Глава 20

На жаль, як не намагайся, а народна мудрість, яка говорить „перед смертю не надихаєшся“, має місце бути. Я б навіть сказала, що діє завжди і скрізь. От і я, як не намагалася, відтягнути момент своєї ганьби не змогла. Вчора ввечері майстер з найурочистішим виглядом вручив мені пакунок із підозрілим бантом із атласної стрічки. У пакунку була сукня. Нова, ошатна та дорога. А сьогодні ввечері в кімнату увірвався смерч імені „Уляна Нагоре“ і мене, яка поникла і прийняла розправу як даність, впхнули у виріб з синього оксамиту, спорудили на голові складну конструкцію з кіс і при пособництві Листа потягли на свято. Майстер напутньо вигукнув у слід „веселись“, В’яз і Вільха радісно помахали, Хміль почервонів і тихо порадив: „одна не ходи“.
Справа в тому, що сукню мені вибирала Уля, а вона мого потягу до вільного крою не поділяє. І ось тепер я холоділа від жаху, ловлячи на собі уважні погляди городян чоловічої статі, поки ми квапливо йшли до академії. Я прокляла Улю в сотий раз і, якби я була магом — ходити б моїй подрузі в корості до кінця своїх днів, а так іде собі, сміється, мене підколює.
— Тобі й справді дуже до лиця ця сукня, — серйозно повідомив Сева. — Синій тобі личить.
— Ага, синій з червоним дуже органічно виглядають, — заржала Уля.
Я сердито потягла виріз сукні вгору і відразу отримала від подруги по руках.
— Я що, дарма його на тобі годину шнурувала?
— А може, розшнуруєш, поки не пізно? - З надією уточнила я.
— Ні, мене твої мішкоплаття вже дістали, сьогодні всі дізнаються, що ти не тільки розумниця, а й красуня, — добила мене Уля.
Я з надією глянула на Севу. Листик зміряв мене своїм короткозорим поглядом і додав:
— Даня, а ти навіщо все це ховала?
— Через це, — рикнула я й кивнула на сина пекаря Римке.
Ми якраз завмерли біля булочної, а молодший Римке мішок із борошном із воза звантажував. А тут я декольте виправити вирішила. Мішок конкуренцію зі мною не витримав і, зісковзнувши з плеча розфокусованого хлопця, перетворив останнього на подобу сніговика. Судячи з добірної лайки, що долинула з пекарні, сніговику ще й порка світить.
— Ось, перша жертва краси є, — зітхнула Улька. - Зараз ми їм усім покажемо, яка ти!
Я була з нею докорінно не згодна і показувати нічого не хотіла. Я б із великим задоволенням усе прикрила та сховала. А вся річ у тому, що я давно вже не заморений голодом підліток, а дівчина двадцяти двох років із фігурою. З такою фігурою, яка виглядає дуже... відверто. Ось що не одягни, виглядає так, ніби ти напоказ усе виставила. Тому я люблю свою мантію. А зараз на мені тісна сукня з синього оксамиту зі срібним кантом по вирізі та подолу, і вільного в покрою з одягу тільки рукава. Так що йду, червонію, з жахом чекаю на вход до академії.
У бальний зал слідом за гордовито крокувавшою Улькою, я входила зі здриганням. На моє щастя, народу там було багато, і на мою скромну персону ніхто не звернув уваги. Не люблю я ці святкування, танці, гуляння, вбрання. Хоча не так, я їх боюсь. Мені здається, що всі на мене витріщаються, посміюються наді мною, а варто вийти танцювати, так ноги геть-чисто забувають, що робити, і нещадно тупцюють по ногах того, хто мене запросив на танець. На мою радість, звали мене танцювати рідко. Бо на танці я ходжу рідко. І взагалі, місця великого скупчення людей мене нервують. Отака в мене психологічна травма.
Я зручно влаштувалась у самому кінці натовпу, біля кам’яної колони.
— Адже не видно нічого, — нила Уля. — Ходімо ближче.
- Навіщо? Ось звідси чудовий огляд, - „і мене не видно“ - майнула боягузлива думка.
Було ніяково, соромно і страшно. А раптом хтось запросить? Он як ті двоє хлопців дивляться. Хлопці дивилися з таким виглядом, наче бачили мене вперше. Ну так, я майже завжди ходжу в вицвілій мантії і зі зібраним у вузол або косу волоссям. А тут прямо цар-птах. Хоч би танцювати не повели! Хочу до свого підвалу! На іншому кінці зали стояли Радда та Забава, посилено вдаючи, що не помічають одна одну. Ось хто любить грітися у променях загальної уваги. Одна спекотна брюнетка в алому, інша ангелоподібна блондинка в небесно-блакитному. У тій же стороні стояв запрошений майстер Бус, звично веселий, дружелюбний, вбраний з такої нагоди в розшитий сюртук, білу сорочку, чоботи зі шпорами.
Такий собі принц з гобелена, вигляд псувала зачіска у вигляді коротко стриженого „їжачка“ русявого волосся з тоненькою кіскою на потилиці. Далі на очі попався Дорхе, що з нудним виглядом підпирав колону. Волосся розпущене, і тільки пасма на скронях зав’язані ззаду в хвостик. Одягнений дракон як завжди стримано, елегантно і у своїй улюбленій гамі – чорній. Чорний сюртук із ледь помітною вишивкою сріблом, чорна сорочка, навіть стрічка у волоссі, та й та чорна. Хоча, думаю, якщо одягнути дракона в лахміття — він би і в ньому виглядав так само ефектно.
Оголосили початок свята, заграла музика, пані вишикувалися вздовж стіни (мене Уля теж впхнула в цю шеренгу, не звертаючи уваги на протести). Кавалери закружляли по залі, вибираючи пару для танцю. Мені стало відверто страшно, сусідок нещадно розбирали, і я ризикувала залишитися без прикриття. Від хвилювання довелося переключити увагу на вивчення паркету, штор, колони, власного рукава. О Боги, я хочу бути невидимкою! Дивний шепіт, що промайнув по натовпі, змусив мене відволіктися від мучання власного вбрання і підняти очі. Лукавий погляд фіолетових очей, нахабна посмішка. Вбила б!
- Дозволите? — муркнув гад.
- Ні. Я не танцюю, — пискнула я, ховаючи для більшої переконливості руки за спину.
— Не вигадуйте, — дракон обійняв мене за плечі і спробував вивести з такої милої серцю шеренги.
Я спробувала пручатися. Підняв за плечі, переніс та поставив перед собою. Гад. Сильний і зухвалий гад.
— Я не вмію, — збрехала я.
Наші сперечання побачив Лист і навіть рушив до мене на виручку, але Уля, що виринула з натовпу, потягла хлопця в коло танців. Зрадниця! Поруч зі мною напружено сопіли інші дівчата, з нерозумінням дивлячись на мене. Ну так, тут цілий Дорхе танцювати кличе, а я чомусь ще не побігла попереду з радісним вереском.
- Цей танець не вмію, - не відступати ж!
— Нічого, я вмію, — він був такий спокійний, що бажання дати йому по морді стало непереборним.
— Запросіть когось іншого, — пискнула я. — Он їх скільки. Радда сьогодні дуже гарна!
- Я не хочу Радду, - крізь зуби видавив дракон.
- Тоді Забаву.
— Може, ще запропонуєш Вільху? — нервово видав Дорхе.
- Можна, а вона прийшла? - зраділа я, оглядаючи зал.
— Я не хочу танцювати із Забавою та Раддою, — злісно рикнув він.
— Який ви примхливий, — з’їхидничала я. — Ви нічого не хочете.
- Я хочу танцювати з тобою! - гаркнув дракон.
Відлуння рознесло цю фразу по всьому залу, музика збилася з ритму, щось зі брязкотом упало на підлогу. Може, штовхнути його в коліно і втекти? Цей наздожене, з нього стане звалити мене на плече при всьому чесному народі. Мовчу, соплю, думаю.
— Данно, — зітхнув Дорхе. — Тобі самій не смішно стояти тут у ошатній сукні і шарахатись від усіх поспіль?
- Ні. Мене все влаштовує, — так само дивлячись у підлогу, пискнула я. — А сукню Улька на мене силою вдягла.
— Хвалю, смак у Нагоре чудовий, — хмикнув дракон. — Тільки ось пропаде вбрання, з такою безсердечною господаркою.
— Не треба... — благала я, коли дракон знову взяв мене за руку.
— Треба, — холодно сказав Дорхе. — Тобі вже давно час перестати ховатися, Данно.
— Я не ховаюсь!
— Боягузка, — пролунало з глузуванням.
- Я не...
— Боягузка, боягузка, — закивав Дорхе.
І фізіономія така хитра. І погляд глузливий. Знущається, гад. І найприкріше, що мені із впертості вже хочеться піти танцювати. І знаю, що так не можна, що пошкодую, що вже всоте наступаю на ті самі граблі, але слова вже самі зірвалися з вуст.
- Один танець, - видихнула я.
— Як скажеш, — кивнув Дорхе, і мене повели до танцювавших пар.
Я насилу бачила і розрізняла дорогу, тому що від хвилювання мене трусило і перед очима все пливло. Розворот, уклін, мій уклін у відповідь, крок назустріч. Гаряча долоня на моїй талії, погляд фіолетових очей зверху вниз, ривок, чотири кроки по колу і знову гарячі руки на моїй спині.
- Посмішку! — знову муркотнуло це чудовисько.
Я спробувала зобразити щось таке. Судячи з дракона, що скривився, посмішка вийшла так собі.
- Данні, закінчуй червоніти, - схилившись нижче, прошепотів дракон. — Ти чарівна в цій сукні.
Ноги стали ватяними, а серце вже жваво дерлося до горла, маючи намір вистрибнути від хвилювання. Дорхе хмикнув і обережно повів у танці, промовивши:
— І почали... Ти ж усе вмієш.
Сильне захоплення, кидок — і я злітаю серед таких самих переляканих дівчат. Падіння вниз, сильні, надійні обійми, крок назад. І я, як листок, підхоплений вітром, перелякана, беззахисна, покірна. Але замість страху прийшла дивовижна легкість. Дракон на подив точно відчував мої рухи, а я покірно йшла за ним, дозволяючи вести, спрямовувати, підтримувати. І напруга зникла, в якийсь момент я перестала замислюватися над тим, як рухаюся і куди йду, довіряючись партнерові, що повністю керував мною. Він міцно тримав, допомагаючи вловити малюнок танцю, підтримував, підхоплював, оберігав. Дивне і маловідоме мені почуття повної свободи та окриленості повільно сповнювало душу. І очі навпроти, блискучі, іронічні, що підбадьорливо дивляться на мене, і сильні руки, що тримають надійно, не даючи впасти чи спіткнутися. І хвилювання, що п’янить, від того, як ми близько, і в той же час обмежені правилами пристойності. Знову ми кружляємо по залі, крок уперед і два назад, і гарячі пальці стискають мої, ривок, обійми, поворот — і ми розходимося в різні боки, зайнявши місця поряд з іншими танцюристами.
Пари рухалися двома шеренгами, одна навпроти одної, рух назустріч і, не дійшовши кроку, ми розходимося хрест на хрест. Я роблю крок і мене обіймають руки іншого партнера, а дракон спритно підхоплює іншу дівчину. Поворот, кроки по колу, і в цей момент з’являється дивне почуття незручності та страху, а ще пекучої самотності. Немов я стою одна під пронизливим вітром, втративши щось дуже важливе.
Все те саме, і малюнок танцю, і впевнені руки хлопця, який веде мене під музику. Все так само, і все інакше, немає цього пульсуючого в тілі хвилювання, немає гарячих рук, що пропалюють одяг, немає глузливих очей навпроти. Проти волі почала шукати Дорхе серед інших пар, переходячи від одного партнера до іншого, слідуючи танцю. Крок, другий, поворот — і знову чужі руки, порожні очі. І я бачу дракона, що танцює з дівчиною за дві пари від мене, рухи чіткі, плавні, правильні і ніяких емоцій, тільки чітке слідування танцю. І погляд, невідривний погляд у мій бік.
Зустрівшись зі мною очима, Дорхе по-хуліганськи мені підморгнув. Від цього жесту по тілу пішло нервове тремтіння. Я все ж таки заплющила очі, відганяючи мару, і знову простягла руку до наступного партнера. І ось знову знайомі руки, ривок і мене, обійнявши за талію, піднімають над підлогою і, як вимагає танець, дозволяю чоловікові притиснути мене до себе сильніше. Музика прискорюється, набираючи темп, і моє серце заходить у шаленому бігу, жар по тілу, тремтіння, сум’яття.
Ми кружляємо, моя рука на його плечі, фіолетові очі навпроти моїх, і мені чути, як гуркоче моє серце, заглушаючи музику, що звучить у залі. А ще я можу повною мірою відчути, як колотиться серце чоловіка, що обіймає мене, немов мчить наввипередки з моїм. І ось зараз, перебуваючи в його обіймах, відчуваючи подих на щоці, я найменше хотіла, щоб музика закінчилася. Тому що в цей момент щось у мені потяглося до дракона, захотілося запустити пальці в його волосся, притиснутися, вдихнути запах тютюну та диму. А ще до тремтіння хотілося його поцілувати. Ось зараз, коли він дивиться мені просто у вічі.
Пальці самі ковзнули по його плечу, торкаючись шиї, і у відповідь на мій жест руки, що тримали мене, стиснулися міцніше, фіолетові очі спалахнули, погляд став напруженим, наче Дорхе не повірив у мій раптовий порив. Я й сама не вірила, а ще моторошно злякалася цього несподівано почуття. І відвела очі. Не можна настільки піддаватися фантазіям.
Ривок, і я знову злітаю, щоб упасти, і бути спійманою за мізинець від підлоги, прогинаюсь, не боячись упасти. Знаю, він утримає, якщо оступлюсь — упіймає. Ніколи я ще не відчувала себе такою вільною, як у цьому танці, де я не одна, де поряд завжди є підтримка, тільки простягни руку. І ми проходимо по залі рука в руці, очі в очі, обходимо зал по колу, щоб наступної миті відсахнутися і схилитися. Все, танець закінчено.
Я в потрясінні дивлюся на паркет, намагаючись вгамувати почуття, що прийшли в збентеження. Лише один танець... Але як багато я пережила в ньому. І серце знову затоплює туга, не треба було погоджуватися. Тяжко це для мене, бути так близько до дракона. Так близько і так далеко. Адже ми друзі. Тепер лише друзі. — Дякую, Данно, — хрипкий голос Дорхе виривав з заціпеніння. - Сподіваюсь вам сподобалось?
— Дякую, — здавлено пошепки озвалася я, намагаючись не відривати погляду від підлоги, поки він вів мене в шеренгу, що знову зібралася. — Ви чудово танцюєте.
- Я старався, - усмішка в голосі. — Радий, що зміг вам догодити.
Ледве відчутне торкання моєї руки губами і мене залишають серед дівчат, що шушукаються. Тихо шморгнувши носом, починаю шукати очима Улю, і знаходжу — обіймається з некромантом з п’ятого курсу. Знайти Листика не склало труднощів, варто було просто згадати, де стояло барило з вином. Лист похмуро цідив вино з келиха, стежачи за подругою, що веселилася.
- Веселишся? — тихо спитала я, беручи і собі келих вина.
— Упиваюся від неймовірного захоплення, — криво посміхнувся Лист. - А що, не помітно?
- Так, твоя перекошена радістю фізіономія це підтверджує, - кивнула я, залпом осушивши келих.
- Бачу, ти теж в ударі, - простеживши за мною, уклав друг.
- Угу. Я б сказала в екстазі.
— Ви гарно виглядали, — мотнув головою мій хмільний друг.
— Половина танцюристів не танцювали, а на вас дивилися.
- Я відчувала.
- Даню, ти нормально?
- Ні, - здавлено зізналася я. - Я не нормально.
Мене трясло, щоки палали, серце вискакувало з грудей. Так не можна, не можна втрачати голову та контроль над собою. Це шлях у нікуди, такі вчинки завжди лише шкодять. Листик хмикнув і в нахабну відібрав у мене келих, сунувши замість нього склянку з квасом. Зло глянула на друга, той у відповідь відсалютував мені своїм кубком і осушив його залпом. Виявляється, і алхіміки бувають дуже підступними. Зітхнула і почала блукати поглядом по залі, Дорхе знайшовся біля тієї ж, облюбованої ним, колони. Дракон недбало підпирав елемент архітектури будівлі плечем, розсіяно роздивляючись присутніх на святі. Наші погляди зустрілися. Поспішила відвести очі, тому що пронизливий фіолетовий погляд викликав у мене нервове тремтіння і частина вмісту келиха розплескалася. Що це зі мною таке? Ну чому з усіх знайомих чоловіків мене трусить від погляду того, хто своїми вчинками підтвердив усі мої гірші побоювання? І я жену геть фантазії, забороняючи собі навіть мріяти про щось, пов’язане з Дорхе. Ці слиняві мрії раз у раз хвилями накочували на мене, немов у дивному нападі. Але ми не в казці, і, на жаль, чудес не буває.
Ми друзі. І нема чого більше чекати. І для безсоння у дракона інший привід. Я важко зітхнула, намагаючись утримати сльози, що підступили. Не можна було сюди приходити, не можна було з ним танцювати, не можна давати мріям захоплювати себе в полон. Оголосили білий танець, дівчата підбадьорилися та розсипалися по залі, запрошувати кавалерів. Пристойний табун жадібних чоловічої уваги рушив до Буса. Другий атакував нудьгуючого біля колони Дорхе. Першою до дракона підскочила Радда з таким войовничим виглядом, що решта дівчат вирішила трохи відступити, щоб не вискочити випадково перед суперницею.
Дорхе з усмішкою зміряв Радду іронічним поглядом, і, помовчавши, заперечливо хитнув головою. Радду перекосило від несподіванки і вона поспішила йти геть, до кавалерів рангом нижче, що терпляче чекали її ласки.Мені стало відверто цікаво, кому ж віддасть перевагу летючий змій, але, на мій подив, той проігнорував інших дівчат, щось повідомив їм, викликавши здивування. А потім підняв погляд на мене і підморгнув. Підбадьорливо так. Як другові.
Мабуть, я знову почервоніла, бо на єхидній драконячій фізіономії розквітла дуже задоволена усмішка. На моє невдоволення, дівчата простежили, куди ж дивиться їхній кумир, і побачили ... Звичайно, мене. Судячи з їхніх облич, вони були до глибини душі вражені побаченим. А Дорхе відліпився від колони і...
— Листику, потанцювати хочеш? - поцікавилася я в друга. — Саме полька. Зважаючи на все, випите вино почало активну експансію мого мозку, тому що я подумала, що дракон йде в мій бік. Лист кивнув і простяг мені руку. А Дорхе, ще раз усміхнувшись мені, рушив до виходу із зали. Заграли польку, пари рвонули до центру. Пронизливий вереск розірвав вечірнє повітря і збив з ритму оркестр. Пари завмерли, по натовпу присутніх прокотилося схвильоване ремствування. Ми з Листом теж завмерли. Крик повторився. Дорхе і Бус, не змовляючись, кинулися на цей тривожний звук, натовп цікавих теж потягся на звуки, що лунали з коридору. Ми з Листиком, підкоряючись стадному інстинкту, рвонули до виходу, по дорозі прийнявши до своїх лав Ульку.
Утрьох все ж таки не так страшно, як поодинці. Піти далеко не вийшло, ми майже відразу уткнулися в хвіст натовпу цікавих. А потім, на мій подив, на мене почали кидати дивні погляди. То один студент, то другий, то наставники. Натовп зашурхотів, зашипів, сотні голосів злилися в нерівний хор, а потім затихли, варто мені було наблизитися. Я розгублено глянула туди, де розімкнулась суцільна стіна роззяв.
Майстер Болот сидів на кам’яній підлозі коридору, стомлено припавши до стіни. Відчужено подумала, що він так знову застудиться, і чому його не підняли, адже старий і так уже слабий, он блідий якийсь. Смолоскипи кидали червоні відблиски на бліде обличчя, свистали протяги, гуляючи галереєю, цікаво заглядав у вікно місяць, п’ятаком сяючи на чорному небі. А майстер здивовано дивився у стелю своїми ясними синіми очима. Вже мертвими очима. Тільки тепер я побачила те, що не помітила відразу - рукоятка ножа, що стирчала із грудей майстра.
Вбитий? Мій добрий і невинний майстер? Хто за все життя не вбив навіть комара? І я продовжувала стояти і судорожно стискати руку Уляни, світ похитнувся, з нього стерлися запахи, звуки, світ розмило пеленою сліз. А я все стояла, намагаючись переконати себе, що це сон, кошмар, один із тих, що мучили мене довгі роки. А по спині вже повзло липке щупальце паніки, що змушує задихатися і напівшалено мотати головою в марній спробі відігнати шокуюче видіння.
— Майстер... — я навіть свого голосу не впізнала.
- Лист! Трясця тобі, та лови ж ти її!
Дорхе встиг вчасно, якби не підхопив, то я б шльопнулася на кам’яну підлогу, а так повільно зіслизнула вниз, осідаючи на холодне каміння. Ноги тремтіли, тіло не слухалося, сльози нестримно стікали по обличчю.
- Данно, - дракон присів поруч, потягнув за руку. - Вставайте. Вам краще піти.
Я тупо зиркнула на нього, на майстра, якого вже накривали простирадлом, на блідого Буса, на студентів, що мовчали. І заплакала. О боги, я не думала, що ще вмію так плакати. Мій світ звалився. Знову. Знову життя відібрало в мене того, хто був такий дорогий, кому була дорога я.
— Я її відведу, — я як уві сні відчувала руки Дорхе, що підхопили мене. - У неї істерика.
Сперечатися з ним ніхто навіть не спробував, ті, хто стояв поруч, синхронно сахнулися вбік, пропускаючи дракона з його несамовитою ношею. Я безвольною лялькою повисла у чоловіка на руках, від ридання вже трясло, я без сорому уткнулася дракону в плече, шукаючи хоч трохи підтримки. Дорогу до крамниці я не пам’ятала. Я взагалі  нерозуміла, що відбувається, мене посадили в віз, що приїхав на виклик Буса. Уля влила мені в рот якусь гірку гидоту, від якої тіло оніміло, а думки плуталися. А Дорхе мовчки сидів поруч, стискаючи мою долоню у своїй, обіймаючи за плечі, заспокійливо гладив по волоссю.
- Хто? — хрипко промовила я. — Хто міг це зробити?
— Не знаю, — так само стискаючи мою руку, видихнув Дорхе. — Але дізнаємось. Я дізнаюсь, присягаюся.
— Майстер був невинним створінням, — схлипнула я. — Хто насмілився? Знову підступила істерика, спазм стискав горло. Усі мовчали. А що сказати? Горе, воно таке, говорити немає сенсу, тут головне разом триматися і не розкисати. Ніч видалася важкою та довгою. Ми допізна сиділи у вітальні, пили охололий чай і мовчали. Вільха плакала, Улька розливала по чашках заспокійливе. Каратай мовчки сидів у мене на руках, тихо зітхав і нервово стискав лапки, дряпаючи кігтиками коліна. Чоловіки просто мовчали, намагаючись підбадьорити мене та Вільху. Дорхе, на мою радість, теж залишився, просидівши поряд зі мною до ранку.