Глава 19

Усі замовлення я рознесла, всі рекомендації роз’яснила, окремо розписувала схеми прийому кожному клієнту. Весь шлях на п’ять будинків зайняв прорву часу і таку ж прорву сил забрав. Але що ближче я була до місця своєї останньої доставки, то менше рішучості в мені залишалося. Ну ось що я йому скажу? І, може, я даремно цієї мазі таку баддю наварила? І, може, вона йому вже й не потрібна, а Бус купував вж пару днів тому? І що я скажу драконові? Ця, нова краще. Вона біль знімає. І чи потрібна йому моя турбота? Йому соромно переді мною за свою поведінку, йому соромно перед майстром. Чи не надто я нав’язлива?
У таких складних душевних метаннях я й опинилася під дверима у Дорхе. Тепер гостро постало питання, як передати мазь дракону. Можна, звичайно, залишити її на порозі, постукати та змитися. Але ж це апофеоз ідіотизму, адже зрозуміло, що вона не сама сюди притупала, а по банці нескладно зрозуміти, хто її приніс. Можна, звичайно, відловити на вулиці Велю та передати йому. Ну, а можна згадати, що я вже доросла дівчина і вчинити відповідно до віку. І поки моя рішучість не зникла, я рішуче забарабанила у двері. Все одно Дорхе в академії, так що залишу передачу Велі, і справ... Велі вдома не виявилося.
- Жваго? — здивовано видихнув дракон, відчинивши переді мною двері.
- А де Веля? — все ж таки дарма я заявилася.
— Я за нього, — знизав плечима Дорхе. - Підходить?
І посмішка, що демонструє два ряди білосніжних зубів із двома парами гострих іклів. Я розгубилася і перелякано кліпала, не розуміючи, як розпочати розмову. Мені було соромно перед Дорхе за ситуацію, що склалася між нами, я хвилювалася за його самопочуття і, чого там приховувати, я просто хотіла його побачити. Побачила. Стало дуже погано. Колінки підгиналися, серце билося, душа міцно облаштувалась у п’ятах, а розум узяв безстроковий відгул, залишивши мене наодинці з небезпечним і до непристойності привабливим чоловіком.
— А... А як ви почуваєтеся? — видала я, шаленіючи від власної тупості.
— А ви чого цікавитеся? — привалюючись плечем до одвірка, зі сміхом уточнив дракон.
— Ну, у вас же рука.
— Відкрию таємницю, Данно, у мене їх аж дві, — склавши на грудях руки, продовжував потішатися з мене дракон.
Дорхе розплився у веселій посмішці, глузливо дивлячись на мене з-під косої гривки, що впала на обличчя. А я повільно губилася в таких яскравих у променях сонця очах, забувши, навіщо прийшла сюди і що хотіла розповісти і зробити.
— Майстер Бус казав, що у вас рука болить, — опустивши очі, озвалася я.
— То він мені приволік уже одну з чудодійних мазей майстра Болота. Подяку майстру передайте.
Я не підводила голови, але можу присягнутися, що в голосі Дорхе звучало роздратування. Чим? Я різко підняла голову і натрапила на очі, які пильно дивляться на мене.
— Я кращу зварила, — ледь чутно видихнула я й полізла до сумки.
- Що?
- Я вам зварила мазь з урахуванням поранення, - все ще копирсаючись у сумці, бурмотіла я. — Тоді дала найкращу підходящу. А тепер врахувала проблематику, адже вам запалення ще зняти потрібно і залишки токсину нейтралізувати, так що я ще настойку принесла і...
- Ти хвилювалася за мене? — Дорхе, здавалося, навіть подався до мене, ніби не вірячи у сказане.
Я перелякано притиснула глиняну баночку до грудей, очманіло дивлячись на розгубленого Дорхе. Такий вигляд у нього зараз був... такий, як тоді, коли я принесла йому пиріжки. Знову відчула себе дарувальником вселенських скарбів. - Майстер сказав, вам погано, - випалила я. — А я бачила рану.
— І ти заради мене... — дракон якось дивно зковтнув і продовжив, — ось це варила, розраховувала і... і що ти ще там з цим робила.
- Це моя робота, - передаючи драконові банку, зізналася я. — І ви знову мені врятували життя, і... Спасибі.
- В інших „дякую“ якось простіше. А в тебе завжди з доважкою, — посміхнувся дракон.
— Я інакше не вмію.
- Тоді з мене за мазь теж „дякую“. Чаю хочеш? — обережно промовив Дорхе. - Твій, бадьорливий.
- Навіщо? - Насторожилася я і зробила крок назад.
— Я сьогодні сумирний, — усміхнувся Дорхе. — Хочеш, у дворику сядемо? Якщо до хати зі мною заходити лячно.
— Я не боюся... просто не збиралася напрошуватись.
— А я тебе не збирався турбувати зайвою роботою, але ж ти турбувалася.
- Я...
- Дозволь мені теж тобі відплатити хоч чимось хорошим, - зазирнувши мені в очі, видихнув Дорхе. — А то я все більше псую.
Я так само приголомшено заглядала драконові в очі, але з’ясувати за кам’яним виразом його обличчя, про що думав Дорхе, так і не змогла. Глибоко зітхнувши, я мовчки передала банку майстру і переступила поріг його будинку.
- Пішли, чай заваримо, - проходячи вглиб будинку, говорив дракон. — У мене тут трохи неприбрано.
Неприбрано було не трохи. У вітальні панував хаос у первозданному вигляді. Зник той злощасний столик, також був стілець, штора отриала підпалений край, на стіні красувалася залишена мною пляма, на оббивці дивана виднілися сліди пазурів. Мені довелося тільки почути, як дракон бісився тут тієї злощасної ночі. А ось тепер ще й побачила.
- Ніяк руки до прибирання не дійдуть, - долинув голос дракона з кухні. — Ти з цукром чи медом?
Я вражено перевела погляд на шеренгу пляшок, що з’явилися на підвіконні, побачивши мій погляд, дракон різко смикнув фіранку, що стала схожою на ганчірку, ховаючи докази свого пияцтва. Чудово. Дорхе ще й запійний.
— Я закип 'ячу воду, а ти поки чашки дістань, — кивнувши на тумбочку, озвався дракон.
Поки я діставала чашки, блюдця та ложки, Дорхе просто взяв у руки глечик з водою і через пару секунд у заварник полився окроп. Уся тара була встановлена ​​на тацю, яку взяв дракон, мені залишалося пройти за ним у дворик. Ми сіли на зручну лавочку біля клумби з пухнастими, як помпони, півонями, піднос встановили на столик, що стояв поруч.
— Гарно, — посміхнулася я, милуючись квітами.
- Так. Я тут часто ночами сиджу, палю... а вони так пахнуть, — розливаючи чай у чашки, пробурмотів дракон. - Як їх...
— Півонії, — посміхнулася я.
— Не сильний у ботаніці, — давши спокій заварнику, дракон теж сів на лаву. - Ну розповідай.
- Що?
- А що хочеш. Як твої руки?
Я глянула на бліді шрами.
— Загоїлись.
- Чудово, - дракон передав мені чашку і, лукаво примружившись, видав: - Як здоров’я майстра?
- Добре. Дякую.
— Я не кусаюся, Данно, — гірко посміхнувся дракон і вже веселіше додав: — фаза місяця не та.
Не втрималася від посмішки на цей нехитрий жарт. І цей лукавий погляд, ікласта посмішка, волосся, що розсипалося по плечах. Лід між нами повільно танув. Паршивець дракон, як завжди, легко проломив ту стіну, що я так старанно зводила навколо себе.
— Пробач мені, Данно. За все, — враз серйозно видихнув Дорхе. — Моя поведінка була гірша нікуди. І твоя настороженість обґрунтована. Я гірко каюсь у тому, що трапилося.
І мені б зрадіти. Але після цих слів настрій різко вщухнув униз. Зараз він вибачатиметься. Намагатися згладити все, що трапилося. Просто незручна ситуація, непорозуміння. І нічого більше...
— Я припустився непробачної, неприпустимої грубості, — тихо й проникливо промовив Дорхе. — Але якщо ти мене пробачила, то прошу, прийми мою дружбу. На знак примирення.
І простяг мені розкриту долоню. Блюдце в руках у мене здригнулося, а в очах якось одразу потемніло. От і все. Відповідь на всі запитання. На жаль, я знову дозволила мріям відірвати мене від тлінної землі. Моя помилка. А Дорхе? Дорхе чинить так, як і повинен. Чого я чекала? Визнання? Він і визнав помилку. Я теж відставила чашку і, витерши об коліна змоклі долоні, вклала дракону в долоню свою руку.
- Прийму за честь стати вам другом, майстре, - намагаючись зберегти рівний тон, видихнула я.
Мої пальці обережно стиснули, дракон ледь помітно посміхнувся і зізнався:
— Я радий, Жваго, що ми все з’ясували, присягаюся, що те, що трапилося, не повториться, — Дорхе підморгнув і лукаво запитав: — Мир? Не хочеться втрачати такого чудового чоловічка з-поміж друзів.
Кивнула і розпливлася у радісній усмішці. Нічого, що в серці наче ножа провертали, нічого, що плакати хочеться. Він тут до чого? Мої мрії, мої проблеми. Дракон розкрив руку, відпускаючи мою долоню, і знову підлив нам чаю.
- Майстер, а ви вже знайшли, хто керує егрегором? - намагаючись відволіктися від болю в душі, я вирішила перключитися на справи.
- М? - Дорхе відставив чашку. — Недарма Болота так турбує твою цікавість, — і, простеживши, як я хмурюся, здивувався: — Ні. Воно вкоренилося в тілі і тепер, доки не видасть себе, нам його не відловити.
- А п’явки?
— Це лише ментальні посланці. Їхнє завдання вбрати силу мага і віддати господареві, повністю злившись з його оболонкою. Вони не розумні і сліду від них не тягнеться.
— А ви впевнені, що ця нав добровільно підселена?
— Утримання влади над тілом забирає багато сил, — меланхолійно повідомив дракон.
— І тіло швидко зживає свій резерв, бо споконвічний дух бореться за владу. Ти бачила виловлене в ставку тіло, бідолашний боровся до кінця за свою свободу. Ось і зачах...
— Значить, хтось із городян? — Гірше, хтось із магічно обдарованих городян, — холодно промовив Дорхе.
Я від почутого трохи чашку не випустила. Все-таки маг! Свій проти своїх! У моїй душі зараз відбувалася страшна боротьба з цікавістю та совістю. Але майстер все ж таки мав повідомити Дорхе про Моха. А може, сказав? Дракон задумливо вивчав мене і, трохи посміхнувшись, остаточно добив:
— Природа цієї тварюки нам невідома, тож можна припустити, що Мох став жертвою ментального впливу наві. З тих тварюк, що є її складовими, до утримання зв’язку з аурою здатна лярва.
Я перелякано підвела голову на дракона. Дорхе глибоко зітхнув і витяг з кишені вісника. Нашого вісника.
- Болот мені повідомив про нові обставини. Хоча я щось таке підозрював.
— Але як вона проникла до академії? - Відклавши несуттєві питання, я вирішила зосередитися на основних.
— Це мене й турбує, там захист і сторонній не потрапив би до самої академії, не пробрався б на склад.
— Це означає...
— Що носій хтось із наставників, — кивнув дракон.
- Маячня.
— Чому ж, — так само меланхолійно дивлячись на мене, сказав Дорхе, — це багато що пояснює. І те, як він мітки ставив і як жертву вибирав.
- Вибирав? - я не переставала дивуватися.
— Тіло, виловлене в ставку, померло майже відразу після приїзду. За кілька днів до виявлення першого трупа. На магів п’явка нападала, маючи вже носія.
— А як ви дізналися?
- Мітки, Данно. Їх ставили на певні камені. А незнайомця зі ставка навряд чи пустили б до академії. І той був людиною, його занапастила навія сила. Як, втім, убила б і поцуплена сила. Якщо воно у новому тілі, то привчати до магії його не потрібно, отже, егрегор живе у тілі мага-наставника. І ховається за аурою його тіла, на таке здатні лише маги, у нас сильна аура, а це ускладнює пошуки. Я не можу її відловити чи відчути, доки вона в тілі. Тільки назовні.
- Як тоді з Озимом?
- Так.
— Ви тому ночами містом ходите? — ляпнула я.
- М?
— Майстер Бус...
— Скажімо так, це одна з причин мого безсоння, — відпивши чаю, з усмішкою зізнався дракон.
Від сказаного драконом стало зовсім гірко. Вже знайшов причину для безсоння. А під моїми вікнами він, мабуть, просто стояв, відпочиваючи дорогою додому. Значить, у Дорхе нова зазноба. Рада за неї, мабуть, її в коридорах не затискають і на стіл не перекидають. А я? А я просто прикре непорозуміння. Як же гірко...
- Ще чаю?
— Так... Тільки не кажіть майстру, що я вас розпитувала, — зітхнувши, попросила я. — Він просив не лізти у цю справу. Я дала слово. Він засмутиться. — Гарна дівчинка, — кивнув Дорхе. — Тримаєш слово.
Я зніяковіла і почала розглядати клумбу. Дорхе без проблем пив дуже гарячий чай і скоса стежив за мною. Брукнув порцеляну, змусивши обернутися до дракона. Тепер Дорхе сидів до мене наполовину оборота, поклавши зігнуту руку на спинку лави.
— Не скажу, Данно, — м’яко, наче вибачаючись, промовив Дорхе. - Я не видаю друзів.
Я у відповідь усміхнулася. Старанно ховаючи гіркоту від почутого. От і все. На що ще мені розраховувати? Дружба для мене — це навіть більше, ніж я очікувала. Дорхе вгамувався і знайшов собі кращу забаву. А зі мною вчинили порядно. Я боялася долі іграшки для змія. Я її уникла. Мені запропонували дружбу. Добре! Чого мені тоді померти хочеться? Може, тому, що у своїх здогадах я мала рацію. А висновки, що зробила нещодавно, виявилися солодким самообманом?
Завжди боляче поранитися об уламки, а особливо якщо це уламки твоєї мрії. Моя розмозжилася вщент об реальність. Та, як завжди, виявилася безжальною. Не втрачають голову такі дракони, як він, від таких, як я. Це життя, а в ньому чудес не буває. Я обережно відпила чаю, намагаючись проштовхнути ком в горлі, що все більше заважав зробити вдих.
За аркою щось тихо шмякнуло, почулася лайка і нетверезий голос, з“явився Ждан, що йшов вулицею. У звичайному своєму стані – упитим. Майстер кілька разів зупинявся, намагаючись синхронізувати свою нестійку ходу з перешкодами, що раптово виявляються на дорозі.
- Одне для мене все ще загадка, - простягнув дракон, спостерігаючи за Жданом. — Чому Кінар його все ще тримає?
 — Ждан хороший наставник, — зітхнувши, пояснила я.
- Так. Я навіть сказав би, необхідний. Хто ще на своєму прикладі покаже студентам шкоду від пияцтва?
Я непевно знизала плечима. Майстер Ждан вже давно жив у Нуїрі і його згубна звичка була його горем. Кінар тримав Ждана в наставниках із чистого людського співчуття, не бажаючи викидати на узбіччя того, хто й так стрімко мчав у прірву. Поклавши руку на серце, в академії Ждан був завжди тверезіший за жерця на панахиді і добре читав довірений йому предмет. А те, що він творив поза академією, його справа. Дорхе он по бабах ходить. І що?
Думки про Дорхе і його велелюбність вщент зруйнували бажання розмовляти з драконом. Хоча ми тепер друзі, чого там. За що боролася, на те, як то кажуть, і напоролася. Ми мовчки допили чай, а потім я якнайшвидше повернулася додому. Замкнутися в підвалі й заморити себе роботою — найкращий спосіб прочистити голову від дурних і виснажливих думок.
— А ось і Данюшка прийшла, — пролунав голос майстра, коли я ковзнула в лавку.
Дзвіночок, зараза, брязнув, і на його поклик з усіх щілин висунулися мої домочадці. Вільха з кухні, В’яз з-під прилавка, Хміль із комори, Каратай з шафи звісився. Майстер та Ждан сиділи за столом і пили чай. І всі на мене дивилися. Мені й так нудно, жити не хочеться, а тепер ще доведеться вдавати, що все добре. А я так хотіла просто похмуритися в кутку тихесенько. Дивишся, потім би й усміхалася охоче. Але подітися нікуди, губи вже звично, без моєї участі в цьому, розтягнулися в посмішці. Маска, що приросла до обличчя намертво.
— Добрий день, майстер Ждан, — рухаючись до столу, заспівала я.
— Здрастуйте, сонечко, — усміхнувся чоловік і знову сьорбнув чаю. - Весь ранок на ногах?
- Так. Ось тільки повернулася, — підтягуючи до себе заварник, повідомила Ждану. - А у вас як справи?
- Як завжди. Найкраще, - і мені відсалютували повною чаєм чашкою, натякаючи, що відвар подіяв і майстер тверезий.
Теж налила собі чаю з іншого заварника, закинула в рот печиво і з зосередженістю запеклого бобра почала перетирати його в муку, жваво орудуючи щелепами. Їжа мене дуже заспокоює. Ждан на мене зиркнув, але лізти з розпитуваннями не став, продовживши цедити чай із чашки. А ось майстер Болот... Його пильного погляду я намагалася уникати. Він один уміє розглянути, що в мене в душі діється. Як? Гадки не маю. Але майстер безпомилково відчуває мою фальш і вдавання. Ось і зараз просік, що я знову в смутку.
— Як рухається рослідування? — Ждан, допивши чай, перейшов до духовної їжі. — Дивлюсь, не мре ніхто, значить, справа до кінця йде?
— Ще далеко. Але, сподіваюся, майстер Бус і майстер Дорхе нових смертей не допустять, — обізвався Болот, спостерігаючи за медом, що стікав з ложки.
- Добре б. Кінар на Дорхе дуже сподівається, він в ордені одним із найкращих був, — покивав Ждан. — За що його із вартових турнули, не знаю, але здається мені, він цього не заслужив. Толковий мужик. Вітрений трохи, але у справах скрупульозний.
Я обережно відставила чашку, зачерпнула жменю печива і, засунувши їх у кишеню, встала з-за столу.
— Даня, поїж нормально, — простеживши за мною, озвався Болот.
— Я їсти не дуже хочу. Піду краще, лабораторію підготую, - не дивлячись на старого, я вибралася з-за столу і рушила до люка.
— Щось Данна у вас зовсім не своя стала, майстре, — почулася репліка Ждана. — Може, захворіла?
Відповідь майстра я не почула, смикнувши за кільце, злетіла вниз і замкнулася в запорошеному мороці лабораторії. Ось тут і відсиджуся, виплачусь (благо стіни товсті), ділом, знову ж таки, займуся. Страшно тільки, що майстер знову з розпитуванням причепиться. І як йому брехатиму, дивлячись у вічі? І як йому сказати правду, якщо вона така неприваблива? Він переживатиме. Я буду хвилюватись. Усі навколо теж переживатимуть. І мені тоді хоч удавись від туги. Ось я й прикидаюся, ховаючи себе справжню під маскою веселої та усміхненої дивачки. Так простіше, так менше запитань.
Ніхто не чіпляється, дізнаючись, чого я сумую, чому я мовчу. А біль мій зі мною, але непомітний для інших. Іноді тільки його хвилі особливо накривають, народжуючи нічні кошмари. Але це можна пережити. Ніхто не знає мене справжньої. Тільки майстер зрідка вміє заглянути в мій кокон, але я не пускаю його далі. Йому й так боляче, навіщо йому ще й мій біль? Я бережу почуття близьких. А свої? Я про них не думала... до зустрічі з Дорхе. Але я й це перетерплю.
Я навчилася бути сильною, навчилася справлятися сама зі своїми проблемами, не чекаючи на допомогу з боку. Це дратує майстра, це дивує Улю та Листа. Але я вже не можу інакше. Це здається дивним, але так було не завжди. У домі мого батька було багато народу, його поважали і цінували. У мене було повно друзів та приятелів. Але де всі вони були, коли батька облили брудом? Відвернулися. Я бігала від дому до дому, оббивала пороги, ридала біля ніг княжича. І що? Чи мені допоміг той, кого я вважала другом? Чи прийшли на допомогу батькові друзі? Я залишилась одна. Про мене не згадали після страти, мені не намагалися допомогти, коли віз вивозив мене в моторошний притулок на півночі. Мене просто забули. Така суть довіри та надії. Це міражі. І я більше не чекаю на підтримку ні від кого. Це важко, але важче чекати на допомогу і розуміти, що її не буде. Ти один наодинці зі своїм горем. Я позбулася ілюзій і живу далі, завжди готова прийти на допомогу близьким, але на хід у відповідь з їхнього боку не сподіваюся. Тим менше розчарувань. Так що чіпляю на фізіономію вид безмежної зосередженості і беруся до роботи.
Саме прибирання давно не робила. Схопивши мітлу, я зі звірячим виглядом рушила до кута, де притихли і збилися в зграйку павуки, що щось запідозрили. Робота закипіла. Пильна і втомлена, але вже спокійніша й зібрана, я вибралася на поверхню зі свого підземелля. Фиркаючи й чхаючи, дісталася кухні, де була облаяна Вільхою і отримала наказ піти і стати схожою на людину, а не на дідька. Довелося підкоритись, бо по-іншому мене годувати відмовилися. Так само зрідка пофиркуючи і чхаючи, я зі скрипом (скрипіли сходи, не я) потопала наверх переодягатися. Нагорі було похмуро і тихо, майстер сидів у кабінеті, задумливо дивлячись у вікно. На колінах старого лежала розгорнута книга, в руках було перо. Майстер задумливо гриз письмовий інструмент, а вільною рукою перебирав складки мантії. З досвіду знаю, що це ознака крайнього занепокоєння майстра. А ще це може означати, що майстра осяяло. У чому?
- Майстре? — я просунула голову у прочинені двері. - Все добре?
- А? — старий моргнув і випав зі ступору. - Так сонечко. Все добре. Ось ідейку одну вирішив перевірити, обмірковую. Вільха вже до обіду кликала?
- Ні. Але зараз покличе, будьте певні.
- Так Так. Так-так, -майстер кивав, але думки його явно витали не тут. А де?
— Нічого не сталося? Може, вісника Бусу надішлете? Або до Дорхе...
- Ні ні. На це чекає. Я ще дещо перевірю, — майстер все ж таки сфокусував на мені погляд. Оглянувся, скривився і промовив: — А ти піди умийся, бо без обіду залишать.
— А...
— Данно, марш переодягатися, — гаркнув майстер і відмахнувся від мене пером.
Зітхаючи і злившись на потайливого наставника, я пішла до себе, де, набувши належного вигляду, вийшла до обіду. На моєму шляху майстра в кабінеті я не виявила, двері були замкнені, так що дізнатися, що записував або про що роздумував майстер, не вийшло. Залишок дня пройшов без подій. Боровички метушилися по господарству, майстер замкнувся у кабінеті. Я? Я, похитавшись без діла, завалилася спати ще до заходу сонця.