Глава 20

На жаль, як не намагайся, а народна мудрість, яка говорить „перед смертю не надихаєшся“, має місце бути. Я б навіть сказала, що діє завжди і скрізь. От і я, як не намагалася, відтягнути момент своєї ганьби не змогла. Вчора ввечері майстер з найурочистішим виглядом вручив мені пакунок із підозрілим бантом із атласної стрічки. У пакунку була сукня. Нова, ошатна та дорога. 

А сьогодні ввечері в кімнату увірвався смерч імені „Уляна Нагоре“ і мене, яка поникла і прийняла розправу як даність, впхнули у виріб з синього оксамиту, спорудили на голові складну конструкцію з кіс і при пособництві Листа потягли на свято. Майстер напутньо вигукнув у слід „веселись“, В’яз і Вільха радісно помахали, Хміль почервонів і тихо порадив: „одна не ходи“. 

Справа в тому, що сукню мені вибирала Уля, а вона мого потягу до вільного крою не поділяє. І ось тепер я холоділа від жаху, ловлячи на собі уважні погляди городян чоловічої статі, поки ми квапливо йшли до академії. Я прокляла Улю в сотий раз і, якби я була магом — ходити б моїй подрузі в корості до кінця своїх днів, а так іде собі, сміється, мене підколює.

— Тобі й справді дуже до лиця ця сукня, — серйозно повідомив Сєва. — Синій тобі личить. 

— Ага, синій з червоним дуже органічно виглядають, — заржала Уля. 

Я сердито потягла виріз сукні вгору і відразу отримала від подруги по руках. 

— Я що, дарма його на тобі годину шнурувала? 

— А може, розшнуруєш, поки не пізно?— З надією уточнила я. 

— Ні, мене твої мішкоплаття вже дістали, сьогодні всі дізнаються, що ти не тільки розумниця, а й красуня, — добила мене Уля. 

Я з надією глянула на Сєву. Листик зміряв мене своїм короткозорим поглядом і додав: 

— Даня, а ти навіщо все це ховала? 

— Через це, — рикнула я й кивнула на сина пекаря Римке. 

Ми якраз завмерли біля булочної, а молодший Римке мішок із борошном із воза звантажував. А тут я декольте виправити вирішила. 

Мішок конкуренцію зі мною не витримав і, зісковзнувши з плеча розфокусованого хлопця, перетворив останнього на подобу сніговика. Судячи з добірної лайки, що долинула з пекарні, сніговику ще й порка світить. 

— Ось, перша жертва краси є, — зітхнула Улька. — Зараз ми їм усім покажемо, яка ти! 

Я була з нею докорінно не згодна і показувати нічого не хотіла. Я б із великим задоволенням усе прикрила та сховала. А вся річ у тому, що я давно вже не заморений голодом підліток, а дівчина двадцяти двох років із фігурою. З такою фігурою, яка виглядає дуже... відверто. 

Ось що не одягни, виглядає так, ніби ти напоказ усе виставила. Тому я люблю свою мантію. А зараз на мені тісна сукня з синього оксамиту зі срібним кантом по вирізі та подолу, і вільного в покрою з одягу тільки рукава. Так що йду, червонію, з жахом чекаю на вход до академії. 

У бальний зал слідом за гордовито крокувавшою Улькою, я входила зі здриганням. На моє щастя, народу там було багато, і на мою скромну персону ніхто не звернув уваги. Не люблю я ці святкування, танці, гуляння, вбрання. Хоча не так, я їх боюсь. Мені здається, що всі на мене витріщаються, посміюються наді мною, а варто вийти танцювати, так ноги геть-чисто забувають, що робити, і нещадно тупцюють по ногах того, хто мене запросив на танець. 

На мою радість, звали мене танцювати рідко. Бо на танці я ходжу рідко. І взагалі, місця великого скупчення людей мене нервують. Отака в мене психологічна травма.Я зручно влаштувалась у самому кінці натовпу, біля кам’яної колони. 

— Адже не видно нічого, — нила Уля. — Ходімо ближче. 

— Навіщо? Ось звідси чудовий огляд, — „і мене не видно“ — майнула боягузлива думка. 

Було ніяково, соромно і страшно. А раптом хтось запросить? Он як ті двоє хлопців дивляться. Хлопці дивилися з таким виглядом, наче бачили мене вперше. Ну так, я майже завжди ходжу в вицвілій мантії і зі зібраним у вузол або косу волоссям. А тут прямо цар-птиця. Хоч би танцювати не повели! Хочу до свого підвалу!

 На іншому кінці зали стояли Радда та Забава, посилено вдаючи, що не помічають одна одну. Ось хто любить грітися у променях загальної уваги. Одна спекотна брюнетка в алому, інша ангелоподібна блондинка в небесно-блакитному. У тій же стороні стояв запрошений майстер Бус, звично веселий, дружелюбний, вбраний з такої нагоди в розшитий сюртук, білу сорочку, чоботи зі шпорами. 

Такий собі принц з гобелена, вигляд псувала зачіска у вигляді коротко стриженого „їжачка“ русявого волосся з тоненькою кіскою на потилиці. 

Далі на очі попався Дорхе, що з нудним виглядом підпирав колону. Волосся розпущене, і тільки пасма на скронях зав’язані ззаду в хвостик. Одягнений дракон як завжди стримано, елегантно і у своїй улюбленій гамі – чорній. Чорний сюртук із ледь помітною вишивкою сріблом, чорна сорочка, навіть стрічка у волоссі, та й та чорна. Хоча, думаю, якщо одягнути дракона в лахміття — він би і в ньому виглядав так само ефектно. 

Оголосили початок свята, заграла музика, пані вишикувалися вздовж стіни (мене Уля теж впхнула в цю шеренгу, не звертаючи уваги на протести). Кавалери закружляли по залі, вибираючи пару для танцю. Мені стало відверто страшно, сусідок нещадно розбирали, і я ризикувала залишитися без прикриття. 

Від хвилювання довелося переключити увагу на вивчення паркету, штор, колони, власного рукава. О Боги, я хочу бути невидимкою! Дивний шепіт, що промайнув по натовпі, змусив мене відволіктися від мучання власного вбрання і підняти очі. Лукавий погляд фіолетових очей, нахабна посмішка. Вбила б! 

— Дозволите? — муркнув гад.

— Ні. Я не танцюю, — пискнула я, ховаючи для більшої переконливості руки за спину. 

— Не вигадуйте, — дракон обійняв мене за плечі і спробував вивести з такої милої серцю шеренги. 

Я спробувала пручатися. Підняв за плечі, переніс та поставив перед собою. Гад. Сильний і зухвалий гад. 

— Я не вмію, — збрехала я. 

Наші сперечання побачив Лист і навіть рушив до мене на виручку, але Уля, що виринула з натовпу, потягла хлопця в коло танців. Зрадниця!