Глава 21

Наступні дні проходили, як уві сні. Приходили Лист і Уля, нас викликали у фортецю для надання свідчень, почалася підготовка до похорону. Я почувала себе заводною лялькою, байдужою, холодною, неживою. Не було ні втоми, ні голоду, ні сліз. Жодного почуття, тільки щемна порожнеча, як у той день, коли я зрозуміла, що батько не повернеться з фортеці і жити далі мені належить одній. Але тепер я була не одна і відповідальність за близьких надавала мені сил, не даючи остаточно розкиснути. Напевно, багатьом здавалося, що мені все одно. Так, я часто здавалася байдужою до образ, глузування, пліток... тепер ось до втрати. Я навчилася ховати біль від інших і головне, від себе, не дозволяючи йому пити з мене сили, не даючи підточити витримку, що я випестовувала в собі роками. І я трималася. Щосили, заради близьких.
Моя гіпервідповідальність стала тією соломинкою, що не дала скотитися до банальної істерики і, опустивши руки, ридати в подушку безперервно всі дні. А ще друзі та їх турбота. Уля не відходила від мене ні на секунду, Лист стирчав у лавці, взявши на себе виготовлення замовлень. Дорхе? Він часто заходив, допомагав у справах, проводжав у фортецю. Триматися виходило, але ось ночами біль від пережитої втрати, спогади про минулі біди виривалися назовні, вимотуючи всю душу.
Налинули спогади про минуле. Снилися сірі стіни в’язниці, блідий батько, холодний погляд варти. Я майже не спала, з криками схоплюючись у ліжку,до ранку розглядаючи мінливе небо. Вдень було легше, я носилася лавкою, як заведена, тягала з ринку продукти, наводила чистоту, робила все, щоб не занурюватися в моторошні спогади свого минулого і паніку, що примарою маячила за спиною. Вся моя внутрішня сила була спрямована на одне — тримати себе в руках і не дати розклеїтись іншим.
Нова втрата дивним чином переплелася з втратою минулого, знову накочували хвилі паніки, тряслися руки, з’явився несвідомий страх перед майбутнім. Жахи вимотували, сили повільно танули, біль позбавляв бажання їсти, пити, спати. І ось, стоячи на цвинтарі і вслухаючись у тужливе бурмотіння волхва, я все ж таки дала слабину, випускаючи страхи і біль назовні. Я дозволила собі поплакати. Дивлячись, як земля назавжди поділяє мене з майстром, я думала, що з батьком я навіть так не попрощалася. Я втрачала знову, і нехай майстер не був мені батьком і я вже давно не дитина, боляче було так само. Він змусив повірити, що погане більше не станеться, він допоміг повернутися до того життя, про яке я майже забула, він дав мені можливість знову жити і радіти, а не виживати. А сльози повільно стікали по щоках, просочуючи комір траурної сукні. І якби Уля, не стискала мою руку, стоячи поруч, я б точно розплакалася в голос. Все ж таки підтримка друзів надавала сил.
Я розгублено поглянула на ясне блакитне небо. Світ жив далі. Ось так просто хтось уже ніколи не погляне на цю красу, а світ живе далі. Скільки трагедій, скільки бід, скільки нещасть, але світ продовжує жити, змінюватись і йому все одно. От і зараз співали птахи, сонце світило, розпускалися квіти. А я бачила інше. Брудну лікарню для жебраків, переповнені палати, розгублених послушниць і себе, що лежала на ліжку, без сил навіть розплющити очі.
Я думала тоді, що вмираю, і ця думка радувала мене більше, ніж перспектива одужання. Худа, з коротко остриженим волоссям, схожа більше на хлопчика, ніж на сімнадцятирічну дівчину, я мріяла про смерть, як про порятунок. Адже у разі одужання на мене знову чекали стіни притулку, а це означало — знову приниження і муштра, карцер і шмагання навіть за натяк на непослух. І бачить небо, я благала богів про смерть.
А потім наді мною схилилося обличчя старого з добрими очима, він усміхнувся мені, прохолодна долоня лягла мені на чоло. Майстер тоді стародавньою мовою сказав, що в мене пневмонія, лікар тією ж мовою стверджував, що наслідки виснаження. Вони вдвох обурювалися щодо жахливих умов утримання дітей у притулку та неможливості вплинути на храмовників з боку ковена. А я... А я, ледве повертаючи язиком, на тій же давній видала: „Судячи за самопочуттям - обидва діагнози вірні. Але лікують мене невірно. Дози розраховані неправильно“.
Лікар розгублено дивився на мене, розпатлану і брудну, а майстер... Майстер мовчки сів поруч і почав розпитувати. Соромно було зізнатися, хто я, чия дочка, як потрапила сюди і в притулок, але майстру було зізнатися неймовірно легко, немов я знала його багато років. Після мого одужання майстер домігся дозволу забрати мене з собою як ученицю.
Директор притулку довго артачився, намагаючись відтягнути розставання зі своєю улюбленою „дівчинкою для биття“, але все ж таки орден алхіміків зміг наполягти на тому, щоб дочка їхнього побратима (нехай і злочинця) виховувалась серед їй подібних. Так я і приїхала до Нуїра, худа, виснажена, насторожена, як вийняте з нори звірятко. Я довго відвикала ховати сухарі під подушкою, наїжачувалась на кожен різкий рух і майже щоночі мучилася від кошмарів.
Але час минав, і я стала сміливішою, рішучішою і сильнішою, я знову змогла жити, як живуть люди, а не маленькі зацьковані звірята, якими ми були в притулку. Майстер Болот став моїм персональним чарівником. І його більше немає. Немає мого доброго чарівника з величезним серцем та ясними дитячими очима... Люди мовчки слухали голос волхва, схиливши голови. Схлипувала Вільха, що стояла поруч, її як могли втішали чоловік і син. Каратай похмуро дивився на горбок, що зростав над могилою, прощаючись з другом.
На вигляд ворон був таким же байдужим до горя, як і я, тільки кігтики, що судорожно стискалися, дряпали мені плече, видаючи душевний біль некроманта.Дорхе, не блимаючи, стежив за мною, стоячи в натовпі навпроти, поряд з Бусом. Дракон і Бус попрямували до могили з величезними оберемками квітів, за ними потяглися й інші, хто прийшов на прощання. А я все стояла, дивлячись на натовп, і не знаходила сил підійти і попрощатися.
— Даня, — Уля обережно потягла мене за рукав і підсунула до рук букет із жалобною стрічкою. — Ходімо.
- Ти нормально? — захвилювався Лист, роздивляючись моє обличчя. — Голова не крутиться?
Я заперечливо хитнула головою, чому голова і справді закружляла, так що за руку, запропоновану Сєвою, я охоче вхопилася. Додому ми йшли мовчки, я щосили притискалася до Вільхи, Хміль і В’яз крокували слідом, Каратай мовчки сидів у мене на плечі. Був поминальний обід і тости на згадку про майстра Болота, були нескінченні гості, які приносили співчуття. Я розносила закуски, накривала стіл, прибирала зі столу, руки тремтіли, голова йшла кругом, тіло повільно втрачало сили, але я ігнорувала ці тривожні сигнали.
- Данно, - Дорхе ледве чутно підійшов до мене, коли я вкотре рвонула з кухні з тацею. - Як ви?
Я втомлено підняла на нього погляд, від появи дракона на душі полегшало і біль, що стискав серце, трохи відступив.
— Відповідно до ситуації, — зітхнула я.
Дракон так само уважно мене розглядав і, судячи з виразу його обличчя, вигляд у мене був паршивий.
- Вам треба відпочити, - суворо видихнув Дорхе.
— Там гості, мені ніколи відпочивати, — втомлено озвалася я, ухиляючись від дракона, який намагався взяти в мене тацю.
— Данно, там Уляна, Вільха, Лист, — дракон був непохитний, забираючи в мене ношу. — Посидьте трохи.
Як на підтвердження його слів, на порозі кухні з’явилися Уля з Листиком, яким дракон і засунув до рук тацю. Я стомлено привалилася спиною до стіни, відчуваючи жахливу втому і навіть не маючи сил сісти на стілець. Дорхе прикрив двері й заходився брязкотіти посудом, риючись на полицях шаф.
— Сядь, тобі треба хоча б чаю випити, — не повертаючись до мене, наказав дракон. - Ти сьогодні хоч їла?
Навіть сперечатися сил не було, як і сил дістатись стільця, стомлено глянула на посадкове місце, спробувала сісти, але на жаль, тіло слухатися відмовилося. Дихати стало важко, груди стиснуло, ноги підкосилися. Випливаючи з реального світу, я ще встигла розчути брязкіт випущеної драконом чашки, гуркіт меблів, здавлену ​​лайку. Потім настала темрява.