Глава 19

Усі замовлення я рознесла, всі рекомендації роз’яснила, окремо розписувала схеми прийому кожному клієнту. Весь шлях на п’ять будинків зайняв прорву часу і таку ж прорву сил забрав. Але що ближче я була до місця своєї останньої доставки, то менше рішучості в мені залишалося. 

Ну ось що я йому скажу? І, може, я даремно цієї мазі таку баддю наварила? І, може, вона йому вже й не потрібна, а Бус купував вже пару днів тому? І що я скажу драконові? Ця, нова краще. Вона біль знімає. І чи потрібна йому моя турбота? Йому соромно переді мною за свою поведінку, йому соромно перед майстром. Чи не надто я нав’язлива? 

У таких складних душевних метаннях я й опинилася під дверима у Дорхе. Тепер гостро постало питання, як передати мазь дракону. Можна, звичайно, залишити її на порозі, постукати та змитися. Але ж це апофеоз ідіотизму, адже зрозуміло, що вона не сама сюди притупала, а по банці нескладно зрозуміти, хто її приніс. Можна, звичайно, відловити на вулиці Велю та передати йому. Ну, а можна згадати, що я вже доросла дівчина і вчинити відповідно до віку. І поки моя рішучість не зникла, я рішуче забарабанила у двері. Все одно Дорхе в академії, так що залишу передачу Велі, і справ... Велі вдома не виявилося. 

— Жваго? — здивовано видихнув дракон, відчинивши переді мною двері. 

— А де Веля? — все ж таки дарма я заявилася. 

— Я за нього, — знизав плечима Дорхе. — Підходить? 

І посмішка, що демонструє два ряди білосніжних зубів із двома парами гострих іклів. Я розгубилася і перелякано кліпала, не розуміючи, як розпочати розмову. Мені було соромно перед Дорхе за ситуацію, що склалася між нами, я хвилювалася за його самопочуття і, чого там приховувати, я просто хотіла його побачити. Побачила. Стало дуже погано. Колінки підгиналися, серце билося, душа міцно облаштувалась у п’ятах, а розум узяв безстроковий відгул, залишивши мене наодинці з небезпечним і до непристойності привабливим чоловіком. 

— А... А як ви почуваєтеся? — видала я, шаленіючи від власної тупості. 

— А ви чого цікавитеся? — привалюючись плечем до одвірка, зі сміхом уточнив дракон. 

— Ну, у вас же рука. 

— Відкрию таємницю, Данно, у мене їх аж дві, — склавши на грудях руки, продовжував потішатися з мене дракон. 

Дорхе розплився у веселій посмішці, глузливо дивлячись на мене з- під косої гривки, що впала на обличчя. А я повільно губилася в таких яскравих у променях сонця очах, забувши, навіщо прийшла сюди і що хотіла розповісти і зробити. 

— Майстер Бус казав, що у вас рука болить, — опустивши очі, озвалася я. 

— То він мені приволік уже одну з чудодійних мазей майстра Болота. Подяку майстру передайте. 

Я не підводила голови, але можу присягнутися, що в голосі Дорхе звучало роздратування. Чим? Я різко підняла голову і натрапила на очі, які пильно дивляться на мене. 

— Я кращу зварила, — ледь чутно видихнула я й полізла до сумки. 

— Що? 

— Я вам зварила мазь з урахуванням поранення, — все ще копирсаючись у сумці, бурмотіла я. — Тоді дала найкращу підходящу. А тепер врахувала проблематику, адже вам запалення ще зняти потрібно і залишки токсину нейтралізувати, так що я ще настойку принесла і... 

— Ти хвилювалася за мене? — Дорхе, здавалося, навіть подався до мене, ніби не вірячи у сказане. 

Я перелякано притиснула глиняну баночку до грудей, очманіло дивлячись на розгубленого Дорхе. Такий вигляд у нього зараз був... такий, як тоді, коли я принесла йому пиріжки. Знову відчула себе дарувальником вселенських скарбів. 

— Майстер сказав, вам погано, — випалила я. — А я бачила рану. 

— І ти заради мене... — дракон якось дивно зковтнув і продовжив, — ось це варила, розраховувала і... і що ти ще там з цим робила. 

— Це моя робота, — передаючи драконові банку, зізналася я. — І ви знову мені врятували життя, і... Спасибі. 

— В інших „дякую“ якось простіше. А в тебе завжди з доважкою, — посміхнувся дракон. 

— Я інакше не вмію. 

— Тоді з мене за мазь теж „дякую“. Чаю хочеш? — обережно промовив Дорхе. — Твій, бадьорливий. 

— Навіщо? — Насторожилася я і зробила крок назад. 

— Я сьогодні сумирний, — усміхнувся Дорхе. — Хочеш, у дворику сядемо? Якщо до хати зі мною заходити лячно. 

— Я не боюся... просто не збиралася напрошуватись. 

— А я тебе не збирався турбувати зайвою роботою, але ж ти турбувалася. 

— Я... 

— Дозволь мені теж тобі відплатити хоч чимось хорошим, — зазирнувши мені в очі, видихнув Дорхе. — А то я все більше псую. 

Я так само приголомшено заглядала драконові в очі, але з’ясувати за кам’яним виразом його обличчя, про що думав Дорхе, так і не змогла. Глибоко зітхнувши, я мовчки передала банку майстру і переступила поріг його будинку.

— Пішли, чай заваримо, — проходячи вглиб будинку, говорив дракон. — У мене тут трохи неприбрано. 

Неприбрано було не трохи. У вітальні панував хаос у первозданному вигляді. Зник той злощасний столик, також був стілець, штора отримала підпалений край, на стіні красувалася залишена мною пляма, на оббивці дивана виднілися сліди пазурів. Мені довелося тільки почути, як дракон бісився тут тієї злощасної ночі. А ось тепер ще й побачила. 

— Ніяк руки до прибирання не дійдуть, — долинув голос дракона з кухні. — Ти з цукром чи медом? 

Я вражено перевела погляд на шеренгу пляшок, що з’явилися на підвіконні, побачивши мій погляд, дракон різко смикнув фіранку, що стала схожою на ганчірку, ховаючи докази свого пияцтва. Чудово. Дорхе ще й запійний. 

— Я закип’ячу воду, а ти поки чашки дістань, — кивнувши на тумбочку, озвався дракон. 

Поки я діставала чашки, блюдця та ложки, Дорхе просто взяв у руки глечик з водою і через пару секунд у заварник полився окроп. Уся тара була встановлена ​​на тацю, яку взяв дракон, мені залишалося пройти за ним у дворик. Ми сіли на зручну лавочку біля клумби з пухнастими, як помпони, півонями, піднос встановили на столик, що стояв поруч.