалося, як я вночі на ньому повисла, не даючи піти. Ось, мабуть, навіть ночував у нас, м’ятий весь, круги навколо очей. А воно йому треба? У нього турбот по маківку, а тут я з моїми нервами. Йому ще нав ловити, вбивцю шукати. Я різко звела погляд на дракона. 

— Майстер. А чути щось про… — і зам’ялася, не в змозі сказати «вбивцю». 

— Ні, — Дорхе неохоче підвів погляд від тарілки. — Але і я, і Бус упевнені, що вбивця пов’язаний із нов’ю, що з’явилася у місті. Вбив він похапцем, від страху бути розкритим або від злості, що майстер дізнався про його таємницю. 

— А ніж? 

— Звичайний ніж. Для господарських справ. Лежати міг будь-де, там же, в академії, до балу готувалися. Відбитків повно. Теж глухий кут. 

— Тупик... — видихнула я. 

— Але ж убив маг, — сухо продовжив дракон. — З ножа стерті всі відбитки. Навіть аури. А це говорить про те, що майстер знав, хто нацьковує егрегорів на магів і, головне, знав убивцю. 

— Тепер він сховався? 

— Причаївся. Але він себе видасть... Данно, я можу ще раз навідатися до кабінету майстра? 

Я здивовано глянула на дракона. Чому питання до мене? 

— Звички Болота ти найкраще знала, — пояснив Каратай. — Ви один одного з півслова розуміли. 

— Ми обшукали стіл, щоденники, — додав Дорхе. — Але жодних натяків у записах. А майстер довідався, хто наш злочинець. 

Стало зовсім нудно. Я мовчки кивнула і почала далі снідати. Потім ми з драконом піднялися нагору. Найважче було зайти до кабінету майстра. Весь час від дня його смерті я так і не наважилася. Вартові оглядали його під керівництвом Каратая та В’яза. Тепер я стояла біля важких дверей, збираючись із духом. Смішно, ніби якщо я не побачу порожньої кімнати, горе, що трапилося, можна скасувати. 

Ключ холодив руку, вимагаючи зважитися, дракон, що стояв за спиною, не поспішав, але при ньому я теж не хотіла поводитися так дивно. Двері рипнули і відчинилися. Ось стіл, улюблене крісло майстра, розкрита книга на столі, перо у чорнильниці. Немов ось-ось старий із сивою бородою зайде сюди, човгаючи капцями по підлозі. Плеснеться в крісло і, покусуючи перо, почне розпитувати мене про плани на день. 

Дорхе обійшов мене і рушив до кімнати, а я стояла на порозі, переживаючи інший день зі свого життя. Дощовий, холодний, моторошний, коли я так само відперла кабінет батька на вимогу варти. Так само стояла на порозі, безпристрасно спостерігаючи, як порпаються в столі, на книжкових полицях, діловито шарячи в паперах, листах, особистих речах. Один з багнетів зачепив вазу, що стояла на столі. Тато любив її, вона належала мамі, і він щодня ставив у неї свіжий букет. 

Я холодно простежила за тим, як тонка порцеляна з дзвоном зустрілася з паркетом і розлетілася строкатими уламками. А варта байдуже тупцювала по ним, по зів’ялим квітам. Тоді, стоячи в дверях і смикаючи рукав, я розуміла, що розбили і розтоптали не порцеляну, а моє життя. І ось знову... я стою в кімнаті, куди більше не зайде близька мені людина. 

Але тут хоч пам’ять залишилася, а від батька мені не лишилося нічого, крім спогадів. Влада відібрала все, навіть будинок, навіть мої дитячі іграшки, навіть сукню, в якій мене привезли до притулку, відібрали. Нічого не лишилося...

— Данно, з тобою все добре? — почувся далекий голос. 

Я моргнула, видіння з минулого потьмяніло й стаяло, поступаючись місцем реальності. Так само безрадісній. Дорхе стояв біля книжкової полиці, розгублено роздивляючись мене. 

— Нічого, — я ніяково відвела погляд. — Просто несподівані спогади. Вже пройшло. 

— Якщо вам важко, я можу й сам подивитися, — хрипко сказав Дорхе. 

— Мені важко, але без мене ви навряд чи впораєтеся. 

— Ми навіть не знаємо, що шукаємо, — зітхнув дракон. 

— Майстер щось писав за день перед смертю, обмірковував якусь думку, — зітхнула я, розгублено завмерши посеред кабінету. — У нього з’явилася ідея. 

Я заплющила очі і замислилася, згадуючи той день, коли бачила майстра тут. Тож він сидів за столом, гортав книгу, думав, щось записував. Розплющила очі, підійшла до столу, почала розглядати розкладені на ньому речі. Книжка на столі була. Але не та. Вицвілий і скуйовджений гримуар майстер читав перед сном, і книга вічно лежала у кутку столу. Книга, що я бачила того дня, була більша, старша, і... у шкіряній палітурці. Я зробила крок до дверей і, висунувшись, прокричала: