Глава 22

Новий день. Я ще годину лежала в ліжку, змушуючи себе підвестися. Було гидко від своєї слабкості, нікчемності, нестриманості. Те, що сталося, настільки вибило з колії, що сил на інші думки, крім скорботних, не залишилося. Адже майстра вбили. Холодно і жорстоко, заколовши ножем. Хтось, дивлячись йому в очі, холодно забрав життя у безпорадного старого. Хто? Я рішуче скинула з себе ковдру.
Як я могла так розклеїтися, що прогавила головне — вбивця на волі? Одягалася я поспішно, натягнувши на себе перше, що впало на голову з відкритої шафи. Хоча я давно вже так одягаюсь. Спускаючись сходами, я розчула голоси. Домашні були внизу і тихо розмовляли. Дзвініла посудом Вільха, шурхотів мітлою Хміль. Каратай, В’яз і, як не дивно, Дорхе сиділи за столом.
— А ось і Данюшка прокинулася, — повідомив усіх В’яз. — Мати, Данка встала. Вільха висунулася з кухні, посміхнулася мені трохи змученою посмішкою і махнула у бік столу. Усі мовчали, не бажаючи один одному „доброго ранку“, адже він у нас давно не добрий. Наявність за столом дракона та його мирне співіснування з Каратаєм на одній житловій площі мене спантеличило остаточно. Ось така спантеличена, я й поплелася допомагати Вільсі накрити на стіл.
- Як ти, золотце? — погладивши мене по спині, спитала боровичка.
- Краще, а ви? — Теж... мабуть, — Вільха судомно втягла ротом повітря, намагаючись стримати ридання.
— Тихо, тихо, — я стала навколішки перед боровичкою, обняла, втішаючи. — Треба триматись.
Вільха пару разів тихо схлипнула, але, взявши себе в руки, відсторонилася і повернулася до справи. Ми мовчки приготували та подали сніданок. Мовчки вмостилися за стіл. Незручно було підняти очі на Дорхе, що сидів навпроти. Згадалося, як я вночі на ньому повисла, не даючи піти. Ось, мабуть, навіть ночував у нас, м’ятий весь, круги навколо очей. А воно йому треба? У нього турбот по маківку, а тут я з моїми нервами. Йому ще нав ловити, вбивцю шукати. Я різко звела погляд на дракона.
- Майстер. А чути щось про… — і зам’ялася, не в змозі сказати «вбивцю».
- Ні, - Дорхе неохоче підвів погляд від тарілки. — Але і я, і Бус упевнені, що вбивця пов’язаний із нов“ю, що з’явилася у місті. Вбив він похапцем, від страху бути розкритим або від злості, що майстер дізнався про його таємницю.
- А ніж?
- Звичайний ніж. Для господарських справ. Лежати міг будь-де, там же, в академії, до балу готувалися. Відбитків темрява. Теж глухий кут.
- Тупик... - видихнула я.
— Але ж убив маг, — сухо продовжив дракон. - З ножа стерті всі відбитки. Навіть аури. А це говорить про те, що майстер знав, хто нацьковує егрегорів на магів і, головне, знав убивцю.
- Тепер він сховався?
— Причаївся. Але він себе видасть... Данно, я можу ще раз навідатися до кабінету майстра?
Я здивовано глянула на дракона. Чому питання до мене?
— Звички Болота ти найкраще знала, — пояснив Каратай. - Ви один одного з півслова розуміли.
— Ми обшукали стіл, щоденники, — додав Дорхе. — Але жодних натяків у записах. А майстер довідався, хто наш злочинець.
Стало зовсім нудно. Я мовчки кивнула і почала далі снідати. Потім ми з драконом піднялися нагору. Найважче було зайти до кабінету майстра. Весь час від дня його смерті я так і не наважилася. Вартові оглядали його під керівництвом Каратая та В’яза. Тепер я стояла біля важких дверей, збираючись із духом. Смішно, ніби якщо я не побачу порожньої кімнати, горе, що трапилося, можна скасувати.
Ключ холодив руку, вимагаючи зважитися, дракон, що стояв за спиною, не поспішав, але при ньому я теж не хотіла поводитися так дивно. Двері рипнули і відчинилися. Ось стіл, улюблене крісло майстра, розкрита книга на столі, перо у чорнильниці. Немов ось-ось старий із сивою бородою зайде сюди, човгаючи тапочками по підлозі. Плеснеться в крісло і, покусуючи перо, почне розпитувати мене про плани на день.
Дорхе обійшов мене і рушив до кімнати, а я стояла на порозі, переживаючи інший день зі свого життя. Дощовий, холодний, моторошний, коли я так само відперла кабінет батька на вимогу варти. Так само стояла на порозі, безпристрасно спостерігаючи, як порпаються в столі, на книжкових полицях, діловито шарячи в паперах, листах, особистих речах. Один з багнетів зачепив вазу, що стояла на столі. Тато любив її, вона належала мамі, і він щодня ставив у неї свіжий букет.
Я холодно простежила за тим, як тонка порцеляна з дзвоном зустрілася з паркетом і розлетілася строкатими уламками. А варта байдуже тупцювала по ним, по зів’ялим квітам. Тоді, стоячи в дверях і смикаючи рукав, я розуміла, що розбили і розтоптали не порцеляну, а моє життя. І ось знову... я стою в кімнаті, куди більше не зайде близька мені людина. Але тут хоч пам’ять залишилася, а від батька мені не лишилося нічого, крім спогадів. Влада відібрала все, навіть будинок, навіть мої дитячі іграшки, навіть сукню, в якій мене привезли до притулку, відібрали. Нічого не лишилося...
- Данно, з тобою все добре? — почувся далекий голос.
Я моргнула, видіння з минулого потьмяніло й стаяло, поступаючись місцем реальності. Так само безрадісній. Дорхе стояв біля книжкової полиці, розгублено роздивляючись мене.
— Нічого, — я ніяково відвела погляд. - Просто несподівані спогади. Вже пройшло.
— Якщо вам важко, я можу й сам подивитися, — хрипко сказав Дорхе.
— Мені важко, але без мене ви навряд чи впораєтеся.
— Ми навіть не знаємо, що шукаємо, — зітхнув дракон.
— Майстер щось писав за день перед смертю, обмірковував якусь думку, — зітхнула я, розгублено завмерши посеред кабінету. - У нього з’явилася ідея.
Я заплющила очі і замислилася, згадуючи той день, коли бачила майстра тут. Тож він сидів за столом, гортав книгу, думав, щось записував. Розплющила очі, підійшла до столу, почала розглядати розкладені на ньому речі. Книжка на столі була. Але не та. Вицвілий і скуйовджений гримуар майстер пред сном, і книга вічно лежала у кутку столу. Книга, що я бачила того дня, була більша, старша, і... у шкіряній палітурці. Я зробила крок до дверей і, висунувшись, прокричала:
— Тітонька Вільха, ви прибирали в кабінеті майстра?
— Так, — долинуло з-під сходів. - Трохи. А що, не можна було? Варта дозволила.
Я важко зітхнула і обернулася до полиці, шарячи поглядом по потертим корінцям книг.
- Що, Данно? — Дорхе підійшов і став за моєю спиною.
- Майстер читав одну з цих книг, - розгублено промовила я. — Палітурка була із сірої шкіри. Вільха прибрала все зі столу.
— Їх тут кілька, — кивнув на полиці дракон.
— Майстер робив позначки на полях, — спала мені на думку ідея. — Він так любив робити, коли думав.
— Значить, свіжі мітки? — задумливо простягнув дракон, роздивляючись книжки. — Що ж, спробуємо... Сірі, кажеш?
Я кивнула і потяглася до драбинки, що стояла біля полиць. І так і завмерла із занесеною на сходинку ногою. Дорхе ліниво махнув рукою і важкі фоліанти злетіли зі своїх місць, шарудячи сторінками. Політ вони припинили, спікувавши на стіл у рівну стопку. Дракон неквапом наблизився до столу і поклав розкриту долоню на верхню книгу. Книги одна за одною спалахували жовтим свіченням, а після книжка, що лежала в середині стопки, вискочила і лягла на стіл окремо. Швидко зашаруділи сторінки, перегортаючись у пошуках потрібної. І ось перед нами розкритий фоліант із списаними полями. Чорнило ще блищало на сонці, підтверджуючи, що позначки свіжі.
— Є, — сказав Дорхе. - І справді, Данно, без вас я провозився б довше. Дякую Каратаю за пораду.
— Але ви все одно знайшли б, — знизала я плечима.
— Шукати, не знаючи що, навіть магія не допоможе, — обернувся до мене дракон. — Вищі сили треба вміти просити. А просити „того, не знаю чого“, це лише у казці добре.
Книга виявилася старою, потертою і, судячи з обкладинки, її взагалі рідко читали. Виведений червоним чорнилом рядок з рун мовив: „ Медитації, контроль над свідомістю та інші методи астральних переміщень „ .
— Так,— спантеличено вивчаючи каракулі Болота на полях, простяг Дорхе. — Записи ми знайшли, лише питань ще більше. Шифр?
- Руни, - пояснила я. — Скорочені позначення, які майстру нагадували, що він хотів записати.
— Не шифр, — стомлено кивнув дракон.
— Може, підказка у книзі? - Припустила я.
— Тут просто опис процесу виходу з тіла під дією медитації чи допоміжних речовин, — Дорхе тицьнув пальцем у рядки з книги. — Саме в цьому розділі взагалі нічого особливо й не викладено. Так, загальні фрази. Хоча... Це пояснило б... Дуже інформативно.
Дракон випростався і задумливо дивився на книгу. Темні брови зійшлися на переніссі, губи стиснулися. І мовчить. Я не витримала і посмикала чоловіка за рукав сорочки, привертаючи увагу до своєї персони.
- А? — стрепенувся дракон і, перевівши погляд на мене, все ж таки дозрів на фразу: — Тепер можна зрозуміти, як химера підкорила Моха, не залишивши сліду.
- Підкорила? — я допитливо дивилася на дракона.
- Так. Ті мітки на амулетах справді ставив Мох, — підтвердив Дорхе. — Я ніяк не міг зрозуміти, як воно ним керувало, не залишаючи сліду.
- І?
— І відповідь ми щойно отримали. Щось таке я підозрював. Так просто...
— А можна пояснити, як для алхіміка, — роздратовано попросила я.
Дракон зітхнув, але, на мій подив, все ж не промовчав, як зробив би Болот:
— Існує думка, що під час сну зв’язок духу з тілом слабшає і він здатний залишати оболонку, — спокійно промовив Дорхе. — Цілком можливо, що подібним фактом скористалася химера, посівши тіло боровичка, поки той дрімав. Мох старенький, його в сон часто хилило. Його фактично перетворили на сомнамбулу.
— І тому ментальної дії не було помічено.
— Абсолютно правильно, — посміхнувся дракон. — Адже було підпорядковано не свідомість, а тіло. Це пояснює, як воно керувало мохом. І справді просто. Про це навіть ніхто не подумав.
А мене вже зацікавила інша тема:
- А мітки?
- Я ще не до кінця вивчив структуру накладених заклинань, але мітка діяла, як магніт, якщо його підкласти під компас, - продовжував викладати дракон, випроставшись і дивлячись у вікно. - Компас збиває напрямок і починає „брехати“. У нашому випадку камінь почав не накопичувати силу мага, а транслювати її назовні.
— Тобто, він фактично пив силу?
- Ні, - Дракон задумливо потер перенісся. — Принцип трохи інший. Тут щось подібне до нанесеної в артерію рани. Якщо вдарити в сонну артерію, людина стіче кров’ю. А тут був удар в ауру, яким п’явка користувалася, випиваючи силу, що б’є суцільним потоком. Маг не встигав перекрити канал. Камінь блокував його спроби, вбираючи силу та передаючи її егрегору. А той спокійно йшов до господаря, несучи у собі магічний заряд.
— Але чому він не п’є лише сили, а ще й вбиває?
— Потік дуже сильний, — зітхнув дракон. — Воно не випивало магів повністю, я по Озиму перевірив. Ти зірвала камінь і перервала його контакт із магом. Це майстра і врятувало, а ось інші маги залишалися з каменем і слідом за силою тіло залишало вже життя... Як людина стікає кров’ю, так ці маги позбавлялися іскри життя слідом за даром. Камінь просто продовжував її викачувати.
Я з жахом згадала Леруса, що завмер на землі. Як він чіплявся за мою руку, як хрипів, чіпляючись за життя. Якби я знала... Якби тоді зняла з нього камінь...
— А Леруса, воно...
— Воно випило його далеко від місця смерті майстра, — пояснив Дорхе. — Маг прийшов до людей за допомогою, з випитою силою і життям, що стрімко залишало тіло.
— Отже, ми могли б його врятувати, якби знали?
— Викачавши силу, камінь умирав, вигоряючи, — продовжив Дорхе. — Відтік життя був уже безконтрольним. Закрити цей пролом було неможливо. Час. Нам його вічно бракує. У випадку з магами рахунок йшов на секунди. Семаг залишився без сил один вночі, Лерус був приречений, навіть коли його виявили. Ти зірвала камінь із Озима до того, як той викачав силу і почав качати життя. Канал перекрився і майстер вижив.
— І ми так само не знаємо, хто, — у свою чергу підсумувала я.
- Ні. Хімера недосяжна для мене в тілі мага, — рикнув дракон. — Я можу засікти її поза тілом, за тим слідом аури, що залишився на вцілілій мітці, але поки воно прикрите аурою мага, для мене воно невидиме.
— Але майстра книжка на щось наштовхнула, — підсумувала я. — Недарма ж він тут робив записи. Ось, дивіться, — я тицьнула пальцем у першу закорючку, — це руна „життя“. А от...
- „Смерть“, - втомлено підказав мені дракон. — Данно, руни я знаю. Для нас із тобою це тільки руни, для Болота — шифр, — Дорхе розгублено потер шию, глянув у вікно. — І не закличеш дух, Болот пішов у світло. Дивно... наче рвався туди.
Я знову глянула на стовпчик з косеньких рун, виведених старечею рукою. „Життя“, „смерть“, „народження“. Так, відповідь майстра не завадила б. З сумом подумала, що на той світ Болот і справді прагнув, майстра чекали за межею, там він знайшов спокій, загублений тут. Ось його й не покличеш, упокоївся зі світом Болот, а покійну душу вже не висмикнеш з-за межі. Ми замовкли. Дорхе задумливо вивчав небо за вікном кабінету, я потерту стільницю.
- Може, книга теж підказка? - Нагадала я.
— Не така вже й підказка, — відмахнувся дракон. — Я думав, що тут буде підказка інша. Майстер, швидше за все, дізнався, хто у місті пригрів навію у своєму тілі. За це й поплатився.
- Думаєте? - Стрепенулась я.
— Знаю, — різко відповів дракон. — Болот відправив мені та Кінару вісників напередодні смерті. Повідомив, що має важливу інформацію і потрібно її обговорити. Призначив час і я виходив з бального залу і збирався йти до директора. Болот... Болот не дійшов.
Ми обидва задумливо дивилися на книгу. Я судомно вирішувала, чим допомогти, Дорхе просто зосереджено сопів, думаючи про своє.
— Данно, я в безвиході, — зізнався дракон. — Виловлений у річці труп виснажений так, що зліпок аури зробити неможливо. Бус розіслав опис містами, але поки надійдуть відповіді... Ніж тримали в руках різні люди, теж глухий кут. Після нападу на Озима тварюка затихла, огляд Мха нічого не дав, всі сліди ведуть до мертвої аури і обриваються. Тепер тварюка вкоренилася в комусь і продовжує своє псевдожиття. І я гадки не маю, як її виловити.
— А може, вона вже втекла? - Припустила я.
- Ні, - зло простягнув дракон, - вона тут, це точно. А Болот дізнався де. За що й поплатився життям.
— Значить, ще будуть смерті? — придушено чи запитала, чи підсумувала я.
— Не знаю, — зітхнув дракон. — Інтервал із першого нападу все збільшується. Може, тварюка вже набрала сили стільки, скільки треба, і не вбиватиме. Хоч напийся з горя.
Я, яка задумливо розглядала книгу, завмерла. У голові повільно розвіювався туман. Майстер Болот різко змінився, але перед тим, як замкнутися в кабінеті, він просто сидів і пив чай. А ось потім...
— Треба до Ждана сходити, — підсумувала я.
- Я пожартував, Данні, - зітхнув дракон.
- А? - не зрозуміла я. Потім зрозуміла. - Ні. Він просто з майстром розмовляв. Розмова зі Жданом могла наштовхнути Болота на ідею. Вони спілкувалися якраз перед тим, як майстра осяяло. Може, Болот при Ждані щось казав.
- Мені про це ніхто не говорив.
— Так ніхто й не порівняв, — кивнула я.
— Ціни тобі нема, — посміхнувся дракон. — Значить, до Ждана.
Дорхе кивнув і пішов у бік дверей. Я, схаменувшись, рвонула слідом.
- Майстер, а можна з вами?
Дракон завмер на сходах, задумався і, глянувши на мене,кивнув головою.
— Завжди добре мати поряд порадника. Ходімо.